АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

УЗАГАЛЬНЕННЯ
судової практики вирішення спорів про спадкування

1. Вступ

Стаття 1217 ЦК України закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі коли воно не змінено заповітом спадкодавця (ст. 1223 ЦК).

Новий ЦК України кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово та на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. На відміну від ЦК УРСР, у ЦК України норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Адже норми першого застосовуються лише тоді, коли громадянин не визначив посмертну юридичну долю свого майна шляхом складення заповідального розпорядження. Ми бачимо, що у першому випадку підставою виникнення права на спадкування є формально виражена воля спадкодавця, то у другому - її презумція, виражена в нормах закону.

Законом не заборонено успадкування однієї частини спадщини на підставі заповіту, а іншої - на підставі закону. Але у разі, коли заповітом охоплена лише частина спадкового майна або визнання заповіту частково недійсним. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Спадкування лише за однією підставою - за законом, настає, якщо спадкодавець не скористався правом на складання заповіту або заповіт був визнаний частково недійсним.

2. Визнання заповітів недійними

Досить складними для судів і в аспекті визначення предмета доказування, і в площині правильного застосування норм матеріального права є спори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності в порядку спадкування.

Чинність заповіту пов'язується законом із дотриманням вимог щодо його форми і посвідчення (ст. 1257 ЦК). При цьому невідповідність заповіту вимогам закону означає його нікчемність.

Відповідно до ст. 1247 ЦК України заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч. 4 статті 207 ЦК. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими особами, службовими особами, визначеними у ст. ст. 1251 - 1252 ЦК. Заповіти підлягають державній реєстрації.

Тобто, необхідно визначити необхідні вимоги до заповітів передбачені законом і недодержання цих вимог є підставою для визнання заповіту недійсним. До них відносяться:

- письмова форма заповіту;

- зазначення в заповіті місця та часу його складання;

- заповіт повинен бути особисто підписаний заповідачем;

- у разі, якщо особа не може підписати заповіт, він підписується відповідно до частини четвертої статті 207 ЦК, а саме: якщо фізична особа у зв'язку з хворобою або фізичною вадою не може підписатися власноручно, за її дорученням текст правочину у її присутності підписує інша особа; підпис іншої особи на тексті правочину, що посвідчується нотаріально, засвідчується нотаріусом або посадовою особою, яка має право на вчинення такої нотаріальної дії, із зазначенням причин, з яких текст правочину не може бути підписаний особою, яка його вчиняє; підпис іншої особи на тексті правочину, щодо якого не вимагається нотаріального посвідчення, може бути засвідчений відповідною посадовою особою за місцем роботи, навчання, проживання або лікування особи, яка його вчиняє.

- заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими службовими особами, визначеними у статтях 1251 - 1252 ЦК;

- якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (ч. 2 абз 3 ст. 1248 ЦК);

- передбачається, у випадках передбачених ч. 2 абз 3 ст. 1248 ЦК і ст. 1252 ЦК присутність не менш як двох свідків;

- свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому;

- У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків (ч. ч. 5, 6 ст. 1253 ЦК).

Відповідно до ст. 1257 ЦК, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Поняття "нікчемність правочину" застосовується у статтях 27, 215 ЦК. Відповідно до ст. 27 ЦК нікчемним є правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати незаборонені законом цивільні права і обов'язки. У ст. 215 ЦК встановлений зв'язок між поняттями "нікчемний" та "недійсний, тобто недійсним є заповіт якщо його недійсність передбачена законом (нікчемний заповіт). Тобто, у разі складання заповіту представником заповідача або посвідчення його не уповноваженою особою, а також дотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту, такий заповіт не повинен виконуватися і наступає спадкування за законом.

Так, судом Вовчанського району Харківської області було відмовлено М в задоволенні позовних вимог про визнання заповіту недійсним. Судом було встановлено, що після смерті Р залишив заповіт на усе своє майно на ім'я К, який було посвідчено секретарем сільради. При розгляді справи було встановлено, і на ці обставини посилалась позивачка, що в заповіті слова, "заповіт прочитано мною вголос" записані не заповідачем, а іншою особою. Відмовляючи в позові суд першої інстанції зазначив, що ця обставина не є підставою для визнання заповіту недійсним, так як заповідач особисто попросив особу, яка посвідчувала заповіт написати ці слова, у зв'язку з тим, що заповідач є людиною похилого віку, погано бачив, а тому для нього це було складно.

З такими висновками суду не можна погодитися. Прочитання заповіту вголос заповідачем або свідками передбачено нормою статей 1248, 1253, тобто, це положення регламентовано чинним законодавством на засадах імперативності. Крім того, залишилось поза увагою те, що, якщо спадкодавець не міг особисто прочитати текст заповіту, то прочитання його іншою особою повинно відбуватися за присутності двох свідків. Суд ці обставини не з'ясував, а тому допустив неповноту судового слідства.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27.06.2007 року визнано недійсним заповіт, що був прочитаний вголос та зроблено запис у заповіті не заповідачем, а особою, що його посвідчила, так як у даному випадку була порушена норма частини 2 ст. 1248 ЦК, яка передбачає, що нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Відповідно до ч. 2 ст. 1253 ЦК у випадках, встановлених абзацем третім частини другої статті 1248 і ст. 1252 цього Кодексу, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов'язковою.

Між тим, деякі суди визнають недійсними заповіти за обставин, що не зазначені в законі, без урахування доказів, що свідчать про вільне волевиявлення заповідача на складання заповіту.

Так К-м районним судом м. Харкова було постановлено рішення про відмову в задоволенні позову С про визнання заповіту недійсним. Рішення залишено без змін судом апеляційної інстанції. Касаційна інстанція рішення судів скасувала, позовні вимоги задовольнила. Визнала нікчемним заповіт.

Постановою Верховного Суду України від 26 грудня 2011 року рішення касаційної інстанції скасовано та залишено без змін рішення суду першої інстанції та зазначено, що судом касаційної інстанції не наведено підстав для визнання заповіту нікчемним або недійсним. Судова колегія зазначила, що відсутність у спадкодавця вклеєної фотокартки в паспорті, яка відповідала його віку і вклеювання якої є обов'язковим та свідчить про недійсність паспорту не є підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки у даному випадку відповідно до статті 43 Закону України "Про нотаріат" та пункту 10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії".

Суперечності між датами, зазначеними як дата складання заповіту (4 квітня) і дата його посвідчення (03 квітня) були усунені судом першої інстанції та встановлено, що заповіт складено саме 3 квітня.

Прикладом є справа N 2033/2-2121/11, яка стосувалася застосування ст. 225 ЦК України, тобто визнання недійсним заповіту з тих підстав, що заповідач у момент укладання заповіту не розумів значення своїх дій та/або не міг керувати ними, за позовом К до Ш, третя особа - 12 ХДНК про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом.

