ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Висновки Верховного Суду України, викладені у рішеннях, прийнятих за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 237 КАС України, за I півріччя 2014 р.

10.000.000 Державне регулювання. Підприємства і підприємницька діяльність

010.010.000 Загальні питання регулювання господарської діяльності

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 1 ст. 16 Закону України від 3 липня 1996 р. N 270/96-ВР "Про рекламу" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 270/96-ВР), положень Типових правил розміщення зовнішньої реклами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 29 грудня 2003 р. N 2067; далі - Типові правила) та п. 4.2 Правил розміщення зовнішньої реклами у місті Харкові (затверджено рішенням виконавчого комітету Харківської міської ради від 20 жовтня 2004 р. N 977; далі - Правила) щодо порядку продовження строку дії дозволів на розміщення зовнішньої реклами.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 Закону N 270/96-ВР розміщення зовнішньої реклами у населених пунктах провадиться на підставі дозволів, що надаються виконавчими органами сільських, селищних, міських рад, та в порядку, встановленому цими органами на підставі типових правил, що затверджуються Кабінетом Міністрів України. При видачі дозволів на розміщення зовнішньої реклами втручання у форму та зміст зовнішньої реклами забороняється. Зовнішня реклама на територіях, будинках та спорудах розміщується за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб). Розміщення зовнішньої реклами на територіях та об'єктах поза населеними пунктами провадиться лише за згодою їх власників або уповноважених ними органів (осіб).

Згідно з п. 2 Типових правил дозвіл - це документ установленої форми, виданий розповсюджувачу зовнішньої реклами на підставі рішення виконавчого органу сільської, селищної, міської ради, який дає право на розміщення зовнішньої реклами на певний строк та у певному місці.

Виконавчим органом ради, за визначенням, наведеним у цьому пункті Типових правил, є виконавчий комітет сільської (сільський голова), селищної, міської ради, Київська та Севастопольська міськдержадміністрації.

Пунктом 6 зазначеного нормативно-правового акта встановлено, що до повноважень робочого органу, зокрема, належать: розгляд заяв розповсюджувачів зовнішньої реклами на надання дозволу, внесення змін у дозвіл, переоформлення дозволу та продовження строку його дії; прийняття рішення про встановлення пріоритету заявника на місце розташування рекламного засобу, продовження строку, на який встановлено зазначений пріоритет, або про відмову в установленні такого пріоритету; підготовка проекту рішення виконавчого органу ради щодо надання дозволу чи про відмову у його наданні; видача дозволу на підставі рішення виконавчого органу ради.

Згідно з п. 15 Типових правил у разі недодержання заявником строку, зазначеного в п. 11 цих правил, та у разі ненадання ним в установлений строк документів, зазначених у п. 13 цих правил, заява вважається неподаною, пріоритет на місце розташування рекламного засобу втрачається, документи повертаються заявнику, про що робочий орган робить відповідний запис в журналі реєстрації.

Відповідно до п. 16 Типових правил дозвіл погоджується з власником місця або уповноваженим ним органом (особою) і спеціально уповноваженим органом з питань містобудування та архітектури.

Типовими правилами (п. 22) визначено можливість відмови у наданні дозволу у разі, коли: оформлення поданих документів не відповідає встановленим вимогам; у поданих документах виявлені завідомо неправдиві відомості. Перелік підстав для відмови у наданні дозволу є вичерпним.

Пунктом 29 цих правил встановлено, зокрема, що строк дії дозволу продовжується на підставі заяви, яка подається робочому органу розповсюджувачем зовнішньої реклами у довільній формі не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії дозволу. Продовження строку дії дозволу фіксується в журналі реєстрації з внесенням відповідних змін у дозвіл.

Відмова у продовженні строку дії дозволу може бути оскаржена у порядку, встановленому законодавством.

За змістом зазначених норм можна дійти висновку, що дія дозволу на розміщення зовнішньої реклами обмежена у часі та поширюється на певну територію, будівлю, споруду, від власників яких або уповноважених ними органів одержано згоду.

Наведене правове регулювання виключає можливість його тлумачення таким чином, що рішення про відмову у продовженні дозволу може приймати робочий орган та що при поданні заяви про продовження дозволу наявність згоди (погодження) власника місця розташування спеціальної конструкції або уповноваженого ним органу (особи) не є обов'язковою.

Правила цього висновку не спростовують, вони не можуть суперечити та й не суперечать ні приписам Типових правил, ні Закону N 270/96-ВР.

Підпунктом 4.2 п. 4 Правил встановлено, що дозвіл надається строком на п'ять років, якщо: менший строк не зазначено у заяві розповсюджувача зовнішньої реклами; менший строк не встановлено погодженням власника місця розміщення спеціальної конструкції або уповноваженим органом (особою), з урахуванням погодження утримувачів інженерних комунікацій та інших уповноважених осіб. При цьому дозвіл не може бути виданий на термін більший, ніж погоджений з власником місця розташування спеціальної конструкції.

За необхідності, для встановлення вказаного терміну, робочий орган може вимагати від заявника надання копії договору з власником чи уповноваженою ним особою або лист зазначеної особи про надання у користування місця для розташування спеціальної конструкції протягом відповідного терміну.

У п. 6.2.1 Правил визначено, що дозвіл погоджується з власником місця або уповноваженим органом (особою), а п. 6.4 - що строк дії дозволу продовжується на підставі заяви, яка подається робочому органу розповсюджувачем зовнішньої реклами у довільній формі не пізніше ніж за один місяць до закінчення строку дії дозволу. Продовження строку дії дозволу фіксується в журналі реєстрації з внесенням відповідних змін у дозвіл. У випадку прострочення терміну подачі заяви на продовження строку дії дозволу та/або експертного висновку розповсюджувач зовнішньої реклами оформлює новий дозвіл у встановленому цими Правилами порядку. Відмова у продовженні строку дії дозволу може бути оскаржена у порядку, встановленому законодавством України.

Зі змісту Правил вбачається, що для одержання дозволу та для продовження строку його дії на розміщення реклами умовою надання такого дозволу є наявність згоди власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд, на яких передбачається розміщення об'єктів зовнішньої реклами.

Оскільки законом не встановлено термінів дії відповідних дозволів, цей термін має бути встановлений виконавчими органами сільських, селищних, міських рад як такими, що в силу ст. 16 Закону N 270/96-ВР уповноважені встановлювати порядок видачі таких дозволів.

Згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд, на яких передбачається розміщення об'єктів зовнішньої реклами, може бути визначена у формі угоди між ними та суб'єктом, який має намір розмістити відповідну рекламу.

Якщо зазначена угода є строковою, тобто передбачає часові межі дії згоди на розміщення зовнішньої реклами, то дозволи на її розміщення можуть бути видані в межах строку дії зазначеної угоди, але на строк не більший, ніж встановлений виконавчими органами сільських, селищних, міських рад.

У разі якщо строк дії погодження є більшим, ніж строк дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами, то дія дозволу може бути продовжена до закінчення строку дії угоди.

Якщо на момент закінчення дії дозволу на розміщення зовнішньої реклами закінчився строк дії угоди, то продовження дії дозволу є можливим лише за умови продовження строку дії угоди (погодження).

Аналіз наведених положень дає підстави для висновку, що дозвіл на розміщення зовнішньої реклами може бути продовжений лише на певний строк. При цьому безумовною підставою для видачі такого дозволу є документально підтверджена згода власників (уповноважених ними органів) територій, будинків та споруд на розміщення об'єктів зовнішньої реклами із визначеним строком дії згоди (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2014 р. у справі N 21-23а14).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 9 ст. 3 Закону України від 6 липня 1995 р. N 265/95-ВР "Про застосування реєстраторів розрахункових операцій у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг" (далі - Закон N 265/95-ВР) 1 та підпункту 2.6 гл. 2 Положення про ведення касових операцій у національній валюті в Україні (затверджено постановою Правління Національного банку України від 15 грудня 2004 р. N 637; зареєстровано у Міністерстві юстиції України 13 січня 2005 р. за N 40/10320; далі - Положення) щодо обов'язку суб'єктів господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або безготівковій формі при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування, щоденно друкувати на реєстраторах розрахункових операцій (далі - РРО) фіскальні звітні чеки та відповідальність за невиконання таких вимог Закону.

____________
1 Закон у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Згідно з підпунктом 2.6 гл. 2 Положення уся готівка, що надходить до кас, має своєчасно (у день одержання готівкових коштів) та в повній мірі оприбутковуватися. У разі проведення готівкових розрахунків із застосуванням РРО або використанням розрахункової книги оприбуткуванням готівки є здійснення обліку зазначених готівкових коштів у повній сумі їх фактичних надходжень у книзі обліку розрахункових операцій (далі - КОРО) на підставі фіскальних звітних чеків РРО (даних розрахункової книги).

Абзацом 3 ст. 1 Указу Президента України від 12 червня 1995 р. N 436/95 "Про застосування штрафних санкцій за порушення норм з регулювання обігу готівки" (далі - Указ N 436/95) установлено, що у разі порушення юридичними особами всіх форм власності, фізичними особами - громадянами України, іноземними громадянами та особами без громадянства, які є суб'єктами підприємницької діяльності, а також постійними представництвами нерезидентів, через які повністю або частково здійснюється підприємницька діяльність, норм з регулювання обігу готівки у національній валюті, що встановлюються Національним банком України, до них застосовуються фінансові санкції у вигляді штрафу, зокрема за неоприбуткування (неповне та/або несвоєчасне) оприбуткування у касах готівки - у п'ятикратному розмірі неоприбуткованої суми.

Відповідно до п. 9 ст. 3 Закону N 265/95-ВР суб'єкти підприємницької діяльності, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або в безготівковій формі (із застосуванням платіжних карток, платіжних чеків, жетонів тощо) при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, зобов'язані щоденно друкувати на РРО (за виключенням автоматів з продажу товарів (послуг)) фіскальні звітні чеки і забезпечувати їх зберігання в КОРО.

Приписи наведеної норми передбачають особливості роботи РРО, які мають забезпечувати друкування таких звітів за кожний робочий день.

За змістом п. 2 Вимог щодо реалізації фіскальних функцій реєстраторами розрахункових операцій для різних сфер застосування (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 18 лютого 2002 р. N 199; далі - Вимоги) зміна - період роботи реєстратора від реєстрації першої розрахункової операції після виконання Z-звіту до виконання наступного Z-звіту; Z-звіт - це денний звіт з обнуленням інформації в оперативній пам'яті та занесенням її до фіскальної пам'яті РРО.

Відповідно до п. 7 Вимог усі режими роботи РРО повинні блокуватися, зокрема, у разі перевищення максимальної тривалості зміни.

У додатку до Вимог зазначено, що максимальна тривалість зміни не повинна перевищувати 24 год.

Таким чином, аналіз зазначених норм дає підстави вважати, що оскільки календарний день (доба) налічує 24 год., тобто день триває з 00 год. 00 хв. до 24 год. 00 хв., при щоденній роботі з РРО Z-звіт необхідно виконувати щодня після закінчення робочої зміни, але не пізніше 24 год. цього дня.

З огляду на викладене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що суб'єкти господарювання, які здійснюють розрахункові операції в готівковій та/або безготівковій формі при продажу товарів (наданні послуг) у сфері торгівлі, громадського харчування та послуг, мають своєчасно та в повній мірі оприбутковувати всю готівку, що надходить до кас, та щоденно, тобто кожного робочого дня після закінчення зміни, але не пізніше 24 год. цього ж дня, друкувати на РРО фіскальні звітні чеки і забезпечувати їх зберігання в КОРО. У разі недотримання суб'єктом господарювання при здійсненні діяльності п. 9 ст. 3 Закону N 265/95-ВР та підпункту 2.6 гл. 2 Положення до нього за рішенням відповідних органів застосовуються штрафні (фінансові) санкції згідно з вимогами п. 4 ст. 17 Закону N 265/95-ВР та абз. 3 ч. 1 ст. 1 Указу N 436/95 відповідно (постанова Верховного Суду України від 13 березня 2014 р. у справі N 21-5а14).

