ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від  18 серпня 2010 року

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого - Сеніна Ю. Л., суддів: Левченка Є. Ф., Лихути Л. М., Пшонки М. П., Романюка Я. М., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_6 до ОСОБА_7, ОСОБА_8, ОСОБА_9 про розірвання договору найму, виселення та стягнення плати за комунальні послуги, за касаційною скаргою ОСОБА_6 на рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 11 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 17 вересня 2009 року, встановила:

У квітні 2009 року ОСОБА_6 звернулася до суду з названим позовом.

Зазначала, що на підставі договору купівлі-продажу від 19 липня 2005 року є власником житлового будинку АДРЕСА_1. З листопада 2005 року в будинку разом із нею на підставі усного договору найму зареєстровані та мешкають її мати, ОСОБА_10, сестра, ОСОБА_7, і чоловік сестри, ОСОБА_8 Крім того, у 2007 році без її дозволу до будинку вселився й мешкає без реєстрації син ОСОБА_7 і ОСОБА_8 - ОСОБА_9 Відповідачі зайняли дві житлові кімнати площею 9,7 кв. м і 12,3 кв. м, а також користуються кімнатою площею 20 кв. м, кухнею, ванною кімнатою, туалетом, коридором, льохом і всіма надвірними господарськими спорудами. Вона вимушена користуватися лише кімнатою площею 11,3 кв. м, а її престаріла матір - прохідною кімнатою площею 7,9 кв. м Відповідачі перешкоджають їй користуватися іншими приміщеннями в будинку, через що вона змушена готувати собі їжу у своїй кімнаті на електричній плитці.

Крім того, вона повністю сплачує за спожиту електроенергію, газо- й водопостачання, каналізацію та кабельне телебачення. Відповідачі компенсувати їй ці витрати відмовилися.

У зв'язку з неправомірними діями відповідачів вона 22 грудня 2008 року направила їм письмове попередження з вимогою про виселення з будинку через три місяці, тобто з 1 квітня 2009 року, та оплату комунальних послуг.

Оскільки відповідачі відмовилися виселитися й компенсувати понесені нею витрати на оплату комунальних послуг, а будинок їй необхідний для власного проживання, ОСОБА_6 просила суд розірвати укладений з відповідачами усний договір найму будинку, виселити їх із цього будинку та зняти з реєстрації, а також стягнути з відповідачів на її користь 501 грн. 95 коп., сплачених нею за комунальні послуги в період з 1 січня до 1 квітня 2009 року.

Рішенням Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 11 червня 2009 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Чернігівської області від 17 вересня 2009 року, у позові відмовлено.

В обґрунтування касаційної скарги ОСОБА_6 посилається на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, у зв'язку із чим порушує питання про скасування судових рішень і ухвалення нового рішення про задоволення позову.

Колегія суддів дійшла висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з таких підстав.

Відмовляючи в позові, місцевий суд, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, виходив із того, що підстави для виселення відповідачів як наймачів спірного житлового приміщення, передбачені ст. 168 ЖК України, а також підстави для стягнення компенсації за понесені позивачкою витрати на оплату комунальних послуг відсутні.

Проте погодитися з такими висновками судів не можна.

Відповідно до ч. ч. 1 і 2 ст. 213 ЦПК України рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.

Згідно з вимогами ст. 214 цього Кодексу під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Вирішуючи справу, суди виходили з того, що ОСОБА_6 є власником будинку АДРЕСА_1 на підставі договору купівлі-продажу від 19 липня 2005 року.

Зі згоди ОСОБА_6 у 2005 році до будинку вселилися й були зареєстровані в ньому ОСОБА_8, ОСОБА_7 і її мати - ОСОБА_10.

ОСОБА_9 у цьому будинку не зареєстрований і фактично не мешкає.

Відповідно до ч. 1 ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Частиною 1 ст. 810 ЦК України встановлено, що за договором найму (оренди) житла одна сторона - власник житла (наймодавець) передає або зобов'язується передати другій стороні (наймачеві) житло для проживання у ньому на певний строк за плату.

Згідно з вимогами ч. 3 ст. 825 ЦК України договір найму частини будинку, квартири, кімнати (частини кімнати) може бути розірваний на вимогу наймодавця у разі необхідності використання житла для проживання самого наймодавця та членів його сім'ї. Наймодавець повинен попередити наймача про розірвання договору не пізніше ніж за два місяці.

Аналогічне положення закріплено в ч. 3 ст. 168 ЖК України, за яким договір найму жилого приміщення, укладений на невизначений строк, може бути розірвано за вимогою наймодавця, якщо жиле приміщення, займане наймачем, необхідне для проживання йому та членам його сім'ї. У цьому випадку власник будинку (квартири) повинен попередити наймача про наступне розірвання договору за три місяці.

Обґрунтовуючи вимогу про розірвання договору найму з відповідачами, ОСОБА_6, зокрема, указувала на те, що спірний будинок необхідний їй для її особистого проживання й проживання її матері, та що вона попередила відповідачів про необхідність виселення з будинку за три місяці.

Проте місцевий суд у порушення вимог ст. ст. 213 і 214 ЦПК України неповністю визначився з характером спірних правовідносин; не взяв до уваги, що договір найму житла відповідно до закону ґрунтується на платній основі; не вирішив питання, чи відповідав вимогам закону укладений між сторонами усний, безоплатний (як зазначено судом) договір найму та чи підлягало захисту за таким договором право відповідачів на подальше проживання в будинку позивачки після завчасного письмового попередження нею про їхнє наступне виселення.

Крім того, відповідно до ч. 3 ст. 815 ЦК України наймач зобов'язаний своєчасно вносити плату за житло. Наймач зобов'язаний самостійно вносити плату за комунальні послуги, якщо інше не встановлено договором найму.

Статтею 162 ЖК України встановлено, що плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін.

Плата за комунальні послуги береться, крім квартирної плати, за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Строки внесення квартирної плати та плати за комунальні послуги визначаються угодою сторін. Наймач зобов'язаний своєчасно вносити квартирну плату й плату за комунальні послуги.

Тобто за змістом цих норм закону плата за найм житла та плата за надані комунальні послуги є різними видами платежів, які здійснюються наймачем, при цьому обов'язок внесення плати за комунальні послуги покладається на наймача законом незалежно від обов'язку внесення плати за договором найму, якщо інше не встановлено договором, укладеним між сторонами.

Однак суд першої інстанції на зазначене уваги не звернув та, установивши, що між сторонами мав місце усний і безоплатний договір найму, дійшов передчасного висновку про те, що такий договір звільняв відповідачів від оплати комунальних послуг.

Апеляційний суд у порушення вимог ст. 303 ЦПК України на зазначені обставини уваги не звернув і належним чином не перевірив доводів апеляційної скарги позивачки.

З огляду на викладене ухвалені у справі рішення не можна визнати законними й обґрунтованими, тому вони підлягають скасуванню з підстав, передбачених ч. 2 ст. 338 ЦПК України, з передачею справи на новий розгляд.

Керуючись ст. ст. 336, 338 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_6 задовольнити частково.

Рішення Ніжинського міськрайонного суду Чернігівської області від 11 червня 2009 року та ухвалу апеляційного суду Чернігівської області від 17 вересня 2009 року скасувати, справу передати на новий розгляд до суду першої інстанції.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий 

Ю. Л. Сенін 

Судді: 

Є. Ф. Левченко 

 

Л. М. Лихута 

 

М. П. Пшонка 

 

Я. М. Романюк