К звернулася до Фрунзенського районного суду м. Харкова із зазначеним позовом. Зазначила, що 24.02.2011 р. помер її чоловік І, після його смерті залишилася спадщина, яка складається із домоволодіння N 25 по вул. Печенізька у м. Харкові. Позивачка є спадкоємицею першої черги, однак І залишив 18 лютого 2011 р. заповіт на ім'я Ш, який був записаний зі слів І та посвідчений Д, державним нотаріусом 12 ХДНК за місцем мешкання І Позивачка вважає заповіт І недійсним на підставі ст. 225 ЦК України у зв'язку з тим, що його стан здоров'я погіршувався, він страждав низкою захворювань (ІБС, кардіосклероз, цукровий діабет та ін.), до нього неодноразово з 04.01.2011 р. викликали швидку медичну допомогу. Наголошує, що заповідач був у пригніченому стані, на момент заповіту був безвольним і байдужим до життя, не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

За матеріалами справи вбачається, що спадкодавець І 18 лютого 2011 р. склав заповіт на все свої майно на користь Ш, посвідчений нотаріусом Д.

Судом по справі були допитані свідки (сусіди, спадкоємці за заповітом і за законом), призначалися судові експертизи.

1) За висновком комісійної судово-медичної експертизи (за матеріалами справи) від 23.04.2012 р. визначені захворювання, якими страждав заповідач на період 18.02.2011 р., проаналізовано лікарські призначення та препарати, зроблено висновок, що судити про можливість прояву у І побічних ефектів не можливо, оскільки немає даних, чи приймав він ці препарати (дигоксин, норфлоксацин, трифас, верошпирон) саме 18.02.2011 р. і в яких дозах. Крім того, експерти зазначили, що при прийманні призначених лікарських засобів у терапевтичних дозах побічні ефекти можуть і не спостерігатися.

У висновку констатується, що за поданими даними у І ознак слабоумства, будь-якого психічного розладу не спостерігається.

2) Судом було призначено додаткову судово-медичну експертизу щодо захворювань, якими страждав заповідач, тяжкість перебігу цих захворювань, чи могли хвороби негативно вплинути на його свідомість та свободу волевиявлення?

Висновком комісійної експертизи від 13.02.2013 р. зазначено, що у І на 18.02.2011 р. були зазначені захворювання: (цукровий діабет, ІБС, стабільна стенокардія та ін.), але захворювання якими він страждав не могли вплинути на стан свідомості І 18.02.2011 р. У висновку зазначено, що поняття "Свобода волевиявлення" відноситься до області права, а не медицини.

3) Ухвалою суду призначено додаткову посмертну судово-медичну експертизу, з притягненням спеціалістів з інших галузей медицини - невропатолога, терапевта, ендокринолога. За висновком експертів від 03.07.2013 р. у хворого протягом принаймні 1,5 місяця до 18.02.2011 р. мав місце тяжкий, з наростаючою динамікою, перебіг захворювань серцево-судинної системи, на які він страждав.

Також експерти зазначають, що вищевказані хвороби, якими страждав заповідач, могли вплинути на рівень його свідомості у момент підписання заповіту. Також експерти роблять висновок, що не можна виключати негативний вплив лікарських препаратів, які були призначені заповідачу, на момент підписання заповіту на рівень його свідомості. У висновку робиться ймовірний висновок, що хвороби, якими страждав заповідач, у сукупності із впливом лікарських препаратів, могли викликати у хворого порушення свідомості.

Судом був допитаний у судовому засіданні судово-медичний експерт, зав. відділом комісійних експертиз ХОБСМЕ. Експерт підтримав висновок від 03.07.2013 р. зазначив, що заповідач був тяжко хворим, при тяжких захворюваннях, з прийняттям препаратів, які мають побічну дію, а хворий приймав дигоксин та трифас, "дієздатність його обмежена".

Рішенням Фрунзенського районного суду від 25 жовтня 2013 р. позов задоволено повністю, заповіт визнано недійсним.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 21 січня 2014 р. рішення Фрунзенського районного суду від 25 жовтня 2013 р. скасовано, у позові відмовлено. Апеляційний суд виходив з того, що обставини, з яким закон пов'язує застосування ч. 1 ст. 225 ЦК не знайшли свого підтвердження, оскільки підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій і керувати ними і в основу рішення суд не може покласти висновок експерта, який ґрунтується на припущеннях. Така правова позиція міститься у постанові ВС України від 29 лютого 2012 р. у справі N 6-9цс12.

Оскільки позивачкою не надано доказів того, що на момент складання заповіту заповідач не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними, підстав для визнання заповіту недійсним не має.

По іншій справі встановлено, що у листопаді 2006 року С був встановлений діагноз злоякісне новоутворення слизової решетчатого лабіринту, стадія 4.

13 січня 2008 року С склав заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету Кр. району. За умовами заповіту все майно С заповідав своїм дочкам.

Спадкодавець помер в 2006 році, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Частка М у спільному майні подружжя становить 1/2 частину домоволодіння, а після смерті С відкрилась спадщина на 1/2 частину житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що не оспорюється сторонами і є визнаним фактом.

З матеріалів спадкової справи С N 116 за 2008 рік вбачається, що 28 травня 2008 року до міської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулись дружина померлого та доньки від першого шлюбу. Таким чином спадщину вони усі прийняли, оскільки у встановлений законом строк звернулись із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори.

Пред'являючи позов, М, дружина померлого, посилалися на недійсність заповіту із підстав, передбачених ст. 225 та ст. 1257 ЦК України.

Згідно акта посмертної судово-психіатричної експертизи N 59 від 14 квітня 2010 року, проведеної судово-психіатричною експертною комісією Київської обласної психіатричної лікарні N 1, С під час складання заповіту страждав на органічне ураження головного мозку, внаслідок пухлини, що розповсюджувалась у порожнину черепа, із вираженими астенічними порушеннями та розладами свідомості; за своїм психічним станом 13 січня 2008 року С не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг ними керувати.

Згідно акту додаткової посмертної судово-психіатричної експертизи N 264 від 09 березня 2011 року, проведеної судово-психіатричною експертною комісією С під час складання заповіту страждав на органічне ураження головного мозку, внаслідок пухлини, що розповсюджувалась у порожнину черепа, із вираженими астенічними порушеннями та розладами свідомості; за своїм психічним станом 13 січня 2008 року С не міг повною мірою усвідомлювати значення своїх дій та не міг ними керувати.

У п. 17 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 1997 року N 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" роз'яснено, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з'ясувати: чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об'єктів дослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обґрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Частиною 6 ст. 147 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу.

Стаття 212 ЦПК України зазначає, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукупності.

