ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 13 жовтня 2010 року

Колегія суддів Верховного Суду України в складі: головуючого - Яреми А. Г., суддів - Левченка Є. Ф., Охрімчук Л. І., Романюка Я. М., Сеніна Ю. Л., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, третя особа - Сьома донецька державна нотаріальна контора, про визнання права власності в порядку спадкування за законом і за зустрічним позовом ОСОБА_7 до управління комунальних ресурсів Донецької міської ради, ОСОБА_6, про визнання приватизації недійсною, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання права користування жилим приміщенням, встановила:

У грудні 2007 року ОСОБА_6 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_7 про визнання права власності в порядку спадкування за законом.

Зазначав, що ІНФОРМАЦІЯ_1 помер його батько - ОСОБА_6 Після його смерті відкрилась спадщина, до складу якої входить квартира АДРЕСА_1.

У визначений законом строк він звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, проте у зв'язку з відсутністю правовстановлюючого документу на квартиру, нотаріус відмовив йому у видачі свідоцтва про право на спадщину за законом.

Посилаючись на те, що він є єдиним спадкоємцем померлого і що правовстановлюючий документ на квартиру знаходиться у відповідачки, яка відмовляється його надати, просив зобов'язати ОСОБА_7 надати правовстановлюючий документ на квартиру АДРЕСА_1 та визнати за ним право власності на зазначену квартиру в порядку спадкування за законом.

У липні 2008 року ОСОБА_7 звернулась до суду із зустрічним позовом про визнання приватизації недійсною, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання права користування жилим приміщенням.

Зазначала, що вона у 1991 році вселилась у квартиру померлого ОСОБА_6 як член сім'ї наймача і постійно проживає в ній.

У подальшому ОСОБА_6 у порядку приватизації набув право власності на квартиру АДРЕСА_1.

Посилаючись на те, що вона вселилась у спірну квартиру як член сім'ї наймача, згоди на приватизацію квартири ОСОБА_6 не давала, про приватизацію зазначеної квартири їй стало відомо лише після смерті ОСОБА_6, просила визнати приватизацію квартири АДРЕСА_1 недійсною, визнати свідоцтво про право власності на спірну квартиру, видане на ім'я ОСОБА_6 14 квітня 1994 року, недійсним, визнати за нею право користування зазначеним жилим приміщенням.

Рішенням Ленінського районного суду м. Донецька від 17 листопада 2008 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Донецької області від 13 лютого 2009 року, у задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 про визнання права власності в порядку спадкування за законом відмовлено. Зустрічні позовні вимоги ОСОБА_7 про визнання приватизації недійсною, визнання недійсним свідоцтва про право власності на квартиру, визнання права користування жилим приміщенням задоволено. Визнано приватизацію квартири АДРЕСА_1, здійснену 14 квітня 1994 року ОСОБА_6, недійсною. Визнано недійсним свідоцтво про право власності на квартиру АДРЕСА_1. Визнано за ОСОБА_7 право користування зазначеним жилим приміщенням.

У касаційній скарзі ОСОБА_6 просить скасувати ухвалені в справі судові рішення й передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_6 та задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, виходив з того, що свідоцтво про право власності на спірну квартиру від 14 квітня 1994 року є недійсним через недотримання порядку проведення приватизації, оскільки ОСОБА_7 на момент приватизації зазначеної квартири постійно проживала в ній як член сім'ї наймача, згоди на приватизацію не давала, і при цьому своє право на приватизацію не реалізувала, нерухомого майна на праві власності не має, а оскільки свідоцтво про право власності на спірну квартиру є недійсним, зазначене нерухоме майно не може входити до складу спадщини.

Проте з такими висновками судів погодитись не можна.

Відповідно до ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з'ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Згідно зі ст. 214 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин; 5) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити; 6) як розподілити між сторонами судові витрати; 7) чи є підстави допустити негайне виконання судового рішення; 8) чи є підстави для скасування заходів забезпечення позову.

Ухвалені у справі судові рішення зазначеним вимогам закону не відповідають.

Судом установлено, що квартира АДРЕСА_1 належала ОСОБА_6 на підставі свідоцтва про право власності від 14 квітня 1994 року.

Право власності на зазначену квартиру ОСОБА_6 набув у порядку приватизації.

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_6 помер.

Рішенням Ленінського районного суду м. Донецька від 12 липня 2007 року установлено факт проживання однією родиною без реєстрації шлюбу ОСОБА_7 та померлого ОСОБА_6 з березня 1991 року по день його смерті.

За змістом ст. ст. 5, 8 Закону України "Про приватизацію державного житлового фонду" від 19 червня 1992 року право на приватизацію квартир (будинків) державного фонду одержують громадяни України, які проживають у цих квартирах.