010.140.010 Реєстрація підприємницької діяльності. Єдиний реєстр підприємств та організацій України

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування підпункту "ж" п. 184.1 ст. 184 Податкового кодексу України (далі - ПК України), ст. 19 Закону України від 15 травня 2003 p. N 755-IV "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 755-IV) щодо порядку встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи та анулювання свідоцтва про реєстрацію платника податку на додану вартість (далі - ПДВ).

Правила внесення державним реєстратором змін до відомостей про юридичну особу, які містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців (далі - ЄДР), визначені приписами ст. 19 Закону N 755-IV.

Так, відповідно до абз. 2 ч. 12 ст. 19 Закону N 755-IV у разі надходження державному реєстратору від органу державної податкової служби (далі - ДПС) повідомлення встановленого зразка про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням державний реєстратор зобов'язаний надіслати рекомендованим листом протягом п'яти робочих днів з дати надходження зазначеного повідомлення юридичній особі повідомлення щодо необхідності подання державному реєстратору реєстраційної картки.

Згідно з абз. 2 ч. 14 ст. 19 цього Закону якщо державному реєстратору повернуто рекомендованого листа, державний реєстратор повинен внести до ЄДР запис про відсутність юридичної особи за її місцезнаходженням.

Як убачається з матеріалів справи, анулювання реєстрації Товариства як платника ПДВ на підставі підпункту "ж" п. 184.1 ст. 184 ПК України було зумовлено наявністю відповідного запису в ЄДР про відсутність підтвердження відомостей про юридичну особу. Підставою для внесення державним реєстратором такого запису слугувало повернення рекомендованого листа, надісланого реєстратором юридичній особі відповідно до абз. 2 ч. 12 ст. 19 Закону N 755-IV, на виконання повідомлення (форма N 18-ОПП) від органу ДПС.

Разом з тим процедура встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податку до направлення державному реєстратору органом ДПС повідомлення встановленого зразка передбачена розд. XII Порядку обліку платників податків і зборів (затверджено наказом Державної податкової адміністрації України від 22 грудня 2010 р. N 979 2; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 30 грудня 2010 р. за N 1439/18734; далі - Порядок).

____________
2 Наказ втратив чинність на підставі наказу Міністерства фінансів України від 9 грудня 2011 р. N 1588.

Відповідно до п. 12.4 розд. XII Порядку щодо кожного платника податків, щодо якого виявлена відсутність його за місцезнаходженням (місцем проживання) та не з'ясоване його фактичне місцезнаходження (місце проживання), підрозділ органу ДПС, який з'ясував зазначений факт, готує та передає підрозділам податкової міліції запит на встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків за формою, що затверджується центральним органом ДПС. До Єдиного банку даних юридичних осіб та Реєстру самозайнятих осіб вносяться дані про подання запиту.

На підставі приписів п. 12.5 розд. XII Порядку якщо за результатами заходів щодо встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи підрозділами податкової міліції буде підтверджено відсутність такої особи за місцезнаходженням або встановлено, що фактичне місцезнаходження юридичної особи не відповідає зареєстрованому місцезнаходженню, керівник (заступник керівника) органу ДПС приймає рішення про направлення до відповідного державного реєстратора повідомлення про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням за формою N 18-ОПП (додаток 21) для вжиття заходів, передбачених ч. 8 ст. 19 Закону N 755-IV.

Аналогічні правила встановлення місцезнаходження платника податків закріплені і Положенням про організацію взаємодії підрозділів податкової міліції з іншими структурними підрозділами органів державної податкової служби для встановлення місцезнаходження платника податків (затверджено наказом Державної податкової адміністрації України 17 травня 2010 р. N 336), зокрема підпунктами 3.1.1, 3.1.2 п. 3.1 розд. III, - щодо кожного платника податків, який відсутній за місцезнаходженням (місцем проживання) та місцезнаходження (місце проживання) якого не з'ясовано, структурний підрозділ органу ДПС проводить такі заходи: шляхом спілкування (телефон, пошта, факс, виїзд за місцезнаходженням тощо) із платником податків з'ясовує його фактичне місцезнаходження (місце проживання); за допомогою Єдиного банку даних платників податків встановлює місце проживання засновників і керівників платника податків та отримує інформацію стосовно інших платників податків, де зазначені особи є засновниками чи керівниками.

Відповідно до п. 3.2 розд. III цього Положення у разі підтвердження відсутності платника податків за місцезнаходженням (місцем проживання) структурний підрозділ органу ДПС, який є ініціатором запиту, готує за відповідною формою запит на встановлення місцезнаходження (місця проживання) платника податків та направляє до підрозділу податкової міліції.

Ураховуючи вищенаведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України на підставі аналізу зазначених норм права дійшла висновку, що підрозділ органу ДПС надсилає повідомлення про відсутність юридичної особи за місцезнаходженням (форма N 18-ОПП) державному реєстратору для вжиття заходів, визначених абз. 2 ч. 14 ст. 19 Закону N 755-IV, лише після здійснення передбачених Порядком та зазначеним вище Положенням заходів для встановлення фактичного місцезнаходження юридичної особи (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-4а14).

030.000.000 Загальнодержавні податки і збори (обов'язкові платежі)

030.010.000 Податок на прибуток підприємств

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування підпунктів 7.6.1 та 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону України від 28 грудня 1994 р. N 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 334/94-ВР) щодо відображення у податкових обліках грошових коштів, внесених до статутного фонду товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) як фінансові інвестиції, що належать до складу витрат з операцій щодо придбання корпоративних прав, відмінних від акцій.

Згідно із ч. 2 ст. 115 ЦК України вкладом до статутного (складеного) капіталу господарського товариства можуть бути гроші, цінні папери, інші речі або майнові чи інші відчужувані права, що мають грошову оцінку, якщо інше не встановлено законом.

Таке саме положення наведено і в ст. 13 Закону України від 19 вересня 1991 р. N 1576-XII "Про господарські товариства" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1576-XII).

Відповідно до п. 1.8 ст. 1 Закону N 334/94-ВР корпоративні права - це право власності на статутний фонд (капітал) юридичної особи або його частку (пай), включаючи права на управління, отримання відповідної частки прибутку такої юридичної особи, а також активів у разі її ліквідації відповідно до чинного законодавства.

Згідно з п. 1.6 ст. 1 цього Закону товарами є матеріальні та нематеріальні активи, а також цінні папери та деривативи, що використовуються у будь-яких операціях, крім операцій з їх випуску (емісії) та погашення.

Відповідно до п. 1.28 ст. 1 Закону N 334/94-ВР інвестиція - господарська операція, яка передбачає придбання основних фондів нематеріальних активів, корпоративних прав та цінних паперів в обмін на кошти або майно.

Згідно з підпунктом 1.28.2 п. 1.28 ст. 1 зазначеного Закону пряма інвестиція - господарська операція, яка передбачає внесення коштів або майна до статутного фонду юридичної особи в обмін на корпоративні права, емітовані такою юридичною особою.

Відповідно до статей 715, 716 ЦК України кожна із сторін договору міни є продавцем товару, який він передає в обмін, і покупцем товару, який він одержує взамін.

Тобто результатом прямої інвестиції є платне отримання (придбання) товару (корпоративних прав), фактична його купівля-продаж, зокрема сторона, яка отримує корпоративні права (інвестор), є покупцем, а сторона, що отримує інвестицію (емітент), - їх продавцем.

Відповідно до підпункту 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 Закону N 334/94-ВР платник податку веде окремий податковий облік фінансових результатів операцій з цінними паперами (у тому числі іпотечними сертифікатами участі, іпотечними сертифікатами з фіксованою дохідністю та сертифікатами фондів операцій з нерухомістю) і деривативами у розрізі окремих видів цінних паперів, а також фондових товарних деривативів. При цьому облік операцій з акціями ведеться разом з іншими, ніж цінні папери, корпоративними правами (абз. 1 підпункту 7.6.1 п. 7.6 ст. 7 у редакції Закону України від 1 липня 2004 p. N 1957-IV).

Якщо протягом звітного періоду витрати на придбання кожного з окремих видів цінних паперів, а також деривативів, понесені (нараховані) платником податку, перевищують доходи, отримані (нараховані) від продажу (відчуження) цінних паперів або деривативів такого ж виду протягом такого звітного періоду, від'ємний фінансовий результат переноситься на зменшення фінансових результатів від операцій з цінними паперами або деривативами такого ж виду майбутніх звітних періодів у порядку, визначеному ст. 6 цього Закону.

Якщо протягом звітного періоду доходи від продажу кожного з окремих видів цінних паперів, а також деривативів, отримані (нараховані) платником податку, перевищують витрати, понесені (нараховані) платником податку внаслідок придбання цінних паперів або деривативів такого ж виду протягом такого звітного періоду (з урахуванням від'ємного фінансового результату від операцій з цінними паперами чи деривативами такого ж виду минулих періодів), прибуток включається до складу валових доходів такого платника податку за результатами такого звітного періоду.

Усі інші витрати та доходи такого платника податку, крім витрат та доходів за операціями з цінними паперами (корпоративними правами) та деривативами, визначеними цим підпунктом, беруть участь у визначенні об'єкта оподаткування такого платника податку на загальних умовах, встановлених цим Законом.

Норми цього пункту не поширюються на операції з емісії корпоративних прав або інших цінних паперів, що здійснюються платником податку, а також з їх зворотного викупу або погашення таким платником податку.

Згідно з підпунктом 7.6.2 п. 7.6 ст. 7 Закону N 334/94-ВР норми цього пункту поширюються на платників податку - торгівців цінними паперами та деривативами, а також на будь-яких інших платників податку, які здійснюють операції з торгівлі цінними паперами чи деривативами.

Те саме стосується обліку операцій таких платників податку з придбання або продажу корпоративних прав, відмінних від акцій.

Тобто з огляду на зміст підпункту 7.6.2 п. 7.6 ст. 7 Закону N 334/94-ВР термін "торгівля цінними паперами та деривативами" охоплює будь-які операції з придбання або продажу корпоративних прав.

Відповідно до підпункту 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 цього Закону під терміном "витрати" слід розуміти суму коштів або вартість майна, сплачену (нараховану) платником податку продавцю цінних паперів та деривативів як компенсація їх вартості. До складу витрат включається також сума будь-якої заборгованості покупця, яка виникає у зв'язку з таким придбанням.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що здійснення платником податку грошового внеску до статутного фонду ТОВ як прямої інвестиції в обмін на корпоративні права є операцією купівлі-продажу корпоративних прав у емітента і цей платник податку є покупцем корпоративних прав.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що грошові кошти, які внесені до статутного фонду товариств з обмеженою відповідальністю як пряма фінансова інвестиція відповідно до вимог підпунктів 7.6.1 та 7.6.3 п. 7.6 ст. 7 Закону N 334/94-ВР, належать до складу витрат з операцій щодо придбання корпоративних прав, відмінних від акцій, та відображаються в окремому податковому обліку відповідно до п. 7.6 ст. 7 Закону N 334/94-ВР (постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2014 р. у справі N 21-212а13).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування підпунктів 4.1.4, 4.1.5 п. 4.1 ст. 4 та підпункту 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону України від 21 грудня 2000 р. N 2181-III "Про порядок погашення зобов'язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами" (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2181-III) щодо порядку обчислення перебігу строків погашення податкового зобов'язання, встановлених зазначеними положеннями законодавства.

Відповідно до абз. 1 підпункту 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону N 2181-III платник податків зобов'язаний самостійно сплатити суму податкового зобов'язання, зазначену у поданій ним податковій декларації, протягом десяти календарних днів, наступних за останнім днем відповідного граничного строку, передбаченого підпунктом 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 цього Закону для подання податкової декларації.