Разом із тим доказування не може ґрунтуватись на припущеннях (ч. 4 ст. 60 ЦПК України). Отже, враховуючи, що висновок судово-психіатричної експертизи не містить чітких й однозначних висновків, суду слід було, крім нього, дати оцінку й іншим доказам, які згідно з вимогами ст. ст. 10, 60 ЦПК України повинен надати позивач і оцінити всі докази у взаємному зв'язку й сукупності.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у порушення вимог ст. 213 ЦПК України зазначених положень закону та обставин справи не врахував; під час перевірки й оцінки експертних висновків не з'ясував їх відповідність іншим фактичним даним та матеріалам справи, унаслідок чого дійшов передчасного висновку про те, що С на момент складання заповіту не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Враховуючи, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та судом неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів на підставі ст. 309 ЦПК України прийшла до висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання заповіту недійсним.

В іншій справі про визнання заповіту недійсним (N 643/5171/13ц Московського районного суду м. Харкова) предметом судового розгляду були вимоги А до С, І. про визнання недійсним заповіту від імені В на користь С, І, посвідченого 05.09.2012 р. Октябрьскою сільрадою Красноградського району Харківської області. Судом встановлено, що заповіт від імені В на користь С, І, цією сільрадою не реєструвався і не посвідчувався, так як вказана у заповіті особа секретар сільради З померла 14.10.2009 р. Суд встановив, що заповіт було посвідчено особою, яка не була уповноважена на посвідчення заповітів, в реєстрі заповітів сільської ради за цим номером зазначено інший документ. В була за життя сліпа, нікуди не виїздила і цей заповіт скласти не могла. Заочним рішенням Московського районного суду м. Харкова від 26.09.2013 р. позов задоволено, визнано недійсним заповіт від імені В на користь С, І, посвідчений 05.09.2012 р. Октябрьскою сільрадою Красноградського району Харківської області. Слід звернути увагу на підстави визнання заповіту недійсним. У мотивувальній частині рішення міститься посилання на ч. 1 ст. 1257 ЦК, однак у цій нормі йдеться про нікчемність заповіту, а не про визнання його недійсним, що слід враховувати при застосуванні цієї норми, особливо з урахуванням приписів ст. 1254 ЦК про наслідки недійсності заповіту і відновлення чинності попереднього заповіту.

В ухвалі ВССУ від 15 жовтня 2014 року м. Київ зазначено наступне.

У травні 2012 року П звернулася до суду із позовом про визнання заповіту недійсним, на обґрунтування якого зазначала, що з 29 квітня 2011 року вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з С. Після смерті чоловіка вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де з'ясувалося, що С залишив заповіт на користь свого племінника Р від 20 лютого 2009 року. Посилалась на те, що внаслідок хвороби та часткового паралічу її чоловік не міг підписати заповіт 20 лютого 2009 року, просила визнати його недійсним. Крім того зазначала, що між дядьком та племінником склалися неприязні стосунки. Також просила призначити посмертну судово-медичну експертизу з метою з'ясування питання про те, чи міг спадкодавець на момент складення заповіту усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Рішенням Ленінського районного суду м. Кіровограда від 22 липня 2013 року у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 18 лютого 2014 року скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним заповіт С від 20 лютого 2009 року, вчинений на користь Р. Вирішено питання про судові витрати.

Як встановлено судами, С був інвалідом першої групи за загальним захворюванням, діагноз МСЕК: дисциркуляторна енцефалопатія II ступеня за ішемічним типом в басейні ЯМС, ГПМК (інсульт), декомпенсація, гіпертонічна хвороба, виражений парез правої руки, елегія кисті, виражений парез правої ноги з порушенням функції ходи (висновок МСЕК від 8 липня 2008 року). У зв'язку з указаним діагнозом С неодноразово перебував на стаціонарному лікуванні для проведення планової реабілітаційної підтримуючої терапії, зокрема у період із 29 грудня 2008 року по 8 січня 2009 року.

За висновком посмертної судово-психіатричної експертизи N 41 від 31 січня 2014 року у заповідача внаслідок перенесеного інсульту розвинулась судинна деменція, моторна та амнестична афазії, змінився почерк, порушилася спроможність до суджень, утруднення нових понять, аналізу; виникли епізоди порушення свідомості, епілептиформні пароксизми, знизилась пам'ять на минулі події, слабоумство розвивалось хронічно, прогредієнтно. Експерти дійшли висновку про те, що спадкодавець на момент посвідчення заповіту страждав на дисциркуляторну енцефалопатію II - III ступеня (гіпертонічного, атеросклеротичного ґенезу) і виявляв ознаки хронічного психічного захворювання у формі деменції (недоумства) внаслідок перенесеного інсульту (16 лютого 2008 року), тому 20 лютого 2009 року за своїм психічним станом не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними (Т. 1, а. с. 250).

Із висновком експертизи не погодився Р та звернувся до апеляційного суду із клопотанням про проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, посилаючись на те, що при обстеженні С медико-соціальною експертною комісією та подальшому амбулаторному обстеженні не було діагностовано його психічну неспроможність. Історія хвороби С не містить висновків щодо погіршення психічного стану хворого внаслідок інсульту та розвиток у нього недоумства.

Рішення скасовані, справу передано на новий розгляд.

Відповідно до ч. 1 ст. 225 ЦК України правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті - за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

За ч. 2 ст. 1257 ЦК України за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі

У п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" роз'яснено, що правила ст. 225 ЦК України поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст. 225, ч. 2 ст. 1257 ЦК України суд відповідно до ст. 145 ЦПК України за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов'язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Частиною 6 ст. 147 ЦПК України передбачено, що висновок експерта для суду не є обов'язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст. 212 цього Кодексу, яка передбачає, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно з постановою Верховного Суду України від 29 лютого 2012 року N 6-9цс12, висновки якого є обов'язковими для судів, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до ст. 3 Закону України "Про психіатричну допомогу" визначена презумпція психічного здоров'я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим Законом та іншими законами України.

Розгляд цивільних справ за даною категорією викликає деяку складність. Частіше суди не дають належної оцінки посмертній судово-психіатричній експертизи і повністю довіряють висновкам експертів не вдаючись до їх оцінки.

Між тим в п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України N - 8 від 30 травня 1997 року "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" зазначено, що судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.

Хотілося б привести приклад однієї цивільної справи та визначити можливі помилки, які є типовими при розгляді справ вказаної категорії.

По цивільній справі за позовом К до Х про визнання заповіту недійсним було встановлено, що спадкодавець К при житті склала заповіт на свою троюрідну племінницю, яким заповідала їй усе своє майно. Пред'являючи позовні вимоги К зазначав, що він є спадкоємцем третьої черги після смерті його племінниці. Після її смерті йому стало відомо, що при житті вона склала заповіт на відповідачку, вважає, що при складанні заповіту померла не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, так як вона хворіла на шизофренію.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, посилаючись на висновки посмертної судово-психіатричної експертизи і визнав заповіт недійсним. Суд апеляційної інстанції рішення скасував, постановив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновок експертів є суперечливим і не дав відповіді на питання щодо стану померлої саме на час складання заповіту.

