ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 13 вересня 2016 року

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України у складі: головуючого - Терлецького О. О., суддів: Волкова О. Ф., Гриціва М. І., Коротких О. А., Кривенди О. В., Маринченка В. Л., Прокопенка О. Б., розглянувши в порядку письмового провадження справу за позовом Київського міського центру зайнятості (далі - Центр зайнятості) до ОСОБА_1, третя особа - Солом'янський районний центр зайнятості у м. Києві, про стягнення коштів, встановила:

У грудні 2013 року Центр зайнятості звернувся до суду з позовом про стягнення коштів у сумі 6473 грн 79 коп.

На обґрунтування позову послався на те, що ОСОБА_1, перебуваючи на обліку в Голосіївському районному центрі зайнятості у м. Києві, як безробітний, отримав допомогу по безробіттю, а також незаконно скористався наданими йому соціальними послугами (а саме підвищення кваліфікації за професією у вищому навчальному закладі - Університеті економіки і права "Крок" за програмою "Помічник керівника підприємства з курсом ділової англійської мови", період навчання - з 22 листопада 2012 року по 25 січня 2013 року), оскільки з 7 листопада 2012 року під час реєстрації в цьому центрі не повідомив про факт попередньої реєстрації його в Солом'янському районному центрі зайнятості у м. Києві як безробітного.

Таким чином, відповідач на порушення вимог частин другої та третьої статті 36 Закону України від 2 березня 2000 року N 1533-III "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття" незаконно отримав допомогу по безробіттю в сумі 4835 грн 77 коп., що була нарахована йому за період із 14 листопада 2012 року по 11 вересня 2013 року, та пройшов навчання за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України в сумі 1638 грн 02 коп. і на письмову вимогу Центру зайнятості зазначені кошти не повернув.

Окружний адміністративний суд міста Києва постановою від 25 квітня 2014 року позов задовольнив.

Київський апеляційний адміністративний суд постановою від 30 жовтня 2014 року скасував рішення суду першої інстанції та прийняв нове, яким відмовив у задоволенні позову.

Вищий адміністративний суд України ухвалою від 9 вересня 2015 року скасував постанову суду апеляційної інстанції та залишив у силі рішення суду першої інстанції. При цьому касаційний суд погодився з висновком суду першої інстанції щодо незаконного отримання відповідачем допомоги по безробіттю.

Не погоджуючись із рішенням суду касаційної інстанції, ОСОБА_1 звернувся із заявою про перегляд Верховним Судом України ухвали Вищого адміністративного суду України від 9 вересня 2015 року з підстави, установленої пунктом 2 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС).

Заявник просить скасувати ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 вересня 2015 року та закрити провадження у справі.

На підтвердження неоднакового застосування судом касаційної інстанції однієї й тієї ж норми процесуального права ОСОБА_1 надав ухвали Вищого адміністративного суду України від 2 березня, 12 та 21 квітня 2016 року (справи NN К/800/35544/15, К/800/23740/15, К/800/1504/15 відповідно), де суд, за аналогічних обставин, закрив провадження.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судами касаційної інстанції норм процесуального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України виходить із такого.

Відповідно до частини першої статті 2 КАС завданням адміністративного судочинства є захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб'єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень шляхом справедливого, неупередженого та своєчасного розгляду адміністративних справ.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів владних повноважень, крім випадків, коли щодо таких рішень, дій чи бездіяльності Конституцією чи законами України встановлено інший порядок судового провадження.

Таким чином, законодавець чітко визначив, що суттю адміністративного судочинства є судовий контроль за діяльністю органів влади та місцевого самоврядування у сфері дотримання прав та свобод громадян та юридичних осіб за допомогою процесуального закону з певними особливостями, зокрема обов'язку доказування правомірності своєї діяльності органами влади чи самоврядування. Тобто, однією з визначальних особливостей КАС є те, що позивачем в адміністративній справі може бути фізична чи юридична особа, чиї права, свободи чи інтереси вони вважають порушеними, а відповідачем - орган влади, орган місцевого самоврядування, їхні посадові чи службові особи.

