ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

УХВАЛА

від 6 жовтня 2010 року

Колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України в складі: головуючого Патрюка М. В., суддів: Жайворонок Т. Є., Мазурка В. А., Лященко Н. П., Перепічая В. С., розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_3 до ОСОБА_4 про вселення до квартири та визначення порядку користування квартирою й за зустрічним позовом ОСОБА_4 до ОСОБА_3, треті особи: Недригайлівська селищна рада Сумської області, Сумське регіональне управління Державної спеціалізованої фінансової установи "Державний фонд сприяння молодіжному будівництву", про визнання права власності на квартиру, припинення права власності на частку квартири, стягнення грошової компенсації на частку квартири за касаційною скаргою ОСОБА_3 на рішення апеляційного суду Сумської області від 3 березня 2010 року, встановила:

У липні 2009 року ОСОБА_3 звернулася до суду з вищезазначеним позовом, посилаючись на те, що з 19 травня 2001 року до 27 грудня 2006 року перебувала в зареєстрованому шлюбі з відповідачем, від якого мають сина, 2002 року народження. За час шлюбу ними було набуто нерухоме майно, що є спільним майном подружжя. 1 вересня 2004 року за рахунок кредиту в розмірі 59373 грн., наданому Сумським регіональним відділенням Державного фонду сприяння молодіжному житловому будівництву (далі - Фонд) на підставі кредитної угоди, її сім'єю була придбана трикімнатна квартира АДРЕСА_1. З метою забезпечення своєчасного виконання зобов'язань за кредитною угодою 23 лютого 2005 року між ними та Фондом було укладено договір іпотеки, за яким в іпотеку передана вказана квартира.

Після розірвання шлюбу вона разом із сином залишили квартиру й стали мешкати в її батьків.

З урахуванням уточнених позовних вимог позивачка просила вселити її та неповнолітнього сина, ОСОБА_5, до квартири АДРЕСА_1 та визначити порядок користування нею: виділити їм у користування дві кімнати, а відповідачу - одну кімнату; інші приміщення, а саме: кухню, туалет, ванну кімнату, коридор, залишити в їхньому спільному користуванні.

У процесі розгляду справи ОСОБА_4 подав зустрічний позов, в якому просив визнати за ним право власності на квартиру в цілому, припинити право власності ОСОБА_3 на частку квартири, стягнути з нього на користь ОСОБА_3 грошову компенсацію за її частку у квартирі.

Рішенням Недригайлівського районного суду Сумської області від 18 грудня 2009 року позов ОСОБА_3 задоволено, у задоволенні позову ОСОБА_4 відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Сумської області від 3 березня 2010 року рішення районного суду скасовано й ухвалено нове рішення про відмову ОСОБА_3 у задоволенні позову та задоволення зустрічного позову ОСОБА_4.

У касаційній скарзі ОСОБА_3 просить скасувати рішення, ухвалене судом апеляційної інстанції, і залишити в силі рішення суду першої інстанції, посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Відповідно до ст. ст. 213, 214 ЦПК України рішення повинно бути законним і обґрунтованим та відповідати на питання: чи мали місце обставини, якими обґрунтовувалися вимоги і заперечення, якими доказами вони підтверджуються; чи є інші фактичні дані (пропущення строку позовної давності тощо), які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Суд першої інстанції, правильно встановивши фактичні обставини справи та давши правильну оцінку всім зібраним у справі доказам, дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позову ОСОБА_3 про вселення до квартири та визначення порядку користування нею з підстав того, що такі вимоги позивачки відповідають вимогам закону.

Відмовляючи в задоволенні зустрічного позову ОСОБА_4 про визнання права власності на квартиру, стягнення грошової компенсації за незначну частку відповідачки у зв'язку з припиненням права ОСОБА_3 на належну їй частку у квартирі, районний суд правильно вважав, що відповідно до укладеного кредитного договору та договору іпотеки квартира є єдиною неділимою річчю, що перебуває в іпотеці, та має специфічну правову природу у зв'язку з придбанням її подружжям у кредит.