Судом було встановлено, що померла дійсно хворіла на шизофренію і перебувала на обліку у психіатричному диспансері. Судовим розглядом також було встановлено, що померла вела нормальне життя, багато читала, ходила до церкви, грала на гітарі, спілкувалася з іншими людьми. Вона добровільно щомісяця відвідувала психіатра для отримання рецептів на ліки, а під час загострення хвороби добровільно лікувалась на стаціонарному відділенні психіатричної лікарні. Загострення хвороби відбувалося після пережитих стресів, коли вона втратила новонароджену дитину, коли померла її мама. Саме після смерті матері вона особисто звернулась до відповідачки Х та її батьків, щоб вони опікувались нею і виявила бажання скласти заповіт на відповідачку.

Матеріали справи свідчать про те, що в день складання заповіту спадкодавець була у доброму гуморі, самостійно прийшла до нотаріуса, і як пояснював нотаріус, в цей період вона не виявила жодної ознаки хворобливості, підписала заповіт і висловлювала бажання залишити своє майно саме відповідачці.

У висновку судово-психіатричної експертизи зазначено "ретроспективная оценка психического состояния К на период времени, относящийя к событиям совершения нею юридического акта (оформления завещания), вследствие имеющихся у нее необратимых нарушений мышления, емоционально - волевих нарушений, не могла полно і верно осмыслить значение своїх действий, адекватно прогнозировать и оценивать их последствия, т. е. К (число) не могла свободно и розумно выражать свое волеизьявление".

Крім того, в мотивованій частині експертизи експерти зазначили: "наряду с тем, отсутствие у К формальных нарушений интелекта, при сохранившихся у нее приобретеных в течение жизни автоматизированых навыков поведения в быту, суждений с употреблением привычних выражений, при внешне упорядоченном поведении могло восприниматься людьми - неспециалистами в области психиатрии, как полное психическоє благополучие". Тобто, фактично експерти зазначили, що недієздатність спакодавиці відбувалася протягом її захворювання.

Але хотілося б зазначити, що шизофренія є хворобою, але тільки з клінічної, лікарської точки зору. У соціальному значенні людину, яка страждає цим захворюванням некоректно було б називати хворою або неповноцінною.

Часто хворі на шизофренію піддаються судово-психіатричному огляду в цивільному процесі під час вирішення питань їхньої дієздатності і встановлення над ними опіки. Необхідність охорони прав психічно хворих під час вирішення питань профілактики суспільно небезпечних дій і становлять основну мету і значення цих експертиз.

Експертні оцінки осудності й дієздатності в окремих випадках можуть відрізнитися. Питання про дієздатність розглядається як здатність особи розуміти значення своїх дій і керувати ними і найчастіше скеровується в майбутнє (майнові угоди, шлюбні відносини, виховання дітей), а осудність завжди пов'язана з конкретним періодом у минулому.

Судово-психіатрична оцінка. Майже половина підекспертних, які піддавалися судово-психіатричній експертизі у кримінальних справах і були визнані неосудними, страждали на шизофренію. Визнання особи, яка страждає на шизофренію з різним типом перебігу, неосудною чи осудною залежить від багатьох чинників (клінічна картина психозу; виразні зміни особистості, що виникли внаслідок захворювання; симптоми дефекту в емоційній, вольовій і когнітивній сферах).

Особи, які страждають на шизофренію, визнаються неосудними тоді, коли захворювання має хронічний перебіг і навіть ремісія (поліпшення стану) має нестійкий і неглибокий характер.

Якщо правопорушення вчинене хворим на шизофренію в період стійкої ремісії без виразних змін особистості, зазвичай він визнається осудним. Це рішення приймається тоді, коли ремісія без помітних особистісних змін тривала довго, а хворий був добре соціально адаптований, і його психічний стан у психотравмуючій ситуації, яка пов'язана із судово-слідчим розслідуванням, не погіршувався.

Так, ця хвороба хронічна, її форми вкрай різноманітні й часто людина, яка знаходиться в цей момент у ремісії, тобто поза нападом психозу, може бути цілком дієздатною і навіть більш професійно продуктивною, ніж інші цілком здорові люди.

По справі були надані пояснення свідків щодо поведінки померлої в побуті, її думки та її стан на час складання заповіту.

Так тітка спадкодавиці К підтвердила, що померла її племінниця хоча і хворіла на шизофренію, але в побуті була охайною, зібраною, після смерті матері самостійно готувала собі їжу, прала білизну, приїздила до неї міським транспортом, багато читала, грала на гітарі, ходила до церкви, а в період складання заповіту була веселою і висловлювала бажання скласти заповіт саме на Х. Після складання заповіту в нотаріальній конторі вона зателефонувала своїй тітці і повідомила, що склала заповіт і була від цього рада.

Медичні ж записи, що саме на час складання заповіту спадкодавиця знаходилась у стадії психозу в її мед документації відсутні. Навпаки, зазначено, що "бреда і галюцинацій не отмечено".

Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що висновок експертів зроблений на припущеннях, так як експертами досліджувалася лише медична документація. Особливості поведінки, висловлювань, образа життя померлої експерти не досліджували, про що зазначили в експертизі. Між тим, в медичній документації немає жодного запису про її стан здоров'я саме на час складання заповіту, навпаки зазначено, що за місяць до складання заповіту у неї не було виявлено ніяких загострень хвороби.

При цьому, судова колегія зазначила, що висновок про тимчасову недієздатність учасника такого правочину слід робити, перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній психічний стан особи в момент вчинення правочину. Підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях. Моментом вчинення правочину є конкретно визначений час, який складається із зазначення дня, місяця, року, годин і хвилин. Експерти зазначили про неспроможність померлої розуміти свої дії без зазначення години і хвилин. Між тим, психічний стан людини протягом дня може змінюватись.

На нашу думку, у таких випадках судом при дослідженні висновку судових експертів психіатрів необхідно в першу чергу дослідити стан спадкодавці безпосередньо перед складанням заповіту, її поведінку, висловлювання. Крім того, якщо померла перебувала на обліку у спеціалізованій психіатричній установі необхідно перевірити її добровільне лікування та чи були випадки примусового поміщення до лікувальної установи.

Згідно з ч. 8 ст. 1 Закону України "Про психіатричну допомогу" усвідомлена згода особи на лікування - це згода вільно висловлена особою, здатною розуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз її можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги.

В ч. 1 ст. 13 цього Закону зазначено, що особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно - на її прохання або за її усвідомленою згодою.

Медичною документацією, що досліджувалась в судовому засіданні та іншими доказами підтверджено, що померла спадкодавця добровільно і усвідомлено йшла на лікування, отримувала рецепти на ліки, які приймала добровільно. За все своє життя ніхто не ставив питання щодо визнання її недієздатною. Вона жодного разу не доставлялася в лікувальний заклад примусово.