Згідно з п. "б" абз. 1 підпункту 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Закону N 2181-III податкова декларація за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює календарному кварталу або календарному півріччю (у тому числі при сплаті квартальних або піврічних авансових внесків), подається протягом 40 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) кварталу (півріччя).

При цьому підпунктом 4.1.5 п. 4.1 ст. 4 зазначеного Закону передбачено, що якщо останній день строку подання податкової декларації припадає на вихідний або святковий день, то останнім днем строку вважається наступний за вихідним або святковим операційний (банківський) день.

З огляду на викладене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що за правилами абз. 1 підпункту 4.1.4 п. 4.1 ст. 4 Закону N 2181-III у його системному зв'язку зі змістом підпункту 4.1.5 цього пункту ст. 4 зазначеного Закону граничним строком подання податкової декларації, зокрема, за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює календарному кварталу, у разі припадання 40 дня на вихідний день є наступний за ним робочий день. Тому початок перебігу встановленого підпунктом 5.3.1 п. 5.3 ст. 5 Закону N 2181-III десятиденного строку для сплати зазначеного у податковій декларації зобов'язання пов'язаний саме з таким робочим днем, у який ця декларація була подана (постанова Верховного Суду України від 1 квітня 2014 р. у справі N 21-30а14).

3. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 5.1, підпункту 5.2.1 п. 5.2 ст. 5, підпункту 8.1.2 п. 8.1 ст. 8 Закону України від 28 грудня 1994 р. N 334/94-ВР "Про оподаткування прибутку підприємств" (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 334/94-ВР); ст. 13 розд. IV Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. N 13-92 "Про прибутковий податок з громадян" (чинного на час виникнення спірних правовідносин; далі - Декрет) щодо правомірності зменшення валового доходу платників податків - фізичних осіб на суму амортизаційних відрахувань, у разі ведення такими платниками бухгалтерського обліку балансової вартості основних фондів та за умови фактичного отримання валового доходу завдяки їх використанню.

Згідно зі ст. 13 розд. IV Декрету оподаткуванню підлягають доходи громадян, одержані протягом календарного року від здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи, а також інші доходи громадян, не передбачені як об'єкти оподаткування у розділах II та III цього Декрету.

Оподатковуваним доходом вважається сукупний чистий доход, тобто різниця між валовим доходом (виручки у грошовій та натуральній формі) і документально підтвердженими витратами, безпосередньо пов'язаними з одержанням доходу. Якщо ці витрати не можуть бути підтверджені документально, то вони враховуються податковими органами при проведенні остаточних розрахунків за нормами, визначеними Головною державною податковою інспекцією України за погодженням з Міністерством економіки України та Державним комітетом України по сприянню малим підприємствам та підприємництву.

До складу витрат, безпосередньо пов'язаних з одержанням доходів, належать витрати, які включаються до складу валових витрат виробництва (обігу) або підлягають амортизації згідно із Законом N 334/94-ВР.

У додатку N 7 до чинної на час виникнення спірних правовідносин Інструкції про прибутковий податок з громадян (затверджено наказом Головної державної податкової інспекції України від 21 квітня 1993 р. N 12; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 червня 1993 р. за N 64) зазначено, що відповідно до ст. 8 ("Амортизація") можливо додатково зменшити валовий дохід виключно на суми витрат, які підлягають амортизації і не перевищують розмір амортизаційних відрахувань, нарахованих шляхом застосування норм амортизації до балансової вартості груп основних фондів, лише у випадку ведення бухгалтерського обліку балансової вартості груп основних фондів відповідно до Порядку, який встановлюється Міністерством фінансів України.

До податкової декларації за звітний податковий період включаються тільки прямі валові витрати і суми амортизаційних відрахувань, що відповідають фактичній сумі отриманого в цьому періоді валового доходу у будь-якій формі від визначеного виду діяльності та підтверджені документально.

Відповідно до п. 5.1 ст. 5 Закону N 334/94-ВР валові витрати виробництва та обігу - це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних як компенсація вартості товарів (робіт, послуг), які придбаваються (виготовляються) таким платником податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності.

Згідно з підпунктом 5.2.1 п. 5.2 ст. 5 цього Закону до складу валових витрат включаються суми будь-яких витрат, сплачених (нарахованих) протягом звітного періоду у зв'язку з підготовкою, організацією, веденням виробництва, продажем продукції (робіт, послуг) і охороною праці, у тому числі витрати з придбання електричної енергії (включаючи реактивну), з урахуванням обмежень, установлених пунктами 5.3 - 5.7 цієї статті.

За підпунктом 8.1.2 п. 8.1 ст. 8 Закону N 334/94-ВР амортизації підлягають витрати на: придбання основних фондів та нематеріальних активів для власного виробничого використання, включаючи витрати на придбання племінної худоби та придбання, закладення і вирощування

багаторічних насаджень до початку плодоношення; самостійне виготовлення основних фондів для власних виробничих потреб, включаючи витрати на виплату заробітної плати працівникам, які були зайняті на виготовленні таких основних фондів; проведення всіх видів ремонту, реконструкції, модернізації та інших видів поліпшення основних фондів.

Відповідно до підпункту 8.2.1 п. 8.2 ст. 8 зазначеного Закону під терміном "основні фонди" слід розуміти матеріальні цінності, що призначаються платником податку для використання у господарській діяльності платника податку протягом періоду, який перевищує 365 календарних днів з дати введення в експлуатацію таких матеріальних цінностей, та вартість яких перевищує 1 тис. грн. і поступово зменшується у зв'язку з фізичним або моральним зносом.

Згідно з підпунктом 8.2.2 п. 8.2 ст. 8 Закону N 334/94-ВР автомобільний транспорт та вузли (запасні частини) до нього належать до другої групи основних фондів.

Отже, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що валовий дохід платників податків - фізичних осіб підлягає зменшенню на суму амортизаційних відрахувань у разі ведення такими платниками бухгалтерського обліку балансової вартості основних фондів та за умови фактичного отримання валового доходу завдяки використанню відповідних основних фондів (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-53а14).

030.020.000 Податок на доходи фізичних осіб

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 4 ст. 4 Закону України від 8 липня 2010 р. N 2464-VI "Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2464-VI) щодо звільнення від сплати єдиного внеску на загальнообов'язкове державне соціальне страхування фізичних осіб - підприємців, пенсіонерів за віком, які отримують пенсію на пільгових умовах та обрали спрощену систему оподаткування.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 4 Закону N 2464-VI платниками єдиного внеску є фізичні особи - підприємці, в тому числі ті, які обрали спрощену систему оподаткування, та члени сімей цих осіб, які беруть участь у провадженні ними підприємницької діяльності.

Особи, зазначені у п. 4 ч. 1 цієї статті, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати за себе єдиного внеску, якщо вони є пенсіонерами за віком або інвалідами та отримують відповідно до закону пенсію або соціальну допомогу. Такі особи можуть бути платниками єдиного внеску виключно за умови їх добровільної участі у системі загальнообов'язкового державного соціального страхування (ч. 4 ст. 4 Закону N 2464-VI).

Таким чином, за змістом цієї норми фізичні особи - підприємці, які обрали спрощену систему оподаткування, звільняються від сплати єдиного внеску за себе за умови, якщо такі особи є пенсіонерами за віком (незалежно від того, чи досягли вони загального пенсійного віку, чи така пенсія оформлена на пільгових умовах - зі зменшенням віку) та отримують відповідно до закону пенсію.

Згідно з абзацами 1 та 2 п. 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону України від 9 липня 2003 р. N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - N 1058-IV) до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону. Положення Закону України від 5 листопада 1991 р. N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII) застосовуються, зокрема, в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах.

Статтею 2 Закону N 1788-XII визначено виключний перелік трудових пенсій, які призначаються за цим Законом (за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років).

Загальні умови призначення пенсій за віком визначені ст. 12 цього Закону та ч. 1 ст. 26 Закону N 1058-IV. Таке право виникало у чоловіків після досягнення 60 років та за наявності відповідного стажу. При цьому ст. 13 Закону N 1788-XII, на підставі п. "а" ч. 1 якої, як установили суди, позивач отримує пенсію, передбачена можливість призначення пенсії за віком на пільгових умовах із зменшенням віку, зазначеного у ст. 12 цього Закону, та за наявності відповідного трудового стажу.

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, ураховуючи закріплені Конституцією України гарантії громадян на соціальний захист, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що особи, яким пенсія за віком призначена відповідно до п. "а" ч. 1 ст. 13 Закону N 1788-XII, не є платниками єдиного внеску за себе згідно з ч. 4 ст. 4 Закону N 2464-VI, так як і особи, які є пенсіонерами за віком на загальних умовах, оскільки згадана норма не містить винятків щодо пенсіонерів за віком (постанови Верховного Суду України від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-57а14, від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-70а14).

030.030.000 Податок на додану вартість

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування підпункту 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 Закону України від 3 квітня 1997 р. N 168/97-ВР "Про податок на додану вартість" (далі - Закон N 168/97-ВР) 3 щодо права на застосування нульової ставки податку на додану вартість тільки платником, який безпосередньо надає транспортні послуги з міжнародного перевезення пасажирів та вантажів.

____________
3 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин. Закон втратив чинність на підставі ПК України.

Правове регулювання перевезення вантажів здійснюється відповідно до гл. 32 ГК України та інших законодавчих актів. Відповідно до ст. 30 Закону від 10 листопада 1994 р. N 232/94-ВР "Про транспорт" до складу автомобільного транспорту входять, зокрема, підприємства автомобільного транспорту, що здійснюють перевезення пасажирів та вантажів, рухомий склад автомобільного транспорту, транспортно-експедиційні підприємства.

Згідно з п. 1 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні (затверджено наказом Міністерства транспорту України від 14 жовтня 1997 р. N 363, який зареєстровано в Міністерстві юстиції України 20 лютого 1998 р. за N 128/2568) транспортна послуга - це перевезення вантажів та комплекс допоміжних операцій, що пов'язані з доставкою вантажів автомобільним транспортом.

Відповідно до Закону від 1 липня 2004 р. N 1955-IV "Про транспортно-експедиторську діяльність" транспортно-експедиторська послуга - це робота, що безпосередньо пов'язана з організацією та забезпеченням перевезень експортного,

імпортного, транзитного або іншого вантажу за договором транспортного експедирування. При цьому експедитор (транспортний експедитор) - це суб'єкт господарювання, який за дорученням клієнта та за його рахунок виконує або організовує виконання транспортно-експедиторських послуг, визначених договором транспортного експедирування.

Згідно з підпунктом 3.1.3 п. 3.1 ст. 3 Закону N 168/97-ВР об'єктом оподаткування ПДВ є вивезення товарів (супутніх послуг) у митному режимі експорту або реекспорту (далі - експорт), поставки транспортних послуг по перевезенню пасажирів, вантажобагажу (товаробагажу) та вантажу за межами державного кордону України. Пунктом 6.1 ст. 6 вказаного Закону передбачено, що об'єкти оподаткування, визначені ст. 3 Закону N 168/97-ВР, за винятком операцій, звільнених від оподаткування, та операцій, до яких застосовується нульова ставка згідно з цим Законом, оподатковуються за ставкою 20 відсотків.

Відповідно до підпункту 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 Закону N 168/97-ВР при експорті товарів та супутніх такому товару послуг ставка податку становить нуль відсотків до бази оподаткування поставки транспортних послуг залізничним, автомобільним, морським та річковим транспортом по перевезенню пасажирів, багажу, вантажобагажу (товаробагажу) та вантажу за межами державного кордону України, а саме: від пункту за межами державного кордону України до пункту знаходження зовнішнього митного контролю України; від пункту знаходження зовнішнього митного контролю України до пункту за межами державного кордону України; між пунктами за межами державного кордону України, а також авіаційним транспортом: від пункту за межами державного кордону України до пункту проведення митних процедур з пропуску пасажирів, багажу, вантажобагажу (товаробагажу) та вантажу через митний кордон на митну територію України (включаючи внутрішні митниці); від пункту проведення митних процедур з пропуску пасажирів, багажу, вантажобагажу (товаробагажу) та вантажу через митний кордон за межі митного кордону України (включаючи внутрішні митниці) до пункту за межами державного кордону України; між пунктами за межами митного кордону України.

