ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 15 жовтня 2013 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Кривенка В. В., суддів - Гусака М. Б., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Панталієнка П. В., Прокопенка О. Б., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом ОСОБА_1 до Міністерства оборони України (далі - Міноборони), третя особа на стороні відповідача, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, - ОСОБА_2, про визнання дій протиправними, скасування наказів про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, встановила:

У вересні 2012 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом, у якому просив визнати протиправними дії Міноборони щодо звільнення його з посади директора Департаменту правового забезпечення Міноборони, визнання протиправними та скасування наказів Міністра оборони України (по особовому складу державних службовців) від 23 липня, 2 листопада, 4 грудня 2012 року NN 114, 175, 191 відповідно, поновлення на роботі на займаній посаді та стягнення заробітної плати за час вимушеного прогулу.

На обґрунтування позовних вимог позивач посилався на невиконання відповідачем домовленості від 10 липня 2012 року про строк припинення трудового договору, відсутність домовленості про припинення трудового договору в інший час, порушення вимог законодавства щодо надання та оплати відпусток, недотримання норм статті 40 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП) щодо заборони звільнення працівника в період тимчасової непрацездатності.

Окружний адміністративний суд м. Києва постановою від 21 грудня 2012 року в задоволенні позову відмовив.

Київський апеляційний адміністративний суд ухвалою від 14 лютого 2013 року постанову окружного адміністративного суду залишив без змін.

Вищий адміністративний суд України постановою від 19 червня 2013 року скасував попередні судові рішення та ухвалив нове, яким адміністративний позов задовольнив частково: визнав протиправними та скасував зазначені вище накази Міністра оборони України; поновив ОСОБА_1 на посаді директора Департаменту правового забезпечення Міноборони з 26 листопада 2012 року; зобов'язав Міноборони нарахувати та виплатити ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 26 листопада 2012 року.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, Міноборони звернулось із заявою про його перегляд Верховним Судом України з підстави неоднакового застосування пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП у подібних правовідносинах. На обґрунтування заяви додало копії ухвал Вищого адміністративного суду України від 5 жовтня, 4, 5 грудня 2012 року, 19 лютого 2013 року, які, на думку заявника, підтверджують неоднакове правозастосування.

Перевіривши наведені заявником доводи, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає, що заява Міноборони підлягає задоволенню з таких підстав.

В ухвалі Вищого адміністративного суду України від 19 червня 2013 року у справі, про перегляд якої подано заяву, цей суд зазначив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП трудовий договір припиняється за угодою сторін. Позивач 10 липня 2012 року подав заяву про звільнення з посади за згодою сторін з наданням щорічної відпустки за 2012 рік. За умови надання позивачу відпустки з 10 липня 2012 року на строк 36 календарних днів звільнення позивача за угодою сторін мало б відбутися в останній день такої відпустки. Проте відпустку позивачу було надано лише з 23 липня 2012 року, а датою його звільнення визначено останній день цієї відпустки - 28 серпня 2012 року. За таких обставин суд касаційної інстанції дійшов висновку, що ненадання позивачу відпустки згідно з заявою від 10 липня 2012 року свідчить про фактичну згоду сторін на анулювання домовленості про припинення трудового договору за угодою сторін у визначений сторонами строк - 10 липня 2012 року, а тому правових підстав для звільнення позивача з роботи з 28 серпня 2012 року за угодою сторін у відповідача не було.

В ухвалах Вищого адміністративного суду України, які додані на підтвердження неоднакового застосування норм матеріального права, суд касаційної інстанції виходив із того, що анулювання домовленості щодо звільнення за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП можливе лише при взаємній згоді про це роботодавця та працівника.

Аналіз наведених рішень суду касаційної інстанції дає підстави для висновку про неоднакове застосування цим судом пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП.

Верховний Суд України, усуваючи неоднакове застосування норм матеріального права касаційним судом, вважає помилковим висновок цього суду в оскаржуваній ухвалі про протиправність дій Міноборони щодо звільнення позивача з роботи.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП підставою припинення трудового договору є угода сторін.

Частиною першою статті 3 Закону України від 15 листопада 1996 року N 504/96-ВР "Про відпустки", зі змінами і доповненнями (далі - Закон N 504/96-ВР), встановлено, що за бажанням працівника у разі його звільнення (крім звільнення за порушення трудової дисципліни) йому має бути надано невикористану відпустку з наступним звільненням. Датою звільнення в цьому разі є останній день відпустки.

Суд установив, що 10 липня 2012 року позивач подав заяву про звільнення його з роботи за угодою сторін з наданням щорічної відпустки за 2012 рік без зазначення дати, з якої він хотів отримати відпустку. Ця заява 11 липня 2012 року була зареєстрована в Департаменті кадрової політики Міноборони за N 6335 і того ж дня Міністр оборони України поставив резолюцію на заяві про надання відпустки ОСОБА_1 з 23 липня 2012 року зі звільненням з роботи відповідно до пункту 1 частини першої статті 36 КЗпП за угодою сторін.

Суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи в задоволенні позову, дійшли висновку, що сторони досягли домовленості про припинення трудового договору за угодою сторін, яку відповідач виконав.

Касаційний суд, скасовуючи зазначені рішення судів та задовольняючи позовні вимоги, послався на те, що ненадання позивачу відпустки згідно з заявою від 10 липня 2012 року свідчить про фактичну згоду сторін на анулювання домовленості про припинення трудового договору у визначений сторонами строк - 10 липня 2012 року.

Але, ухвалюючи таке рішення, касаційний суд не звернув уваги на те, що у заяві про звільнення з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП, сторони погодили лише надання позивачу щорічної відпустки за 2012 рік. Проте інших умов звільнення, зокрема дати початку відпустки, заява не містила. Тому висновок касаційного суду про домовленість сторін про надання відпустки позивачу саме з 10 липня 2012 року не ґрунтується на матеріалах справи.

Крім того, відповідно до роз'яснень, викладених у пункті 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року N 9 "Про практику розгляду судами трудових спорів", при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється у строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише при взаємній згоді про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Разом з тим у матеріалах справи відсутня згода Міністра оборони України на анулювання попередньої домовленості з позивачем про звільнення за угодою сторін.

Ураховуючи викладене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що анулювання домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом щодо звільнення працівника з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП, можливе при взаємній згоді власника підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом та працівника.

Відповідно до частини першої статті 243 Кодексу адміністративного судочинства України суд задовольняє заяву у разі неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах.

Оскільки при вирішенні цієї справи суд касаційної інстанції допустив неоднакове та неправильне застосування норм матеріального права, то постанова Вищого адміністративного суду України від 19 червня 2013 року підлягає скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд. Керуючись статтями 241, 242, 244 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву Міністерства оборони України задовольнити.

Постанову Вищого адміністративного суду України від 19 червня 2013 року скасувати, справу направити на новий касаційний розгляд.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім випадку, передбаченого пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий:

В. В. Кривенко

Судді:

М. Б. Гусак

 

О. А. Коротких

 

О. В. Кривенда

 

В. Л. Маринченко

 

П. В. Панталієнко

 

О. Б. Прокопенко

 

О. О. Терлецький

 

Ю. Г. Тітов