Після скасування ВССУ рішення суду апеляційної інстанції та направлення на новий апеляційний розгляд за клопотанням однієї із сторін проведена повторна посмертна судово - психіатрична експертиза, висновки якої також ґрунтувалися на припущеннях, так як експерти досліджували ту ж саму медичну документацію, в якій були відсутні записи про стан здоров'я померлої саме на час складання заповіту. В експертизі зазначені пояснення свідків, нотаріуса, які підтвердили повну спроможність померлої розуміти значення своїх дій і керувати ними, її бажання скласти заповіт саме на відповідачку, добрий настрій в цей день. Проведеними у справі посмертними експертизами не зроблено висновку про абсолютну неспроможність Р у момент складання заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Експерти фактично повторили висновки, які були зазначені у першій експертизі, хоча і перелічили у висновку обставини щодо поведінки померлої в побуті, її стан перед складанням експертизи, про що повідомляли свідки, а саме те, що вона мала бажання на складання заповіту, добровільно прийшла до нотаріальної контори, була веселою і висловлювала бажання скласти заповіт саме на Х. Але оцінка такої поведінки померлої звелася до того, що вона була хворою на шизофренію, а тому не могла прийняти адекватне рішення. Але, між тим, зазначили, що за увесь період хвороби померла жила життям нормальної людини, вона виходила заміж, народжувала, ходила до церкви, багато читала, грала на гітарі, спілкувалася з родичами, ходила до церкви.

При повторній апеляції рішення суду першої інстанції про визнання заповіту недійсним було залишено без змін. При цьому відсутня оцінка тій обставині (при наявності показань свідків про поведінку померлої в побуті, про її стан під час складання заповіту), що у жодному медичному документі були відсутні записи про стан померлої саме в період складання заповіту та наявність загострення хвороби у цей період.

На нашу думку, навіть якщо по справі проводилось декілька експертиз, суд повинен давати їм оцінку на рівні з доказами, що є у справі.

Порушення при складанні заповіту.

У п. 16 Інструкції передбачено, якщо фізична особа внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа. Про причини, з яких фізична особа, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.

Таким чином, фізична особа може доручити іншій особі у її присутності підписати текст правочину, якщо вона не може підписати його власноручно лише у зв'язку з хворобою або фізичною вадою.

Судами розглядаються спори різного предмета та підстав, що пов'язані із спадкуванням, зокрема спори, що стосуються спадкування за заповітом, визнання заповітів недійсними. При цьому не завжди правильно сформульовано позовні вимоги і як результат, помилкові положення з точки зору вимог ЦПК, містить резолютивна частина судового рішення. Зокрема, викликають питання можливість судового розгляду таких спорів як про виправлення помилки у заповіті і встановлення права власності. Так, К пред'явила у Борівському районному суді Харківської області позов до Г про визнання помилки у заповіті і встановлення права власності. Позов мотивовано тим, що померла Р була дружиною батька позивачки, а Г є її рідною донькою. При написанні заповіту було зроблено помилку, неправильно вказано серію Державного акта на право власності на землю. Р залишила заповіт від 04 вересня 2009 р., посвідчений нотаріально, на земельну ділянку - на користь позивачки К, а все інше майно - В. Внаслідок неправильно визначеного номеру серії Державного акта на право власності на землю позивачка не може оформити спадкові права, у матеріалах справи є постанова нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Рішенням Борівського районного суду Харківської області від 29 квітня 2013 р. позов задоволено, встановлено наявність помилки у заповіті, яка полягає у тому, що в заповіті невірно вказано серію державного акта на право власності на землю, визнано за позивачкою право власності на земельну ділянку (Справа N 2/614/132/13 614/444/13-ц). При цьому суд послався на ст. ст. 346, 347 ЦК України, зазначивши, що тут має місце відмова від права власності. На думку суду, ця відмова зроблена на користь позивача і закріплена у заповіті. Очевидно, що вказані норми права спірних відносин не регулюють, чого суд до уваги не прийняв, оскільки заповіт не може розглядатися як акт відмови від права власності. Відмовитись від права можна лише за життя, тоді як заповіт є розпорядженням на випадок смерті (ст. 1233 ЦК). У судовому рішенні ніяк не обґрунтовано й те, що законом (ст. 16 ЦК) не передбачено таких способів захисту цивільних прав як виправлення помилки у заповіті. Викликає подив, що встановлення і визнання права власності розглядаються як абсолютно тотожні поняття, хоча вочевидь між ними є різниця.

3. Усунення від права на спадкування

Певну складність для судів складають справи, пов'язані із усуненням від права на спадкування на підставі ст. 1224 ЦК. При цьому слід враховувати, що усунення від права на спадкування у залежності від конкретної частини цієї статті може стосуватися як спадкування за заповітом і за законом, так і окремо спадкування за законом або ж за заповітом. Усунення від права на спадкування має наслідком припинення спадкових правовідносин, суб'єктом яких була особа, яку усунуто від спадкування. Необхідно враховувати, що усунення від права на спадкування слід відмежовувати від суміжних юридичних конструкцій спадкового права, зокрема від зміни черговості одержання права на спадкування за законом (ч. 2 ст. 1259 ЦК). Вони відмежовуються як за підставами застосування, так і за матеріально-правовими наслідками, оскільки усунення від права на спадкування унеможливлює спадкування особою, яку усунуто, тоді ж як зміна черговості на підставі рішення суду такого наслідку не несе. Слід наголосити, що зміна черговості спадкування може мати місце лише у випадку спадкування за законом.

Крім того, одночасно щодо однієї й тієї самої особи і усунення від права на спадкування, і зміна черговості застосовуватись не можуть. У зв'язку з цим слід внести відповідні уточнення до абз 4 п. 6 постанови Пленуму ВС України від 30.05.2008 р. N 7, у якому зазначено, що:

Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред'явлена особою, для якої таке усунення породжує пов'язані зі спадкуванням права та обов'язки, одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у частині другій статті 1259 ЦК, оскільки у ч. 2 ст. 1259 ЦК йдеться не про одержання права на спадкування, а про зміну черговості спадкування за законом для особи, яка вже має таке право.

У практиці зустрічаються випадки, коли у позовній заяві об'єднуються такі взаємовиключні вимоги, що ускладнює вирішення справи судом. Так, у справі N 642/4887/14ц (Ленінський районний суд м. Харкова) 1 [1] Б пред'явила позов до Р про зміну черговості одержання права на спадкування та усунення від права на спадкування. Позовні вимоги обґрунтовано, що Б 27 років проживала однією сім'єю з О, який помер 12.12.2013, не залишивши заповіту. Рішенням Московського районного суду м. Харкова від 28.05.2014 р., яке набуло законної сили, встановлено факт проживання однією сім'єю Б з О, з листопада 1986 р. по день смерті - 12.12.2013. Тобто позивачка є спадкоємицею четвертої черги. Позовні вимоги обґрунтовано тим, що дочка померлого Р, яка прийняла спадщину шляхом подання заяви до ДНК, ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який був у безпорадному стані (ч. 5 ст. 1224 ЦК) та не надавала батькові ніякої допомоги. Мешкаючи постійно в Ізраїлі, відповідачка під час приїзду до Харкова відвідувала його всього на декілька годин. У позові є посилання і на ч. 3 ст. 1224 ЦК, ст. ст. 202, 203 СК як на підставу усунення Р від спадкування. З 1996 р. Б. О. П. захворів, стан його здоров'я погіршився, він не міг самостійно пересуватися і обслуговувати себе, мав I групу інвалідності безстроково із зазначенням необхідності постійного стороннього догляду. Натомість, позивачка тривалий час (17 років) опікувалася померлим, матеріально забезпечувала, сплачувала комунальні послуги за належну йому квартиру, перебувала увесь час із лежачим хворим. В обґрунтування позову посилається на показання свідків - сусідів, які були допитані судом. Б просить змінити черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування і надати їй право на спадкування разом із спадкоємцями першої черги на підставі ч. 2 ст. 1259 ЦК. Крім того, просить усунути Р від права на спадкування за законом на підставі ч. ч. 3, 5 ст. 1224 ЦК. При цьому суд не уточнив, з яких саме підстав відповідачка має бути усунена від права на спадкування, оскільки ч. 3 і ч. 5 ст. 1224 ЦК за змістом істотно відрізняються.