У разі якщо надання транспортних послуг здійснюється у вигляді брокерських, агентських, комісійних операцій з транспортними квитками, проїзними документами, укладання договорів або рахунків на транспортування пасажирів чи вантажів довіреною особою перевізника, операції з таких послуг відповідно до абз. 2 підпункту 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 Закону N 168/97-ВР оподатковуються за повною ставкою. Базою оподаткування в цьому випадку є винагорода, отримана довіреною особою чи агентом за сприяння у продажу послуг із міжнародного перевезення. Отже, з огляду на зазначене Законом N 168/97-ВР передбачено, що право на застосування нульової ставки ПДВ згідно з підпунктом 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 цього Закону має платник, який безпосередньо надає транспортні послуги з міжнародного перевезення пасажирів та вантажів.

Колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що право на застосування нульової ставки ПДВ згідно з підпунктом 6.2.4 п. 6.2 ст. 6 Закону N 168/97-ВР має платник, який безпосередньо надає транспортні послуги з міжнародного перевезення пасажирів та вантажів, тобто нульова ставка ПДВ, встановлена для перевізника, не поширюється на послуги, які надає експедитор (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2014 р. у справі N 21-210а14).

110.000.000 Державне регулювання банківської діяльності

110.060.020 Іноземна валюта

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 1 Закону України від 23 вересня 1994 р. N 185/94-ВР "Про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 185/94-ВР) щодо відповідальності за порушення строків розрахунків у іноземній валюті за експортною операцією з поставки товару комісіонерів, які за операціями у сфері зовнішньоекономічної діяльності отримують виручку в іноземній валюті на свій валютний рахунок в установах банку.

Відповідно до ст. 1 Закону N 185/94-ВР виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі експорту робіт (послуг), прав інтелектуальної власності - з моменту підписання акта або іншого документа, що засвідчує виконання робіт, надання послуг, експорт прав інтелектуальної власності. Перевищення зазначеного строку потребує висновку центрального органу виконавчої влади з питань економічної політики.

Частиною 1 ст. 4 вказаного Закону визначено, що порушення резидентами строків, передбачених статтями 1 і 2 цього Закону, тягне стягнення пені за кожний день прострочення у розмірі 0,3 відсотка суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару) в іноземній валюті, перерахованої у грошову одиницю України за валютним курсом Національного банку України на день виникнення заборгованості. Загальний розмір нарахованої пені не може перевищувати суми неодержаної виручки (вартості недопоставленого товару).

Аналіз наведених норм свідчить, що за операціями у сфері зовнішньоекономічної діяльності виручка резидентів у іноземній валюті підлягає зарахуванню на їх валютні рахунки в уповноважених банках у строки виплати заборгованостей, зазначені в контрактах, але не пізніше 180 календарних днів з дати митного оформлення (виписки вивізної вантажної митної декларації) продукції, що експортується, а в разі порушення вказаних строків резиденти зобов'язані нести відповідальність, передбачену ст. 4 Закону N 185/94-ВР.

Відповідно до ст. 1011 ЦК України за договором комісії одна сторона (комісіонер) зобов'язується за дорученням другої сторони (комітента) за плату вчинити один або кілька правочинів від свого імені, але за рахунок комітента.

Частиною 4 ст. 1016 цього Кодексу встановлено, що у разі порушення третьою особою договору, укладеного з нею комісіонером, комісіонер зобов'язаний негайно повідомити про це комітента, зібрати та забезпечити необхідні докази. Комітент має право вимагати від комісіонера відступлення права вимоги до цієї особи.

Згідно з п. 4.1 Контракту Концерн (замовник) зобов'язався сплатити 34 млн 345 тис. доларів США (вартість виконаних позивачем робіт та вартість поставленого обладнання) шляхом перерахування грошових коштів на розрахунковий рахунок Товариства (підрядника). При цьому підпунктом 4.1.1 цього пункту передбачено, що 95 відсотків суми замовник перераховує окремими платежами у розмірі 100 відсотків вартості фактично виконаних робіт (частини робіт) та (або) поставленої партії обладнання, вказаної в актах приймання-передачі, на рахунок позивача протягом 20 днів з дня пред'явлення в банк замовника оригіналу та копії рахунка (інвойса), виписаного підрядником, а також оригіналу та копії акта приймання-передачі виконаних робіт (частини робіт) та (або) акта приймання-передачі обладнання (партії обладнання).

Відповідно до підпунктів 5.1, 5.2 п. 5 Контракту загальна вартість Контракту, вказана в підпункті 3.1, включає оплату податків, мита та зборів, які підлягають сплаті на території Туркменістану та за його межами. Підрядник несе відповідальність за сплату всіх податків, мита та зборів, які накладаються відповідними органами інших країн поза територією Туркменістану і на території Туркменістану при виконанні або у зв'язку з виконанням Контракту (крім сплати податку на додану вартість на території Туркменістану).

У вказаному зовнішньоекономічному Контракті Товариство виступало як комісіонер, який за дорученням Підприємства виконав певний обсяг робіт та отримав від Концерну виручку в іноземній валюті на свій валютний рахунок в уповноваженому банку з порушенням строків розрахунків, передбачених Контрактом та ст. 1 Закону N 185/94-ВР. У справі немає доказів на підтвердження того, що Товариство повідомляло комітента про порушення нерезидентом строків виплати заборгованості. У зв'язку з наведеним ДПІ винесла рішення про нарахування Товариству пені в сумі 1 млн. 368 тис. 792 грн. 80 коп. за порушення строків розрахунків у іноземній валюті за операціями у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

На підставі системного аналізу положень ЦК України та Закону N 185/94-ВР, умов Договору комісії та Контракту колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що за порушення строків, передбачених ст. 1 Закону N 185/94-ВР, комісіонери, які за операціями у сфері зовнішньоекономічної діяльності отримують виручку в іноземній валюті на свій валютний рахунок в уповноваженому банку, несуть відповідальність, передбачену ст. 4 вказаного Закону (постанова Верховного Суду України від 20 травня 2014 р. у справі N 21-95а14).

150.000.000 Земельне законодавство

150.030.000 Землекористування (оренда)

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 20 Закону України від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 161-XIV) 1 та ст. 24 Закону України від 1 липня 2004 p. N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1952-IV) щодо можливості державної реєстрації договору оренди земельної ділянки у разі звернення однієї зі сторін такого договору із заявою про відкликання підпису.

____________
1 Статтю виключено на підставі Закону України від 11 лютого 2010 р. N 1878-VI.

Відповідно до ст. 18 Закону N 161-XIV 2 договір оренди землі набирає чинності після його державної реєстрації.

____________
2 Статтю виключено на підставі Закону України від 11 лютого 2010 р. N 1878-VI.

На підставі ст. 20 цього Закону укладений договір оренди землі підлягає державній реєстрації. Право оренди земельної ділянки виникає з дня державної реєстрації цього права відповідно до закону, що регулює державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень.

Верховний Суд України вже висловив правову позицію стосовно моменту укладання договору оренди землі та наслідків відкликання підпису з укладеного договору до державної реєстрації останнього. Так, у постанові від 18 грудня 2013 р. Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України зазначила, що своє волевиявлення на укладання договору учасник (сторона) правочину здійснює в момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа. Реєстрація договору є адміністративним актом, тобто елементом щодо договору. Прохання учасника (сторони) правочину не здійснювати реєстрацію договору оренди земельної ділянки, волевиявлення на укладання якого він виявляв у момент досягнення згоди з усіх істотних умов, складання та скріплення підписом письмового документа, не є підставою для визнання договору недійсним у порядку, визначеному ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 ЦК України.

У постанові від 25 грудня 2013 р. Судова палата підтвердила наведене вище правове судження та зазначила, що відповідно до ст. 214 ЦК України відмовитися від двостороннього правочину можна лише за взаємною згодою сторін. Одностороння незгода сторони з реєстрацією підписаного (укладеного) нею договору не може визнаватися обставиною для визнання його недійсним із підстав, передбачених ч. 3 ст. 203 та ч. 1 ст. 215 цього Кодексу.

Ураховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України погоджується з твердженням Вищого адміністративного суду України про те, що дії відповідачів щодо здійснення державної реєстрації договорів оренди землі, сторонами яких є позивач і товариство, вчинені на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини із реєстрації договорів оренди землі на час виникнення спірних правовідносин регулювалися, зокрема, Законом N 161-XIV, Порядком ведення Поземельної книги і Порядком ведення Книги записів про державну реєстрацію державних актів на право власності на земельну ділянку та на право постійного користування земельною ділянкою, договорів оренди землі (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 9 вересня 2009 р. N 1021 3) і Тимчасовим порядком ведення державного реєстру земель (затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 2 липня 2003 р. N 174; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 липня 2003 р. за N 641/7962).

____________
3 Постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 17 жовтня 2012 р. N 1051.

Ні наведеними, ні іншими нормативно-правовими актами не було передбачено права однієї зі сторін договору на відкликання заяви про його державну реєстрацію, поданої іншою стороною та відповідного кореспондуючого такому праву обов'язку відповідачів - не реєструвати договір.

На час розгляду справи зазначені порядки втратили чинність, як і встановлений раніше законом обов'язок реєструвати такі договори.

Частиною 1 ст. 4 Закону N 1952-IV встановлено, що обов'язковій державній реєстрації підлягають речові права та обтяження на нерухоме майно, розміщене на території України, що належить фізичним та юридичним особам, державі в особі органів, уповноважених управляти державним майном, іноземцям та особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним організаціям, іноземним державам, а також територіальним громадам в особі органів місцевого самоврядування, зокрема й право оренди земельної ділянки.

Статтею 24 цього Закону встановлено вичерпний перелік підстав, згідно з яким може бути відмовлено у державній реєстрації прав, та її ч. 4 передбачено, що відмова в державній реєстрації та їх обтяжень з підстав, не передбачених цим Законом, заборонена.

Проте, аналізуючи норми Закону N 1952-IV, можна дійти висновку, що він не регулював спірних правовідносин, пов'язаних із реєстрацією договорів оренди. Цей Закон визначає правові, економічні, організаційні засади проведення державної реєстрації речових та інших прав, які підлягають реєстрації за цим Законом, та їх обтяжень і спрямований на забезпечення визнання державою цих прав, створення умов для функціонування ринку нерухомого майна.

Аналіз наведених норм дає підстави вважати, що звернення однієї зі сторін договору із заявою про відкликання свого підпису в договорі оренди земельної ділянки з вимогою не проводити реєстрацію договору не є підставою для відмови у державній реєстрації договору оренди земельної ділянки (постанови Верховного Суду України від 14 січня 2014 р. у справах N 21-314а13, 21-403а13, 21-429а13; від 21 січня 2014 р. у справі N 21-408а13; від 11 лютого 2014 р. у справі N 21-449а13).

210.000.000 Митне законодавство

210.070.000 Митні платежі

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 2 розд. II "Прикінцеві положення" Закону України від 7 грудня 2000 р. N 2134-111 "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо регулювання ринку автомобілів в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2134-III) щодо відчуження майна, ввезеного на територію України без сплати мита як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу підприємства.

Згідно з ч. 1 ст. 18 Закону України від 19 березня 1996 р. N 93/96-ВР "Про режим іноземного інвестування" майно, що ввозиться в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду підприємств з іноземними інвестиціями (крім товарів для реалізації або власного споживання), звільняється від обкладення митом.

Відповідно до ч. 5 цієї статті, якщо протягом трьох років з часу зарахування іноземної інвестиції на баланс підприємства з іноземними інвестиціями майно, що було ввезене в Україну як внесок іноземного інвестора до статутного фонду зазначеного підприємства, відчужується, у тому числі у зв'язку з припиненням діяльності цього підприємства (крім вивезення іноземної інвестиції за кордон), підприємство з іноземними інвестиціями сплачує ввізне мито, яке обчислюється виходячи з митної вартості цього майна, перерахованої у валюту України за офіційним курсом валюти України, визначеним Національним банком України на день здійснення відчуження майна.