Скасовуючи законне й обґрунтоване рішення суду першої інстанції, апеляційний суд помилково вважав, що вимоги ОСОБА_3 не підлягають задоволенню, оскільки вона у 2006 році, після припинення сімейних відносин, залишила квартиру, знялась із реєстраційного обліку, змінила місце проживання, утратила зв'язок із квартирою, не зберігала за собою право користування цим житловим приміщенням, а тому безпідставно вважати, що за нею зберігається право користування спірною квартирою. З припиненням права ОСОБА_3 на належну їй частку у квартирі єдиним власником квартири є ОСОБА_4, якому належить право користування, володіння та розпорядженням майном.

Такі висновки не можна вважати законними й обґрунтованими, оскільки судом апеляційної інстанції не враховано таке.

Право власності на спірну квартиру, яка придбана подружжям за час шлюбу в кредит, оформлено на ОСОБА_4, зареєстровано в органах бюро технічної інвентаризації. У зв'язку із цим висновок апеляційного суду про те, що право власності на квартиру виникне лише після повного погашення кредиту, не відповідає положенням ст. ст. 334, 640 ЦК України та обставинам справи.

Положення договору іпотеки про те, що іпотекодавець ОСОБА_4 не має права розпоряджатися квартирою без згоди іпотекодержателя до закінчення терміну дії іпотеки, не означає, що в судовому порядку не можна поділити спільне майно подружжя шляхом визнання права власності на нього, оскільки право володіння та користування майном не заборонено, а поділ майна подружжя не є розпорядженням ним.

Крім того, суд не врахував, що згідно із ч. 3 ст. 61 Сімейного кодексу України (далі - СК України), якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім'ї, то гроші, інше майно, у тому числі гонорар, виграш, які були одержані за цим договором, є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Отже, за загальним правилом майно, придбане подружжям у кредит, є спільною власністю чоловіка та дружини. Також ст. 70 СК України передбачено, що в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Також апеляційним судом не враховано положення ст. 65 СК України, згідно з якою договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім'ї, створює обов'язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім'ї. Це означає, що дружина та чоловік незалежно від припинення шлюбу мають рівні права та обов'язки щодо спільно нажитого у шлюбі майна, оскільки розірвання шлюбу не звільняє подружжя від зобов'язань за кредитом.

Як роз'яснив Пленум Верховного Суду України в п. п. 23, 24 постанови від 21 грудня 2007 року N 11 "Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя", вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і час його придбання. До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Таким чином, у результаті придбання подружжям квартири в кредит боргові зобов'язання перед позикодавцем несуть як чоловік, так і дружина, а не тільки той із подружжя, хто підписав кредитний договір. При цьому юридично важливою обставиною є те, що кредит, що наданий державою на сім'ю, є кредитом саме для забезпечення молодих сімей житлом і в цьому разі згода органу, який від імені держави надав кредит, на покладання обов'язку його сплачувати й на іншого з подружжя немає значення.

Викладене свідчить про те, що апеляційний суд помилково скасував рішення суду першої інстанції, ухвалене відповідно до вимог ст. ст. 213, 214, 215 ЦПК України, тому рішення суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції з підстав, передбачених ст. 339 ЦПК України.

Керуючись ст. ст. 336, 339 ЦПК України, колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України ухвалила:

Касаційну скаргу ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення апеляційного суду Сумської області від 3 березня 2010 року скасувати, рішення Недригайлівського районного суду Сумської області від 18 грудня 2009 року залишити в силі.

Ухвала оскарженню не підлягає.

 

Головуючий 

М. В. Патрюк 

Судді: 

Т. Є. Жайворонок 

  

Н. П. Лященко 

  

В. А. Мазурок 

  

В. С. Перепічай