____________
1 Справа N 642/4887/14ц, 2/642/1177/14 Ленінського районного суду м. Харкова , апеляційний суд Харківської області справа N 22ц/790/6987/14// Архів АСХО.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м. Харкова від 09.09.2014 р. у позові відмовлено через недоведеність позивачкою фактів ухилення від надання допомоги позивачкою та безпорадний стан спадкодавця. При цьому суд послався на п. 6 постанови Пленуму ВС України від 30.05.2008 р., зазначивши, що ухилення від надання допомоги спадкодавцеві пов'язане із винною поведінкою особи і характеризується умисною формою вини. Пояснення свідків - сусідів і знайомих суд відхилив через те, що допитані судом свідки висловлюють лише суб'єктивну думку стосовно ухилення доньки спадкодавця від утримання останнього.

Рішенням апеляційного суду Харківської області від 02 жовтня 2014 р. рішення суду першої інстанції змінено, позов у частині зміни черговості одержання права на спадкування задоволено, визнано за позичкою право на спадкування разом із спадкоємцем першої черги. У частині усунення від права від спадкування відмовлено. Суд визнав доведеними факт безпорадного стану спадкодавця, опікування та надання допомоги йому позивачкою, що є достатнім для застосування ч. 2 ст. 1259 ЦК. Водночас вимоги про усунення доньки від спадкування визнані необґрунтованими, оскільки вона мешкала постійно в Ізраїлі, у Харкові перебувала нетривалий час, а батько постійно мешкав із позивачкою, яка його доглядала і не вимагала від відповідачки ніякої допомоги.

У судовій практиці виникають питання стосовно усунення від права на спадкування з підстав ухилення від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік, хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч. 5 ст. 1224 ЦК). До предмету доказування по даній категорії справ відноситься безпорадний стан спадкодавця, потреба в отриманні допомоги, винний характер ухилення від надання допомоги з боку спадкоємця. При цьому наявність хвороб на час смерті, їх тривалий характер, давність набуття не свідчать про безпорадний стан за життя чи на час смерті. Наявність позову спадкодавця за життя про стягнення аліментів на утримання, навіть за наявності рішення суду про стягнення із спадкоємця аліментів на утримання спадкодавця і факт невиконання цього рішення, оцінюється судом з урахуванням інших доказів, які б доводили ухилення спадкоємця від надання спадкодавцеві утримання і матеріальної допомоги за життя. Так, скасовуючи рішення Московського районного суду м. Харкова від 29.03.2013 р., апеляційний суд Харківської області дійшов висновку, що сам факт стягнення з відповідача на користь спадкодавця аліментів не може бути підставою для відсторонення від права на спадкування за законом 2[2].

____________
2 Рішення АСХО від 21 серпня 2013 р. // Справа N 2027/13215/2012, провадження N 22-ц-790/4113/13.

Підставою для усунення від спадкування за нормою ст. 1224 ЦК є відповідно до частини 2 вказаної статті - умисне перешкоджання особою спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, що сприяло виникненню права на спадкування у цієї особи чи в інших осіб або сприяло збільшенню їхньої частки у спадщині

Пред'являючи позов до О про визнання заповіту недійсним та усунення від спадкування позивач Л посилався на те, що відповідачка, яка проживала разом із спадкодавцем як наймач, не давала спадкодавцю спілкуватися з іншими особами, з родичами, не відчиняла двері, коли вони приходили, відбирала у нього пенсію. Також посилався на те, що будучи освіченою про хворобливий стан спадкодавця, відповідачка перешкоджала наданню йому кваліфікованої медичної допомоги, повністю відокремила його від спілкування з людьми. Враховуючи таку поведінку відповідачки вважав, що остання умисно перешкоджала спадкодавцю скласти заповіт на інших осіб, або скасувати існуючий заповіт на її користь.

Розглядаючи спір суд Валківського району в позові відмовив і виходив з того, що по справі була проведена судова почеркознавча експертиза, за висновком якої заповіт підписаний саме заповідачем, а на підтвердження того, що у заповідача не було волевиявлення на складання заповіту не надано доказів.

Між тим, ці обставини підтверджували допитані в суді свідки та інші докази, яким відповідно до ст. 212 ЦПК повинна була надана оцінка. Суд не розглянув вимоги щодо норми ст. 1224 ЦК, яка передбачає усунення від спадкування спадкоємця, який умисно перешкоджав спадкодавцеві скасувати заповіт або скласти новий заповіт. В рішенні відсутні обґрунтування доводів позивача саме за цими вимогами та оцінка доказів на підтвердження цих вимог.

Законодавець чітко зазначив, що не можуть спадкувати ні за законом ні за заповітом особи, які перешкоджали спадкодавцеві виразити, змінити чи скасувати своє волевиявлення у заповіті. Зазначені у частинах 1, 2 ст. 1224 ЦК незаконні дії повинні здійснені умисно.

Залишається невизначеним питання про долю спадщини, яка перейшла до негідних спадкоємців до прийняття рішення про усунення їх від права на спадкування.

У даному випадку (усунення від права на спадкування) відпадає легітимна підстава набуття спадкового майна, а тому можливе застосування правил, що регулюють повернення безпідставно набутого майна (гл. 87 ЦК України). Боржниками у таких зобов'язаннях будуть інші спадкоємці, до яких має перейти частка особи, яка була усунена від права на спадкування.

4. Розгляд справ у окремому провадженні

Часто суди повертають заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих в порядку окремого провадження, з тих підстав, що спір повинен розглядатися в порядку позовного провадження. При цьому не враховуються роз'яснення викладені в п. 2 постанови Пленуму Верховного Суду України N 7 від 30 травня 2008 року де зазначено, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові справа та обов'язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка у разі відсутності спору, розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилась до 01.01.2004 року.