Разом з тим на час ввезення Товариством транспортних засобів на митну територію України діяли положення Закону України від 17 лютого 2000 р. N 1457-III "Про усунення дискримінації в оподаткуванні суб'єктів підприємницької діяльності, створених з використанням майна та коштів вітчизняного походження" (далі - Закон N 1457-III), який спрямований на захист конкуренції між суб'єктами підприємницької діяльності, створеними без залучення коштів або майна (майнових чи немайнових прав) іноземного походження, та суб'єктами підприємницької діяльності, створеними за участю іноземного капіталу, забезпечення державного захисту вітчизняного виробника та конституційних прав і свобод громадян України.

Офіційне тлумачення положень ч. 1 ст. 5 Закону N 1457-III та ч. 1 ст. 19 Закону України від 18 вересня 1991 р. N 1560-XII "Про інвестиційну діяльність" (далі - Закон N 1560-XII) надав Конституційний Суд України у Рішенні від 29 січня 2002 р. N 1-рп/2002 (справа про оподаткування підприємств з іноземними інвестиціями; далі - Рішення N 1-рп/2002), дійшовши таких висновків.

З дня набуття чинності цієї норми Закону N 1457-III спеціальне законодавство та державні гарантії захисту іноземних інвестицій, які діяли на момент реєстрації інвестицій і підлягали застосуванню на вимогу іноземного інвестора на підставі гарантій від зміни законодавства, застосовуються у межах, передбачених ст. З цього Закону та ст. 19 Закону N 1560-XII.

Положення ч. 1 ст. 5 Закону N 1457-III у взаємозв'язку з іншими положеннями цього Закону є підставою як для відмови у наданні, так і для припинення раніше наданих пільг у сфері валютного і митного регулювання та справляння податків, зборів (обов'язкових платежів) підприємствам з іноземними інвестиціями, їх дочірнім підприємствам, а також філіям, відділенням, іншим відокремленим підрозділам, включаючи постійні представництва нерезидентів, незалежно від часу внесення іноземних інвестицій та їх реєстрації.

Таким чином, Законом N 1457-III, який прийнятий пізніше, ніж Закон N 93/96-ВР, припинено пільги для підприємств з іноземними інвестиціями.

Водночас згідно з положенням п. 2 розд. II "Прикінцеві положення" Закону N 2134-III автомобіль, що був попередньо ввезений в Україну без сплати (повної або часткової) передбачених законодавством податків та зборів, на підставі пільг, наданих законодавством, може бути відчужений або переданий у володіння, або (та) у користування, або (та) у розпорядження тільки після сплати у повному обсязі всіх податків та зборів, передбачених законодавством України на день ввезення автомобіля на митну територію України.

Метою цього Закону є стимулювання виробництва автомобілів в Україні та недопущення випадків ухилення від оподаткування при їх ввезенні чи продажу. Закони N 2134-III та N 1457-III взаємопов'язані щодо припинення податкових пільг для підприємств з іноземними інвестиціями, зокрема при ввезені в Україну автомобілів.

Згідно з положеннями статей 3, 11 МК України 4 безпосереднє здійснення митної справи, що, зокрема, включає митне регулювання, пов'язане із встановленням та справлянням податків і зборів, покладається на митні органи України.

____________
4 Кодекс 2002 р., який втратив чинність на підставі МК України 2012 р.

Системний аналіз наведених норм права дає підстави вважати, що підприємства з іноземними інвестиціями не звільнені від обов'язку сплати податків і зборів при відчуженні автомобілів, які були попередньо ввезені в Україну без сплати передбачених законодавством податків та зборів, контроль за сплатою яких здійснюють митні органи.

Крім того, як зазначив Конституційний Суд України у Рішенні N 1-рп/2002, застосування до підприємств з іноземними інвестиціями національного режиму валютного регулювання та справляння податків, зборів (обов'язкових платежів) відповідає взятим Україною за зазначеними договорами міжнародним зобов'язанням.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що вимоги п. 2 розд. II "Прикінцеві положення" Закону N 2134-III поширюються на підприємства з іноземними інвестиціями у разі відчуження майна, яке ввезене в Україну без сплати мита як внесок іноземного інвестора до статутного капіталу підприємства. При цьому в МК України контролюючими органами за встановленням та справлянням таких податків і зборів визначено митні органи (постанова Верховного Суду України від 18 лютого 2014 р. у справі N 21-491а13).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування Порядку повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами (затверджено наказом Державної митної служби України від 20 липня 2007 р. N 618; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2007 р. за N 1097/14364; далі - Порядок повернення) та Порядку взаємодії митних органів з органами Державного казначейства України в процесі повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи (затверджено наказом Державної митної служби України, Державного казначейства України від 20 липня 2007 р. N 611/147; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 25 вересня 2007 р. за N 1095/14362), який був чинним на час виникнення спірних правовідносин (далі - Порядок взаємодії), щодо порядку повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів платниками податків.

Відповідно до ч. 6 ст. 264 МК України у разі якщо після сплати декларантом податків і зборів (обов'язкових платежів) згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом, буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надміру сплачених податків і зборів (обов'язкових платежів) повертається декларанту у місячний термін з дня прийняття рішення, у порядку, передбаченому законодавством.

Так, саме Порядок повернення визначає процедуру повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу як передоплата, і митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, в тому числі у випадках, зазначених у ст. 264 МК України.

Відповідно до абзаців 1, 2 п. 1, пунктів 2 - 4 розд. III Порядку повернення для повернення з Державного бюджету України митних та інших платежів, помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, контроль за справлянням яких здійснюється митними органами, платником податків до загального відділу митного органу, яким здійснювалось оформлення митної декларації, подається заява довільної форми, яка підписується керівником і головним бухгалтером суб'єкта господарської діяльності або фізичною особою.

Заява може бути подана не пізніше 1095-го дня, наступного за днем зарахування коштів до Державного бюджету України.

Заява, зареєстрована в загальному відділі, після розгляду керівником (заступником керівника) митного органу разом з пакетом документів передається до відділу митних платежів митного органу (далі - Відділ) для перевірки обґрунтованості повернення заявлених сум.

Відділ перевіряє факт перерахування митних та інших платежів з відповідного рахунку до Державного бюджету України та наявність переплати.

Для підготовки висновку про повернення з Державного бюджету України помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи (далі - Висновок про повернення), форма якого наведена в додатку 1 до Порядку взаємодії, керівництвом Відділу за потреби ініціюється проведення перевірки в митному органі щодо правильності митного оформлення із залученням відповідних підрозділів митного органу. Порядок і форма складання документа, у якому відображатимуться результати перевірки, визначаються наказом Державної митної служби України.

Разом з тим взаємовідносини митних органів та органів Державного казначейства України в процесі повернення помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи, регламентувалися Порядком взаємодії.

Відповідно до п. 2 цього Порядку повернення помилково та/або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів здійснюється на підставі висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації. Зазначений висновок оформлюється відповідно до заяви платника, яка подається до митного органу, що здійснював оформлення митної декларації.

Згідно з п. 7 Порядку взаємодії на підставі отриманого Висновку про повернення відповідний орган Державного казначейства України готує платіжні документи на перерахування коштів з рахунку з обліку доходів державного бюджету на рахунок, зазначений у Висновку про повернення, та протягом п'яти робочих днів від дати отримання Висновку про повернення здійснює повернення коштів з бюджету.

Таким чином, за Порядком взаємодії основною умовою повернення коштів є обов'язкова їх сплата та зарахування на рахунки відповідного бюджету.

З урахуванням зазначеного колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України визнала, що законодавством відповідно до ч. 6 ст. 264 МК України визначено механізм повернення платникам податків коштів, що обліковуються на відповідних рахунках митного органу чи помилково та/або надмірно сплачених до бюджету, а тому на підставі аналізу наведених вище норм права дійшла такого правового висновку.

У разі якщо після сплати декларантом податків і зборів (обов'язкових платежів) згідно з митною вартістю товарів, визначеною митним органом, буде прийнято рішення про застосування митної вартості, заявленої декларантом, сума надміру сплачених податків і зборів (обов'язкових платежів) повертається декларанту в порядку, передбаченому Порядком повернення та Порядком взаємодії, на підставі його заяви та у місячний термін з дня прийняття висновку митного органу, що здійснював оформлення митної декларації, про повернення з Державного бюджету України помилково та/ або надмірно зарахованих до бюджету митних та інших платежів, контроль за справлянням яких покладається на митні органи (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-29а14).

220.000.000 Публічна служба, її проходження, звільнення з публічної служби

220.010.000 Загальні питання державної служби

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 48 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. N 114; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення про проходження служби) щодо можливості проведення позачергової атестації співробітників податкової міліції.

Згідно з ч. 1 ст. 24 Закону України від 4 грудня 1990 р. N 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) особи начальницького складу податкової міліції проходять службу у порядку, встановленому законодавством для осіб начальницького складу органів внутрішніх справ.

Порядок проходження служби особами начальницького складу органів внутрішніх справ визначає Положення про проходження служби, в абз. 1 п. 47 якого встановлено, що з метою вдосконалення діяльності органів внутрішніх справ, підвищення ефективності їх роботи, поліпшення добору, розстановки і виховання кадрів, стимулювання підвищення кваліфікації, ініціативності, творчої активності та відповідальності працівників за доручену справу проводиться атестація осіб рядового і начальницького складу. При цьому всебічно оцінюються їх ділові, професійні, моральні та особисті якості, рівень культури і здатність працювати з людьми, робляться висновки про відповідність займаній посаді і даються рекомендації щодо подальшої служби.

Згідно з п. 48 Положення про проходження служби атестація осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу проводиться на кожній із займаних посад через чотири роки, а також при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу посаду і звільненні з органів внутрішніх справ, якщо переміщення по службі або звільнення провадиться по закінченні року з дня останньої атестації, а у виняткових випадках незалежно від цього строку.

Аналогічне правило містить і підпункт 1.4 п. 1 Інструкції про порядок проведення атестування особового складу органів внутрішніх справ України (затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 22 березня 2005 р. N 181; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 23 травня 2005 р. за N 559/10839; далі - Інструкція) 5, затвердженої на виконання пунктів 47, 48 Положення про проходження служби, відповідно до якого атестування осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу проводиться: на кожній із займаних посад - через 4 роки; при призначенні на вищу посаду, переміщенні на нижчу посаду і звільненні з органів внутрішніх справ, якщо переміщення по службі або звільнення провадиться по закінченні року з дня останньої атестації, а у виняткових випадках (зокрема при скороченні штатів чи реорганізації органів внутрішніх справ України) незалежно від цього строку.

____________
5 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

З огляду на викладене колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що у виняткових випадках атестація при звільненні з органів внутрішніх справ України може проводитись незалежно від дати проведення останньої атестації. Підпункт 1.4 п. 1 Інструкції не містить вичерпного переліку виняткових випадків, за яких атестація проводиться незалежно від спливу річного строку з дня останньої атестації. До таких випадків можна віднести і встановлені в ході службового розслідування за період служби після проведення попередньої атестації обставини, які викликали необхідність у перевірці відповідності особи займаній посаді (постанова Верховного Суду України від 18 березня 2014 р. у справі N 21-16а14).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 68 Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. N 114; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Положення про проходження служби) щодо звільнення з органів внутрішніх справ за власним бажанням у строк, узгоджений сторонами трудового договору.

Відповідно до підпункту "ж" п. 63 Положення про проходження служби особи рядового і молодшого начальницького складу звільняються зі служби в запас (з постановкою на військовий облік) за власним бажанням - при наявності поважних причин, що перешкоджають виконанню службових обов'язків.