Відповідно до статті 50 КАС громадяни України, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами лише за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень: 1) про тимчасову заборону (зупинення) окремих видів або всієї діяльності об'єднання громадян; 2) про примусовий розпуск (ліквідацію) об'єднання громадян; 3) про примусове видворення іноземця чи особи без громадянства з України; 4) про обмеження щодо реалізації права на мирні зібрання (збори, мітинги, походи, демонстрації тощо); 5) в інших випадках, встановлених законом.

Колегія суддів доходить висновку, що правовий аналіз пунктів 1 - 4 частини четвертої статті 50 КАС свідчить, що всі наведені підстави, коли громадяни, іноземці чи особи без громадянства, їх об'єднання, юридичні особи, які не є суб'єктами владних повноважень, можуть бути відповідачами за адміністративним позовом суб'єкта владних повноважень лише у випадках превентивного (попереднього) судового контролю за рішеннями, діями органів влади, які при реалізації своїх владних управлінських повноважень можуть порушити права чи свободи фізичних чи юридичних осіб.

Однак і в цих випадках, водночас із перевіркою дій чи бездіяльності згаданих осіб, обставин, що стали підставою для втручання суб'єктів владних повноважень, суд має перевірити на відповідність чинному законодавству рішення, дії чи бездіяльність самих суб'єктів владних повноважень.

Логічний спосіб тлумачення частини четвертої статті 50 КАС дозволяє колегії суддів дійти висновку, що і пункт 5 частини четвертої статті 50 КАС, який є частиною норми процесуального права, існує як послідовне продовження випадків "превентивного" судового контролю і має розумітися та застосовуватися судами саме в такому значенні, а не як норма, що давала би право для розширеного тлумачення права суб'єкта владних повноважень на адміністративний позов. Такий безпідставний підхід до розуміння змісту пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС по суті призводить до відмови органів влади від виконання своїх функціональних обов'язків та можливої дискреційної поведінки.

За пунктом 5 частини четвертої статті 50 КАС суб'єкт владних повноважень може звертатися до суду з адміністративним позовом до громадян України, іноземців чи осіб без громадянства, їх об'єднань, юридичних осіб, які не є суб'єктами владних повноважень, для превентивного судового контролю своєї ж діяльності і у випадках, визначених законом.

Водночас за змістом статті 177 Цивільного кодексу України гроші є об'єктами цивільних прав.

Отримавши кошти, ОСОБА_1 набув право власності на них. Оскільки спір виник щодо правомірності набуття відповідачем права власності на кошти в сумі 6473 грн 79 коп. та стягнення з нього цієї суми як з недобросовісного набувача, спір має приватно-правовий, а не публічний характер.

У випадку, що розглядається, позов заявлений про стягнення грошових коштів, що стали власністю громадянина ОСОБА_1 і, на думку колегії суддів, не підпадає під дію пункту 5 частини четвертої статті 50 КАС.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 157 КАС суд закриває провадження у справі, якщо, зокрема, справу не належить розглядати в порядку адміністративного судочинства.

Аналогічна правова позиція щодо застосування зазначених норм процесуального права вже була висловлена колегією суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, зокрема, у постановах від 22 вересня 2015 року (справи NN 21-1884а15 та 21-2209а15).

Оскільки суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій неправильно застосували норми процесуального права щодо спірних правовідносин, усі постановлені у справі рішення підлягають скасуванню з закриттям провадження у справі відповідно до вимог пункту 1 частини першої статті 157 КАС.

Керуючись статтями 157, 241 - 243 Кодексу адміністративного судочинства України, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України постановила:

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого адміністративного суду України від 9 вересня 2015 року, постанову Київського апеляційного адміністративного суду від 30 жовтня 2014 року та постанову окружного адміністративного суду міста Києва від 25 квітня 2014 року скасувати, провадження у справі закрити.

Постанова є остаточною і оскарженню не підлягає, крім випадку, встановленого пунктом 3 частини першої статті 237 Кодексу адміністративного судочинства України.

 

Головуючий

О. О. Терлецький

Судді:

О. Ф. Волков

 

М. І. Гриців

 

О. А. Коротких

 

О. В. Кривенда

 

В. Л. Маринченко

 

О. Б. Прокопенко