Так, К звернулась із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Зазначала, що в 2006 році померла її мама Т. Заявниця на час відкриття спадщини проживала з мамою так як остання потребувала постійного догляду, а зареєстрована була за іншою адресою. Брат протягом шести місяців з дня відкриття спадщини написав заяву про відмову від спадщини на її користь. Інших спадкоємців немає. Коли постало питання щодо переоформлення квартири на доньку, заявниця звернулась до нотаріуса, але нотаріус роз'яснив, що свідоцтво про право на спадщину не може бути видано, так як треба встановити факт постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Суд першої інстанції повернув позовну заяву та роз'яснив право на звернення до суду в порядку позовного провадження, що не є правильним.

По іншій справі суд розглянув позов К до територіальної громади с. Високопілля Валківського району Харківської області про встановлення факту проживання однією сім'єю з померлим з 20.01.78 року. Спадщина відкрилась 03.07.2013 року.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з вимог ст. ст. 1264 ЦК та п. 5 ч. 1 ст. 256 ЦПК, позовні вимоги задовольнив. Встановив факт постійного проживання позивачки з померлим та визнав за нею право власності у порядку спадкування.

Відповідно до ч. 3 ст. 1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу не заявив про відмову від неї. За ст. 1270 ЦК для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з дня відкриття спадщини.

Тобто, наявність рішення суду про встановлення факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (за відсутності спору про спадщину), є підставою, щоб звернутися до нотаріуса для оформлення свідоцтва про право на спадщину. У даному випадку, суд не повинен визнавати право власності на спадкове майно, так як Цивільним кодексом передбачений інший порядок її оформлення.

У разі пропуску строку для прийняття спадщини, за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Рішення про надання додаткового строку для прийняття спадщини надається разом з іншими необхідними документами нотаріусу для оформлення спадкових прав.

Суд може визнати право власності на спадкове майно у разі, якщо подано позов про втрату документів (див. Інформ. лист по спадкування ВССУ).

5. Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавців

Викликають питання застосування судами норм про відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця (ст. 1282 ЦК), зокрема про стягнення боргу зі спадкоємця кредитором спадкодавця, передання спадкового майна в рахунок боргу та визнання права власності (рішення Первомайського міськрайонного суду Харківської області від 04 березня 2014 справа N 632/3756/13-ц).

За життя спадкодавицею був оформлений договір купівлі-продажу будинку, який не було оформлено нотаріально. У матеріалах справи сам договір відсутній, однак наявна заява позивачки про заявлення претензій кредиторами спадкодавця до спадкоємців. Очевидно, що інших доказів як і самого договору немає, тому застосування до спірних відносин ст. ст. 1281, 1282 ЦК викликає певні питання стосовно їх обґрунтованості, достовірності і доведеності. Тим не менш, позов було судом задоволено.

Певну складність складають справи за позовами банків до спадкоємців боржників і поручителів про стягнення заборгованості. Зокрема, справа N 2-2786/112з-19/11. Провадження 2/2033/537/2012 за позовом ВАТ "Ерсте Банк" до С, третя особа - М про стягнення заборгованості за кредитним договорами із спадкоємця померлого боржника поручителя. Банк звернувся із позовом, в якому просив стягнути з відповідача у межах вартості майна, одержаного у спадщину після смерті його сестри О, у тому числі за рахунок прийнятого у спадщину майна на загальну суму заборгованості за Генеральною кредитною угодою, в рамках якої стягнути заборгованість за кредитними договорами, укладеними банком з М у загальній сумі 1239699,41 дол. США. О виступила поручителем по кредитним договорам свого чоловіка М з банком, після її смерті спадкоємці за заповітом чоловік М та брат С, яким були видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом. При цьому при поданні С нотаріусу заяви про прийняття спадщини йому було доведено лист банку про наявність кредитних зобов'язань спадкодавця перед зазначеним банком.

Відповідач і боржник (третя особа по справі) проти позову заперечували, оскільки на момент відкриття спадщини за О порушення за основним зобов'язанням були відсутні, не направлялися й вимоги до поручителя О.

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 14 лютого 2011 р., залишеним без змін ухвалою АСХО від 08 червня 2011 р., у позові банку відмовлено з тих підстав, що судами безспірно встановлено, що на день смерті поручителя за кредитними договорами, укладеними між банком і Мазуренком останній заборгованості не мав і ніяких вимог з цього приводу поручителю банком не заявлялося і тому у поручителя ніяких зобов'язань з цього приводу за життя не виникло.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВССУ від 30 серпня 2011 р. (справа N 6-24562св11) рішення і ухвалу скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що судами нез'ясована наявність незавершених судових проваджень що стосуються предмета спору (про стягнення грошових коштів за кредитними договорами та про визнання договору поруки недійсним).

Рішенням Фрунзенського районного суду м. Харкова від 1 квітня 2013 р. позовні вимоги задоволено повністю. При цьому у рішенні відмічається, що сторонами не заперечується відсутність у М простроченої заборгованості (по якій сплив строк) на момент відкриття спадщини. М почав порушувати свої грошові зобов'язання за кредитними договорами з 16.12.2008 р., після чого і були заявлені грошові вимоги до С як до спадкоємця померлого поручителя у розмірі боргу на день відкриття спадщини. Суд, посилаючись на ст. 1218 ЦК відмічає, що до складу спадщини має увійти вся сума залишку неповернутого М кредиту. Така позиція суду є спірною, така як у будь-якому разі склад спадщини визначається на момент відкриття спадщини.

Така практика розгляду справ стосовно зобов'язань за кредитним договором у випадку смерті боржника за наявності поручителя, спадкоємців є неоднаковою, а тому, при вирішені спорів цієї категорії судам слід виходити з наступного.

Відповідно до ст. ст. 553, 554 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за невиконання ним свого обов'язку. У разі порушення такого зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Якщо боржник помер, то в силу ст. 128 ЦК спадкоємці зобов'язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Таким чином, спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

За наявності кредитного договору та договору поруки поручитель приймає на себе зобов'язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника, а також за будь - якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника (якщо таке зазначено в договорі поруки).

При цьому слід мати на увазі, що коли в договорі поруки є умова про згоду поручителя відповідати за нового боржника, то поручитель, є відповідальним за виконання зобов'язання спадкоємцями (ч. 3 ст. 559).

Відповідно до ст. 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

Потрібно також враховувати, що за ст. 606 ЦК зобов'язання припиняються неможливістю його виконання у зв'язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

У зв'язку з цим, враховуючи, що спадкоємці відповідають за борги спадкодавця в межах вартості майна, о державного в спадщину, то за відсутності чи недостатності спадкового майна кредитне зобов'язання припиняється неможливістю виконання чи недостатністю спадкового майна.

Отже, убачається, що у разі смерті боржника за основним зобов'язанням, яке забезпечене договором поруки, за наявності правонаступника, який прийняв спадщину (див. ст. прийняття спадщини), необхідна згода поручителя відповідати за нового боржника, якщо договір поруки не містить як умову згоду поручителя відповідати за виконання зобов'язання перед будь-яким новим боржником у випадку переводу боргу за основним зобов'язанням.