Згідно з п. 68 цього Положення особи рядового і начальницького складу, які виявили бажання звільнитися зі служби за особистим проханням, попереджають прямого начальника органу внутрішніх справ про прийняте ними рішення не пізніш як за три місяці до дня звільнення, про що подають рапорт за командою.

Така позиція законодавця, на відміну від загального правила про обов'язок попередити власника чи уповноважений ним орган про звільнення за власним бажанням за два тижні, обумовлена особливим правовим положенням працівника органу внутрішніх справ, що стосується, наприклад, виконання ним обов'язків по забезпеченню безпеки громадян та громадського порядку, здійснення оперативно-розшукових заходів тощо.

Проте у межах передбаченого п. 68 Положення про проходження служби строку з дня подання рапорту про звільнення сторони трудового договору вправі домовитися про звільнення в коротший строк.

Такою домовленістю, зокрема, слід вважати зазначення у рапорті конкретної дати, з якої (до настання якої) працівник міліції має бажання звільнитися зі служби до закінчення передбаченого п. 68 зазначеного Положення строку та згоду уповноваженого органу звільнити цього працівника у визначений ним термін.

Таким чином, видача уповноваженим органом наказу про звільнення працівника міліції зі служби до закінчення передбаченого п. 68 Положення про проходження служби строку, якщо таке прохання міститься у рапорті про звільнення, є правомірною (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2014 р. у справі N 21-241а14).

220.040.000 Соціальний захист державних службовців

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положення ст. 22 Закону України від 20 грудня 1990 р. N 565-XII "Про міліцію" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 565-XII) щодо можливості збереження установлених законом пільг для працівників міліції, звільнених зі служби за віком, хворобою або вислугою років.

Порядок та умови проходження служби в міліції згідно з ч. 1 ст. 18 Закону N 565-XII регламентуються Положенням про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ (затверджено постановою Кабінету Міністрів Української РСР від 29 липня 1991 р. N 114; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

У п. 64 цього Положення закріплено перелік підстав для звільнення осіб середнього, старшого і вищого начальницького складу зі служби.

Частиною 6 ст. 22 Закону N 565-XII визначено підстави, у разі звільнення за якими передбачено право на збереження пільг, встановлених цим Законом, а саме: за віком, хворобою або вислугою років, які відповідають підпунктам "а", "б" п. 64 зазначеного Положення.

Таким чином, незалежно від наявності умов для призначення пенсії за вислугу років, перелік яких міститься у ст. 12 Закону України від 9 квітня 1992 р. N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб", право на збереження установлених Законом N 565-XII пільг має лише працівник міліції, звільнений зі служби з підстав, визначених у ст. 22 цього Закону, тобто за віком, хворобою або вислугою років (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2014 р. у справі N 21-42а14).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування п. 5 постанови Кабінету Міністрів України від 31 травня 2000 р. N 865 "Про деякі питання вдосконалення визначення розмірів заробітку для обчислення пенсії" (далі - постанова N 865) та п. 8 Порядку видачі довідок про заробітну плату для перерахунку пенсій державним службовцям у разі ліквідації органів, з яких особа вийшла на пенсію, а також перейменування (відсутності) посад (затверджено спільним наказом Міністерства праці та соціальної політики України та Головного управління державної служби України від 3 грудня 2003 р. N 319/144; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 грудня 2003 р. за N 1134/8455; далі - Порядок видачі довідок) щодо органу, уповноваженого видати довідку про заробітну плату, необхідну для перерахунку пенсії державним службовцям у разі, якщо державний орган перебуває у стадії ліквідації.

Згідно зі ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

З положень ст. 37 1 Закону України від 16 грудня 1993 р. N 3723-XII "Про державну службу" та постанови N 865 убачається, що у разі підвищення розміру заробітної плати працюючим державним службовцям, а також у зв'язку із набуттям особою права на пенсійне забезпечення державного службовця за цим Законом відповідно здійснюється перерахунок раніше призначених пенсій. Перерахунок здійснюється на підставі довідки про заробітну плату працюючого державного службовця на відповідній посаді, з якої призначено пенсію.

Згідно з п. 5 постанови N 865 перерахунок пенсій провадиться з місяця підвищення розміру заробітної плати працюючого державного службовця на підставі поданої заяви та довідок, виданих державними органами за останнім місцем роботи. У разі ліквідації державного органу довідку видає орган, який є правонаступником, а у разі його відсутності та перейменування (відсутності) посад довідка видається у порядку, встановленому Міністерством соціальної політики України за погодженням з Головним управлінням державної служби України.

Відповідно до п. 3 Порядку видачі довідок у разі ліквідації державного органу, з якого особа вийшла на пенсію, без правонаступника довідки про заробітну плату для перерахунку пенсій державним службовцям видають: головні управління праці та соціального захисту населення обласної, управління праці та соціального захисту населення районної державних адміністрацій - особам, які вийшли на пенсію з відповідних місцевих державних органів.

У п. 8 Порядку видачі довідок зазначено, що у разі якщо державний орган перебуває у стадії ліквідації, довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії видає ліквідаційна комісія.

За таких обставин, враховуючи вимогу п. 8 Порядку видачі довідок, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що у разі якщо державний орган перебуває у стадії ліквідації, то довідки про заробітну плату для перерахунку пенсії державним службовцям видає ліквідаційна комісія (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2014 р. у справі N 21-7а14).

240.000.000 Державне регулювання соціального страхування і соціального забезпечення

240.080.020 Обчислення стажу роботи дня призначення пенсій

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 4 ст. 24 Закону України від 9 липня 2003 p. N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (далі - Закон N 1058-IV), статей 19, 56 Закону України від 5 листопада 1991 р. N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (далі - Закон N 1788-XII) щодо можливості зарахування періоду навчання у вищому навчальному закладі до стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за Списком N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 р. N 36; далі - список N 1).

Відповідно до ч. 4 ст. 24 Закону N 1058-IV зарахування періодів трудової діяльності та інших періодів, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності зазначеним Законом, можливе в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених Законом N 1058-1V.

Перелік видів трудової діяльності, що зараховується до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію, визначено ст. 56 Закону N 1788-XII. Зокрема, п. "д" ч. 3 цієї статті передбачено, що до стажу роботи, який дає право на трудову пенсію, зараховується навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.

На думку колегії суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України, на підставі зазначеної норми права період навчання в інституті слід зараховувати до загального стажу.

Разом з цим відповідно до ч. 5 ст. 56 Закону N 1788-XII час, що зараховується до стажу роботи для призначення пенсії за віком, а також до стажу роботи із шкідливими умовами, який дає право на призначення пенсії на пільгових умовах і у пільгових розмірах (статті 13, 14 цього Закону), законодавець пов'язує з перебуванням на інвалідності у зв'язку з нещасним випадком на виробництві або професійним захворюванням.

Інших випадків зарахування до стажу роботи, який дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах, зазначена норма Закону N 1788-XII не містить.

Також слід зауважити, що поняття системи освіти, її мету, та структуру визначено Законом України від 23 травня 1991 р. N 1060-XII "Про освіту" (далі - Закон N 1060-XII). Згідно із цим Законом до структури освіти входять, зокрема, вища і професійно-технічна освіта, та визначено види вищих навчальних і професійно-технічних навчальних закладів (статті 40 - 43). За змістом статей 41, 43 Закону N 1060-XII інститут є вищим навчальним закладом.

Можливість зарахування часу навчання до трудового стажу, що дає право на пільги, передбачена лише щодо професійно-технічних навчальних закладів, які не є вищими навчальними закладами (ст. 38 Закону України від 10 лютого 1998 р. N 103/98-ВР "Про професійно-технічну освіту").

Проаналізувавши наведені норми матеріального права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що період навчання у вищих навчальних закладах не може бути зараховано до стажу роботи, що дає право на призначення пенсії за віком на пільгових умовах за списком N 1 (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2014 р. у справі N 21-47а14).

240.080.030 Обчислення і призначення пенсій. Перерахунок пенсій

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 1, 8 Закону України від 2 вересня 2008 p. N 345-VI "Про підвищення престижності шахтарської праці" (в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 345-VI) щодо можливості віднесення посади хронометражиста на підземних роботах до Списку N 1 виробництв, робіт, професій, посад і показників на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці, зайнятість в яких повний робочий день дає право на пенсію за віком на пільгових умовах (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 16 січня 2003 р. N 36; далі - список N 1).

Відповідно до ст. 1 Закону N 345-VI його дія поширюється на працівників, які видобувають вугілля, залізну руду, руди кольорових і рідкісних металів, марганцеві та уранові руди, працівників шахтобудівних підприємств, які зайняті на підземних роботах повний робочий день, та працівників державних воєнізованих аварійно-рятувальних служб (формувань) у вугільній промисловості - за списком N 1, затвердженим Кабінетом Міністрів України (далі - шахтарі), та членів їх сімей.

Згідно зі ст. 8 цього Закону мінімальний розмір пенсії шахтарям, які відпрацювали на підземних роботах не менш як 15 років для чоловіків та 7,5 років для жінок за списком N 1, затвердженим Кабінетом Міністрів України, встановлюється незалежно від місця останньої роботи, у розмірі 80 відсотків середньої заробітної плати шахтаря, але не менш як три розміри прожиткового мінімуму, встановленого для осіб, які втратили працездатність.

Відповідно до п. "а" підрозд. 1 "Підземні роботи в шахтах, рудниках і копальнях на видобуванні корисних копалин, в геологорозвідці, на дренажних шахтах, на будівництві шахт, рудників, копалень" розд. 1 "Гірничі роботи" списку N 1 передбачена зайнятість повний робочий день на підземних роботах.

Пунктом "г" цього підрозділу списку N 1 передбачено, що посада хронометражиста на підземних роботах передбачає зайнятість на підземних роботах 50 і більше відсотків робочого часу на рік (в обліковому періоді).

На підставі системного аналізу зазначених норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла такого висновку.

До кола працівників, на яких поширюється дія Закону N 345-VI та встановлені цим Законом пільги, належать тільки працівники, зазначені у списку N 1, які були зайняті на підземних роботах саме повний робочий день.

Оскільки посада хронометражиста на підземних роботах належить до п. "г" підрозд. 1 розд. 1 списку N 1, яким передбачено зайнятість на підземних роботах і більше відсотків робочого часу на рік (в обліковому періоді), то дія Закону N 345-VI на позивача не поширюється (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2014 р. у справі N 21-455а13).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування статей 49 та 63 Закону України від 9 квітня 1992 р. N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2262-XII) щодо підстав для повідомлення про відмову в перерахунку пенсії.

Відповідно до ст. 49 Закону N 2262-XII пенсію згідно з цим Законом призначають органи Пенсійного Фонду України (далі - ПФУ).

Документи про призначення пенсії розглядає орган ПФУ і не пізніше ніж у 10-денний строк з дня їх надходження приймає рішення про призначення або про відмову в призначенні пенсії.

Документом, який підтверджує призначення пенсії, є пенсійне посвідчення, що видається органом ПФУ

Повідомлення про відмову в призначенні пенсії із зазначенням причини орган ПФУ видає (надсилає) заявникові не пізніше ніж протягом п'яти днів після прийняття відповідного рішення.

Згідно зі ст. 63 Закону N 2262-XII перерахунок раніше призначених пенсій військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом та членам їх сімей у зв'язку із введенням в дію цього Закону провадиться за документами, що є у пенсійній справі, а також додатковими документами, поданими пенсіонерами на час перерахунку.

Якщо пенсіонер згодом подасть додаткові документи, які дають право на подальше підвищення пенсії, то пенсія перераховується за нормами цього Закону. При цьому перерахунок провадиться за минулий час, але не більш як за 12 місяців з дня подання додаткових документів і не раніше, ніж з дня введення в дію зазначеного Закону.

Усі призначені за Законом N 2262-XII пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, у строки, передбачені ч. 2 ст. 51 цього Закону. У разі якщо внаслідок перерахунку пенсій, передбаченого цією частиною, розміри пенсій звільненим зі служби військовослужбовцям, особам, які мають право на пенсію за цим Законом, є нижчими, зберігаються розміри раніше призначених пенсій.