До членів родини наймача належать тільки громадяни, що постійно проживають у квартирі разом з наймачем або за якими зберігається право на житло. Передача займаних квартир здійснюється в спільну сумісну чи спільну часткову власність за письмовою згодою усіх повнолітніх членів родини, що постійно проживають у цій квартирі, у тому числі тимчасово відсутніх, за якими зберігається право на житло, обов'язковим зазначенням уповноваженого власника квартири.

Згідно із ч. 2 ст. 64 Житлового кодексу Української РСР до членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

Таким чином, законодавець не встановив вичерпного переліку осіб, які належать до кола членів сім'ї наймача, але визначив критерії, за якими осіб, не пов'язаних шлюбними або родинними стосунками, віднесено до них.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1985 року "Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України", вирішуючи спори про право користування жилим приміщенням осіб, які вселилися до наймача, суд повинен з'ясувати, чи дотриманий встановлений порядок при їх вселенні, зокрема: чи була письмова згода на це всіх членів сім'ї наймача, чи приписані вони в даному жилому приміщенні, чи було це приміщення постійним місцем їх проживання, чи вели вони з наймачем спільне господарство, тривалість часу їх проживання, чи не обумовлювався угодою між цими особами, наймачем і членами сім'ї, що проживають з ним, певний порядок користування жилим приміщенням.

Ураховуючи наведене, рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 12 липня 2007 року про встановлення факту проживання ОСОБА_7 однією родиною без реєстрації шлюбу з померлим ОСОБА_6 з березня 1991 року по день його смерті не є приюдиційним для вирішення питання про те, чи мала ОСОБА_7 право на користування спірним жилим приміщенням на момент його приватизації.

Разом з тим, вирішуючи спір, суд не взяв до уваги, що з гідно зі ст. 76 ЦК Української РСР 1963 року перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права.

Відповідно до ст. 71 зазначеного Кодексу загальний строк для захисту права за позовом особи, право якої порушено (позовна давність), встановлюється в три роки.

Згідно зі ст. 80 ЦК Української РСР закінчення строку позовної давності до пред'явлення позову є підставою для відмови в позові. Якщо суд, арбітраж або третейський суд визнає поважною причину пропуску строку позовної давності, порушене право підлягає захистові.

Відповідно до п. 4 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2004 року Цивільний кодекс України застосовується до цивільних відносин, що виникли після набрання ним чинності, тобто після 1 січня 2004 року. Щодо цивільних відносин, які виникли до набрання чинності Цивільним кодексом України 2004 року, положення цього Кодексу застосовуються до тих прав і обов'язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності.

Пунктом 6 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України передбачено, що правила Цивільного кодексу України про позовну давність застосовуються до позовів, строк пред'явлення яких, встановлений законодавством, що діяло раніше, не сплив до набрання чинності цим Кодексом.

Оскільки право на звернення до суду з позовом у ОСОБА_7 виникло з моменту отримання свідоцтва про право власності на квартиру, тобто з 14 квітня 1994 року, і до введення в дію ЦК України 2004 року, то встановлений ст. 71 ЦК Української РСР 1963 року, строк позовної давності сплив, тому підстав для застосування судами положень п. 3 ч. 1 ст. 268 ЦК України 2004 року не вбачалося.

Задовольняючи позовні вимоги ОСОБА_7, суд першої інстанції, у порушення вимог ст. ст. 214, 215 ЦПК України зазначених вимог закону до уваги не взяв; з характером спірних правовідносин не визначився; не з'ясував, чи мала ОСОБА_7 право на житлову площу у спірній квартирі на час її приватизації, чи була спірна квартира її постійним місцем проживання, чи не обумовлювався угодою між нею та померлим ОСОБА_6 певний порядок користування жилим приміщенням і, обмежившись лише довідкою комунального підприємства Бюро технічної інвентаризації м. Донецька, дійшов необґрунтованого висновку про те, що ОСОБА_7 свого права на приватизацію житла не використала.

Крім того, суд не з'ясував питання про причини пропущення ОСОБА_7 строку позовної давності та наявності чи відсутності підстав для його поновлення (ч. 2 ст. 80 ЦК Української РСР 1963 року) та не врахував, що ОСОБА_6 є сином померлого і що він як спадкоємець першої черги у визначений законом строк звернувся до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини.

Апеляційний суд на зазначене уваги не звернув, у порушення вимог ст. ст. 303, 315 ЦПК України у достатній мірі не перевірив доводів апеляційної скарги; в ухвалі не зазначив конкретних обставин і фактів, що спростовують такі доводи, і залишив рішення суду першої інстанції без змін.

За таких обставин ухвалені в справі судові рішення підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити.

Рішення Ленінського районного суду м. Донецька від 17 листопада 2008 року та ухвалу апеляційного суду Донецької області від 13 лютого 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий 

А. Г. Ярема 

Судді: 

Є. Ф. Левченко 

  

Л. І. Охрімчук  

  

Я. М. Романюк  

  

Ю. Л. Сенін