Відповідно, за відсутності в договорі поруки згоди поручителя відповідати за правонаступника боржника у випадку невиконання чи неналежного виконання ним основного зобов'язання чи будь-якої іншої особи, покладення на нього такого обов'язку є неправомірним, що зазначено в ст. 608 ЦК, зобов'язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов'язаним з його особою і у зв'язку з цим не може бути виконане іншою особою. А згідно зі ст. 523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов'язання новим боржником.

З цих питань є ухвали Верховного Суду України від 08.06.2011 та від 06.07.2011 р.

Практика застосування ст. 1243 ЦК України (визнання спільного заповіту недійсним).

З огляду на складність конструкції спільного заповіту подружжя, предметом судового розгляду здебільшого виступають спори, пов'язані із застосуванням ст. 1243 ЦК України, що регулює особливості здійснення спадкових прав при наявності такого виду заповіту.

Заповіт подружжя є особливим видом заповіту, зокрема, єдиним заповітом, який може складатися не одним, а двома заповідачами одночасно - подружжям. При цьому, закон містить імперативні норми щодо порядку здійснення розпорядження за таким заповітом на випадок смерті. Так, в ч. 2 ст. 1243 ЦК України встановлено, що у разі складання спільного заповіту частка у праві спільної сумісної власності після смерті одного із подружжя переходить до другого з подружжя, який його пережив. У разі смерті останнього право на спадкування мають особи, визначені подружжям у заповіті.

Слід зазначити, що порядок спадкування за заповітом подружжя повинен відбуватися саме таким чином і не може бути змінений за бажанням заповідачів. Крім того, закон передбачає можливість складання заповіту подружжя тільки відносно майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності (ч. 1 ст. 1243 ЦК). Особливість вказаного правочину зумовлює спеціальний порядок скасування спільного заповіту подружжя. Незважаючи на те, що законом надано право кожного з них за життя іншого з подружжя відмовитися від спільного заповіту. В такому випадку, розпорядження заповідача, який відмовився від заповіту, втрачає чинність, але не зачіпає юридичної сили розпорядження іншого заповідача.

Судова практика з питань визнання спільних заповітів подружжя недійсними досить цікава.

В основному заповіти визнаються недійсними, у зв'язку з тим, що один із подружжя помилявся щодо природи правочину та обставин, які мають істотне значення, іноді позивачі зазначають, що при складанні заповіту подружжя вони розраховували на вимоги, які властиві при складанні договору довічного утримання. По іншим справам при розгляді справи з'ясовується, що заповіт подружжя складений на майно, яке належить подружжю на праві спільної часткової власності, яке особа може заповідати лише за особистим заповітом.

Недотримання вимог закону, тягне за собою визнання недійсним заповіту в цілому та невиконання розпоряджень обох заповідачів.

Ч звернувся до суду з позовом до Л про визнання заповіту подружжя недійсним, обґрунтовуючи свої вимоги тим, що 21 листопада 2008 р. він дізнався про заповіт подружжя укладений 03 березня 2006 року, згідно з яким він зі своєю дружиною заповідали Л квартиру, яка належала їм на праві спільної сумісної власності. Вважав, що заповіт укладено з ініціативи племінниці позивача рідної сестри Л. На момент укладення правочину він був інвалідом 1 групи, мав похилий вік. Його дружина була тяжко хворою людиною і після інсульту була прикута до ліжка. Він не мав намірів позбавляти себе права на належну йому частку в спільній власності та права на зміну заповіту. Рішенням Д-го районного суду м. Харкова від 12 червня 2012 р. в задоволенні позову Ч відмовлено. Рішенням апеляційного Харківської області від 11 жовтня 2012 року рішення Д - го районного суду м. Харкова від 12 червня 2012 року скасовано, ухвалено нове, яким позовні вимоги задоволено, визнано недійсним заповіт подружжя, укладений 03 березня 2006 року між Ч, Ч та Л посвідчений приватним нотаріусом.

У касаційній скарзі скаржник, посилаючись на порушення норм процесуального права та неправильне застосування судом норм матеріального права, просила скасувати рішення апеляційного суду, залишити в силі рішення суду першої інстанції, як помилково скасоване апеляційним судом.

Колегія суддів ВССУ прийшла до висновку, що касаційна скарга підлягає задоволенню за таких підстав.

Судами встановлено, що 03 березня 2006 року між Ч, Ч та Л укладено заповіт подружжя, згідно з яким позивач зі своєю дружиною заповідали Л квартиру, яка належала їм на праві спільної сумісної власності. Дружина позивача померла 20 серпня 2008 року.

Згідно зі статтею 1243 ЦК України подружжя має право скласти спільний заповіт щодо майна, яке належить йому на праві спільної сумісної власності.

Відповідно до статей 202, 1233, 1243 ЦК України заповіт подружжя є односторонньою угодою (дією однієї сторони, яка представлена двома особами), в якій не передбачено жодних умов і зобов'язань для спадкодавців за їх життя, і може мати негативний наслідок лише після смерті спадкодавців для інших осіб у вигляді позбавлення права на спадщину, а не для заповідача.

За життя дружини та чоловіка кожен з них має право відмовитися від спільного заповіту (ч. 3 ст. 1243 ЦК України).

Судом першої інстанції було встановлено, що позивач був присутній під час здійснення нотаріальної дії, розумів значення своїх дій та обізнаний про наслідки такого правочину, в заповіті роз'яснені вимоги цивільного законодавства, що підтверджується підписами подружжя у спірному заповіту.

Скасовуючи рішення першої інстанції, суд апеляційної інстанції встановив, що подружжя Ч дуже хворіло. Дружина була прикута до ліжка, а чоловік переніс декілька операцій. Спочатку вони мали намір продати квартиру та купити іншу на першому поверсі, так як у зв'язку із станом здоров'я позивач не мав можливості виходити з квартири, яка знаходилась на 5 поверсі в будинку без ліфта. Він видав довіреність на здійснення дій з купівлі - продажу квартири своїй племінниці, але остання запропонувала скласти заповіт на її сестру та запропонувала догляд за ними. Заповіт було посвідчено нотаріусом за місцем їх проживання. Він помилявся щодо даного заповіту. А його померла дружина взагалі була прикута до ліжка і в її присутності заповіт не оголошувався. Він гадав, що він зможе в любий час скасувати заповіт, але після смерті дружини не зміг цього зробити.

Скасовуючи рішення суду апеляційної інстанції суд касаційної інстанції зазначив, що заповіт укладено відповідно до вимог закону. Про насильницькі дії сторонніх осіб, щодо примусового підписання спірного заповіту судами не встановлено. Але позов було заявлено з посиланням на здійснення правочину в результаті помилки (ухвала колегії суддів ВССУ від 16 січня 2013 р.).

 

Суддя апеляційного суду
Харківської області

Н. О. Міненкова