Постановою Кабінету Міністрів України від 13 лютого 2008 р. N 45 затверджено Порядок проведення перерахунку пенсій, призначених відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Порядок проведення перерахунку).

Порядком проведення перерахунку визначено процедуру перерахунку пенсії та належні для цього підстави.

Питання щодо подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону N 2262-XII, крім пенсій військовослужбовцям строкової служби та членам їх сімей, урегульовано Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (затверджено постановою правління ПФУ від 30 січня 2007 р. N 3-1; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 15 лютого 2007 р. за N 135/13402).

Відповідно до п. 4 цього Порядку заява про переведення з одного виду пенсії на інший, про перерахунок пенсії подається до органу, що призначає пенсію, заявником за місцем проживання, а при необхідності - його законним представником за місцем проживання.

Системний аналіз зазначених норм права дає змогу дійти висновку, що підставою для вчинення дій, спрямованих на перерахунок раніше призначених пенсій, може бути як відповідна заява пенсіонера та додані до неї документи, так і рішення, прийняте Кабінетом Міністрів України, про що державні органи, визначені Порядком проведення перерахунку, повідомляють орган ПФУ

За результатами розгляду заяви та доданих до неї документів пенсійний орган ухвалює рішення про перерахунок чи про відмову в перерахунку раніше призначеної пенсії.

Рішення про відмову із зазначенням причини орган ПФУ видає (надсилає) заявникові протягом п'яти днів з дня його прийняття.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вирішила, що відповідно до ст. 49 та 63 Закону N 2262-XII підставою для повідомлення про відмову в перерахунку пенсії може бути виключно рішення, прийняте з цього питання (постанова Верховного Суду України від 22 квітня 2014 р. у справі N 21-484а13).

240.080.050 Пенсії по інвалідності

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування положення п. 3 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону України від 9 липня 2003 p. N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1058-IV) щодо права матері дитини-інваліда на призначення дострокової пенсії за віком.

Принципи, засади і механізм функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій визначає Закон N 1058-IV, який набрав чинності 1 січня 2004 р.

У ст. 1 цього Закону передбачено, що пенсія - це щомісячна пенсійна виплата в солідарній системі загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, яку отримує застрахована особа в разі досягнення нею передбаченого цим Законом пенсійного віку чи визнання її інвалідом, або отримують члени її сім'ї у випадках, визначених цим Законом.

Згідно з ч. 1 ст. 26 Закону N 1058-IV особи мають право на призначення пенсії за віком після досягнення чоловіками 60 років, жінками - 55 років та наявності страхового стажу не менше п'яти років.

Відповідно до абз. 4 п. 3 розд. XV "Прикінцеві положення" зазначеного Закону жінки, які народили п'ятеро або більше дітей і виховали їх до шестирічного віку, і матері інвалідів з дитинства, які виховали їх до цього віку, мають право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за п'ять років до досягнення пенсійного віку, передбаченого ст. 26 цього Закону, за наявності не менше 15 років страхового стажу. При цьому до числа інвалідів з дитинства належать також діти-інваліди віком до 16 років.

Згідно з п. 25 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 р. N 22-1; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 р. за N 1566/11846; у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у разі якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення шестирічного віку, або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, надається висновок лікарсько-консультативної комісії про те, що вона мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку.

Аналізуючи зазначені норми матеріального права, колегія суддів дійшла такого правового висновку.

Мати дитини-інваліда має право на призначення дострокової пенсії за віком, але не раніше ніж за п'ять років до досягнення пенсійного віку, передбаченого ст. 26 Закону N 1058-IV, у тому разі якщо дитина, яку вона виховує, визнана дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку. Якщо дитина визнана дитиною-інвалідом після досягнення нею шестирічного віку або інвалідом з дитинства після досягнення вісімнадцятирічного віку, мати цієї дитини має право на отримання зазначеної пенсії лише у разі наявності висновку лікарсько-консультативної комісії про те, що дитина мала медичні показання для визнання її дитиною-інвалідом до досягнення шестирічного віку (постанова Верховного Суду України від 27 травня 2014 р. у справі N 21-133а14).

240.080.060 Пенсії в разі втрати годувальника

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування статей 36 - 38, абзаців 1, 2 п. 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону України від 9 липня 2003 р. N 1058-IV "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1058-IV), положень Закону України від 5 листопада 1991 р. N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1788-XII) щодо положень законодавства, відповідно до яких здійснюються призначення і виплата пенсій у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві.

У ст. 9 Закону N 1058-IV встановлено види пенсійних виплат і соціальних послуг, зокрема в ч. 1 зазначено, що відповідно до цього Закону за рахунок коштів Пенсійного фонду України (далі - ПФУ) в солідарній системі призначаються такі пенсійні виплати: пенсія за віком; пенсія по інвалідності внаслідок загального захворювання (у тому числі каліцтва, не пов'язаного з роботою, інвалідності з дитинства); пенсія у зв'язку з втратою годувальника.

Розділом V цього Закону визначено умови призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника (ст. 36), розмір такої пенсії (ст. 37), період, на який вона призначається, зміна її розміру (ст. 38), призначення однієї пенсії у зв'язку з втратою годувальника на всіх членів сім'ї, виділення частки пенсії (ст. 39).

Так, зокрема, пенсія у зв'язку з втратою годувальника на одного непрацездатного члена сім'ї призначається в розмірі 50 відсотків пенсії за віком померлого годувальника (ч. 1 ст. 37 Закону N 1058-IV).

Разом з тим згідно з ч. 8 ст. 36 цього Закону пенсії у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, призначаються відповідно до Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 1105-XIV).

Відповідно до ч. 4 ст. 33 Закону N 1105-XIV пенсія у разі смерті годувальника призначається і виплачується згідно із законодавством. Тобто вказана норма містить посилання на законодавство про пенсійне забезпечення, оскільки, як визначено в абз. 7 ч. 2 ст. 5 Закону N 1058-IV, виключно цим Законом визначаються умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат.

Абзацом 1 п. 16 розд. XV "Прикінцеві положення" Закону N 1058-IV, який прийнятий пізніше Закону N 1788-XII, встановлено, що до приведення законодавства України у відповідність із цим Законом закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Відповідно до абз. 2 п. 16 цього розділу Закону N 1058-IV положення Закону N 1788-XII застосовуються в частині визначення права на пенсію за віком на пільгових умовах і за вислугу років. Цим абзацом було доповнено вказаний пункт згідно із Законом від 17 листопада 2005 р. N 3108-IV "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України у зв'язку з прийняттям Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування".

Таким чином, враховуючи, що Закон N 1058-IV, який прийнятий пізніше та, як зазначено у його преамбулі, розроблений відповідно до Конституції України та Основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, визначає принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів ПФУ, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел, передбачених цим Законом, а також регулює порядок формування Накопичувального пенсійного фонду та фінансування за рахунок його коштів видатків на оплату договорів страхування довічних пенсій або одноразових виплат застрахованим особам, членам їхніх сімей та іншим особам, передбаченим цим Законом, та з огляду на те, що він чітко визначає, в якій частині застосовується Закон N 1788-XII, пріоритетному застосуванню до відносин, пов'язаних з призначенням і виплатою пенсії у зв'язку з втратою годувальника, підлягає Закон N 1058-IV.

Право на призначення пенсії у зв'язку з втратою годувальника закріплено, зокрема, в абз. 2 ч. 1 ст. 36 Закону N 1058-IV, відповідно до якого батьки і чоловік (дружина) померлого, які не були на його утриманні, мають право на пенсію у зв'язку з втратою годувальника, якщо втратили джерело засобів до існування.

Враховуючи наведене, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що призначення і виплата пенсії у зв'язку з втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві, його дружині має здійснюватись відповідно до вимог Закону N 1058-IV (постанова Верховного Суду України від 15 квітня 2014 р. у справі N 21-67а14).

240.080.110 Пенсії військовослужбовцям та особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 3 ст. 63 Закону України від 9 квітня 1992 р. N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон N 2262-XII) і положень постанови Кабінету Міністрів України від 31 грудня 1996 р. N 1592 "Про умови оплати праці працівників органів державної податкової служби" (далі - постанова N 1592) 2 щодо можливості перерахунку пенсій у зв'язку зі зміною умов оплати праці.

____________
2 Постанова втратила чинність на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 7 серпня 2013 р. N 597.

Відповідно до ч. 3 ст. 63 Закону N 2262-XII усі призначені за цим Законом пенсії підлягають перерахунку у зв'язку зі зміною розміру хоча б одного з видів грошового забезпечення відповідних категорій військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, або у зв'язку із введенням для зазначених категорій осіб нових щомісячних додаткових видів грошового забезпечення (надбавок, доплат, підвищень) та премій у розмірах, встановлених законодавством. Перерахунок пенсій здійснюється на момент виникнення права на перерахунок пенсій і провадиться у строки, встановлені ч. 2 ст. 51 цього Закону.

Згідно з ч. 1 ст. 27 Закону України від 4 грудня 1990 р. N 509-XII "Про державну податкову службу в Україні" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) форми і розміри матеріального забезпечення осіб начальницького складу податкової міліції, включаючи грошове утримання, встановлюються Кабінетом Міністрів України.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 9 березня 2006 р. N 268 "Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників апарату органів виконавчої влади, органів прокуратури, судів та інших органів" (далі - постанова N 268) збільшено посадовий оклад працівників державної податкової служби за посадою, аналогічною займаній позивачем до виходу на пенсію, а також передбачено встановлення інших видів грошового забезпечення відповідної категорії службовців.

Разом з тим цією постановою визнано такими, що втратили чинність, деякі положення постанови N 1592, які передбачали виплату отримуваної позивачем надбавки за особливі умови праці у розмірі 50 відсотків окладу грошового утримання.

З метою впорядкування умов оплати праці працівників органів державної влади Указом Президента України від 30 березня 2006 р. N 272/2006 було визнано такими, що втратили чинність, деякі укази Президента України, зокрема й Указ від 20 червня 2002 р. N 575/2002 "Про посилення соціального захисту працівників органів державної податкової служби" (далі - Указ N 575/2002).

У зв'язку із втратою чинності Указом N 575/2002 скасовано також і встановлену позивачеві під час служби передбачену цим Указом надбавку.

За правилами п. 15 постанови N 268 умови оплати праці, затверджені цією постановою, застосовуються з 1 січня 2006 р., а для працівників, окремі умови оплати праці яких визначені указами Президента України, - з 1 квітня після визнання такими, що втратили чинність, цих указів.

Таким чином, для відповідної категорії працівників податкових органів постановою N 268 встановлено нові умови праці, зокрема посадові оклади та інші види грошового забезпечення, при цьому виплата таким особам надбавок, врахованих до грошового забезпечення, з якого обчислювалась пенсія позивача, не передбачена.

Водночас відповідно до п. 9 зазначеної постанови у разі зменшення у зв'язку з прийняттям цієї постанови та визнання такими, що втратили чинність, актів Кабінету Міністрів України та указів Президента України, розміру заробітної плати (без премії), грошового забезпечення (без премії) в окремих працівників державних та інших органів, умови оплати праці яких визначені цією постановою, та у працівників, прирівняних згідно з нормативно-правовими актами, що втрачають чинність, за умовами оплати праці до працівників державних органів, або яким передбачено збереження умов оплати праці за попередньою посадою, на час роботи на займаній посаді виплачується різниця між заробітною платою (без премії), грошовим забезпеченням (без премії), визначеною за умовами оплати праці, згідно з нормативно-правовими актами, що втратили чинність, та розміром заробітної плати, встановленим за новими умовами оплати праці.

Тому перерахунок пенсії на підставі ч. 3 ст. 63 Закону N 2262-XII з урахуванням встановленого постановою N 268 нового розміру посадового окладу зі збереженням раніше виплачуваних видів грошового забезпечення не допускається.

Суди попередніх інстанцій у справі, яка розглядається, встановили, що перерахунок пенсії позивача здійснений виходячи з розміру грошового забезпечення, до якого включені встановлений постановою N 268 посадовий оклад, відсоткова надбавка за вислугу років, а також введені цією постановою для відповідної категорії працівників нові щомісячні додаткові види грошового забезпечення та премія у розмірі, встановленому відповідно до чинного на час проведення перерахунку законодавства працівнику за посадою, аналогічною займаній позивачем до виходу на пенсію.

У результаті такого перерахунку розмір пенсії позивача з урахуванням встановленої відповідно до вимог п. 9 постанови N 268 доплати до попереднього розміру пенсії не зменшився.

З огляду на викладене висновок касаційного суду у справі, що розглядається, про дотримання управлінням Пенсійного фонду України при перерахунку пенсії позивача положень ч. 3 ст. 63 Закону N 2262-XII та про безпідставність вимог позивача щодо включення до грошового забезпечення для такого перерахунку встановлених Указом N 575/2002 і постановою N 1592 надбавок та премії ґрунтується на правильному застосуванні норм матеріального права (постанова Верховного Суду України від 18 лютого 2014 р. у справі N 21-12а14).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 50 Закону України від 28 лютого 1991 р. N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 796-XII) щодо права на отримання додаткової пенсії військовослужбовцем, який є інвалідом і його інвалідність пов'язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

У Законі України від 5 листопада 1991 р. N 1788-XII "Про пенсійне забезпечення" визначено такі види державних пенсій: трудові пенсії, за віком, по інвалідності, в разі втрати годувальника та за вислугу років (ст. 2). При цьому згідно із цим Законом особа має право вибору пенсії. Так, у ст. 6 зазначено, що особам, які мають одночасно право на різні державні пенсії, призначається одна пенсія за їх вибором, за винятком пенсій інвалідам внаслідок поранення, контузії чи каліцтва, що їх вони дістали при захисті Батьківщини або при виконанні інших обов'язків військової служби, або внаслідок захворювання, пов'язаного з перебуванням на фронті чи з виконанням інтернаціонального обов'язку.

Військовослужбовці належать до категорії осіб, які мають право на пенсію за вислугу років згідно із Законом від 9 квітня 1992 р. N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (далі - Закон N 2262-XII).

У ст. 11 Закону N 2262-XII встановлено, що умови, норми і порядок пенсійного забезпечення військовослужбовців, осіб, які мають право на пенсію за цим Законом, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, визначаються Законом N 796-XII і цим Законом.

Положення Закону N 796-XII спрямовані на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та розв'язання пов'язаних з нею проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території.

Пенсії особам, віднесеним до категорій 1 - 4, встановлюються, зокрема, у вигляді: державної пенсії; додаткової пенсії (ст. 49 Закону N 796-XII).

Статтею 50 Закону N 796-XII передбачено, що особам, віднесеним до категорії 1, які є інвалідами III групи, призначається щомісячна додаткова пенсія за шкоду, заподіяну здоров'ю, у розмірі 50 процентів мінімальної пенсії за віком.

Додаткова пенсія, зокрема, за шкоду, заподіяну здоров'ю внаслідок Чорнобильської катастрофи, виплачується повністю незалежно від заробітку, пенсії чи іншого доходу (ст. 53 Закону N 796-XII).

Згідно з Положенням про головні управління Пенсійного фонду України в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі (затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 27 червня 2002 р. N 11-2; у редакції постанови правління Пенсійного фонду України від 25 лютого 2008 р. N 5-5; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 13 березня 2008 р. за N 208/14899) і Порядком подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" (затверджено постановою правління Пенсійного фонду України від 25 листопада 2005 р. N 22-1; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 грудня 2005 р. за N 1566/11846) головні управління Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі відповідно до покладених на них завдань здійснюють призначення (перерахунок) пенсій військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу та іншим особам (крім військовослужбовців строкової служби та членів їх сімей), які мають право на пенсію згідно із Законом N 2262-XII.

Аналізуючи наведені норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що військовослужбовець, який є інвалідом і його інвалідність пов'язана з ліквідацією наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, має право на додаткову пенсію на підставі Закону N 796-XII, призначення (перерахунок) якої здійснюють головні управління Пенсійного фонду України в АР Крим, областях, містах Києві та Севастополі (постанова Верховного Суду України від 25 березня 2014 р. у справі N 21-487а13).

240.090.010 Фонд соціального страхування України

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування пунктів 3, 8, 14 Порядку здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 26 листопада 2003 р. N 1845), та п. 19 Порядку проведення інспектування Державною фінансовою інспекцією, її територіальними органами (затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 20 квітня 2006 р. N 550; далі - Порядок проведення інспектування) щодо повноважень Державної фінансової інспекції України заявляти вимоги про усунення виявлених під час ревізії цільового і законного використання коштів Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України (далі - Фонд) порушень порядку інкасації страхових виплат.

Положенням про Державну фінансову інспекцію України (затверджено Указом Президента України від 23 квітня 2011 р. N 499/2011) її визначено як центральний орган виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України через Міністра фінансів України та який входить до системи органів виконавчої влади і забезпечує реалізацію державної політики у сфері державного фінансового контролю.

Державна фінансова інспекція України утворена шляхом реорганізації Головного контрольно-ревізійного управління України відповідно до Указу Президента України від 9 грудня 2010 р. N 1085/2010 "Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади".

Частиною 1 ст. 1 Закону від 26 січня 1993 р. N 2939-XII "Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні" (далі - Закон N 2939-XII) 3 встановлено, що головним завданням державної контрольно-ревізійної служби є здійснення державного фінансового контролю за використанням і збереженням державних фінансових ресурсів, необоротних та інших активів, правильністю визначення потреби в бюджетних коштах та взяття зобов'язань, ефективним використанням коштів і майна, станом і достовірністю бухгалтерського обліку і фінансової звітності в міністерствах та інших органах виконавчої влади, в державних фондах, у бюджетних установах і у суб'єктів господарювання державного сектору економіки, а також на підприємствах і в організаціях, які отримують (отримували в періоді, який перевіряється) кошти з бюджетів усіх рівнів та державних фондів або використовують (використовували у періоді, який перевіряється) державне чи комунальне майно, виконанням місцевих бюджетів, розроблення пропозицій щодо усунення виявлених недоліків і порушень та запобігання їм у подальшому.

____________
3 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

У п. 7 ст. 10 Закону N 2939-XII закріплено право контролюючого органу пред'являти керівникам та іншим службовим особам підконтрольних установ, що ревізуються, вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства з питань збереження і використання державної власності та фінансів.

Процедуру здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності (далі - страхування від нещасного випадку) визначає Порядок здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання (п. 1 цього Порядку).

За правилами п. 2 зазначеного Порядку державний нагляд у сфері соціального страхування від нещасного випадку здійснюють Мінпраці, Держпромгірнагляд, Держфінінспекція та їх територіальні органи.

Згідно з абз. 1 п. 3 Порядку здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання контроль за додержанням страхувальниками законодавства про страхування від нещасного випадку здійснюється органами державного нагляду відповідно до законодавства та їх компетенції.

У межах своєї компетенції такі органи надають і обов'язкові до виконання подання щодо усунення порушень, виявлених під час перевірки (п. 14 цього Порядку).

У п. 8 зазначеного Порядку до компетенції Держфінінспекції по нагляду у сфері соціального страхування віднесено перевірку фінансової діяльності виконавчої дирекції Фонду та її робочих органів, а саме: перерахування, облік і цільове використання страхових коштів, матеріальних цінностей, їх збереження, стан і достовірність бухгалтерського обліку та фінансової звітності; розміщення тимчасово вільних коштів, у тому числі резерву коштів Фонду; використання і збереження державного та комунального майна, в тому числі переданого в користування.

Головним органом у системі органів державного нагляду щодо забезпечення здійснення державного нагляду за додержанням Фондом законодавства про страхування від нещасного випадку відповідно до абз. 3 п. 2 Порядку здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання є Мінпраці. Саме до його компетенції п. 6 цього Порядку віднесено перевірку питань додержання встановленого порядку щодо: управління страхуванням від нещасних випадків; здійснення страхування від нещасних випадків та проведення реєстрації страхувальників; розрахунку розміру, збирання та акумулювання страхових внесків страхувальників, у тому числі щодо обґрунтованості встановлення знижки до страхових внесків (за низький рівень травматизму, професійної захворюваності та належний стан охорони праці) чи надбавки (за високий рівень травматизму, професійної захворюваності та неналежний стан охорони праці) страхувальників; здійснення застрахованим та особам, які перебувають на їх утриманні, страхових виплат і надання соціальних послуг; виконання обов'язків, пов'язаних з координацією страхової діяльності.

За змістом ч. 6 ст. 2 Закону N 2939-XII порядок проведення Держфінінспекцією державного фінансового аудиту та інспектування встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Так, за правилами пунктів 45, 46 Порядку проведення інспектування у міру виявлення ревізією порушень законодавства посадові особи органу державної контрольно-ревізійної служби, не чекаючи закінчення ревізії, мають право усно рекомендувати керівникам об'єкта контролю невідкладно вжити заходів для їх усунення та запобігання у подальшому. Якщо ж вжитими в період ревізії заходами не забезпечено повне усунення виявлених порушень, контролюючим органом у строк не пізніше ніж 10 робочих днів після реєстрації акта ревізії, а у разі надходження заперечень (зауважень) до нього - не пізніше ніж три робочих дні після надіслання висновків на такі заперечення (зауваження) надсилається об'єкту контролю письмова вимога щодо усунення виявлених ревізією порушень законодавства із зазначенням строку зворотного інформування. Разом з тим п. 19 Порядку проведення інспектування встановлено, що якщо під час ревізії Держфінінспекцією виявлено факти порушення законодавства, вжиття заходів щодо яких не належить до компетенції контролюючого органу (зокрема, з питань обігу готівки, валютних операцій, формування об'єкта та/або бази оподаткування, ціноутворення, управління державним майном, дотримання антимонопольного законодавства та інших), посадові особи контролюючого органу невідкладно письмово повідомляють про це керівнику контролюючого органу чи його заступнику, які забезпечують інформування відповідних державних органів про такі факти.

З огляду на встановлене у ст. 10 Закону N 2939-XII право Держфінінспекції пред'являти вимоги щодо усунення виявлених порушень законодавства лише з питань збереження і використання державної власності та фінансів, а також на визначені Порядком здійснення державного нагляду у сфері загальнообов'язкового державного соціального страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання межі компетенції Держфінінспекції щодо контролю за додержанням страхувальниками законодавства про страхування від нещасного випадку колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про відсутність у Держфінінспекції повноважень заявляти вимогу про усунення виявлених у ході ревізії цільового та законного використання коштів Фонду порушень порядку індексації страхових виплат шляхом перерахунку і до нарахування сум індексації (постанова Верховного Суду України від 24 червня 2014 р. N 21-220а14).

240.100.040 Одноразова матеріальна допомога

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування абз. 5 п. 2 ст. 15 Закону України від 20 грудня 1991 р. N 2011-XII "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2011-XII), ч. 5 ст. 9 Закону України від 9 квітня 1992 р. N 2262-XII "Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 2262-XII), п. 14 постанови Кабінету Міністрів України від 17 липня 1992 р. N 393 "Про порядок обчислення вислуги років, призначення та виплати пенсії і грошової допомоги особам офіцерського складу, прапорщикам, мічманам, військовослужбовцям надстрокової служби та військової служби за контрактом, особам начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ та членам їхніх сімей" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - постанова N 393), п. 4 постанови Кабінету Міністрів України від 19 липня 1999 р. N 1281 "Про створення об'єднаної цивільно-військової системи організації повітряного руху України" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - постанова N 1281), п. 1 постанови Кабінету Міністрів України від 7 лютого 2001 р. N 104 "Про порядок і норми грошового та матеріального забезпечення військовослужбовців Збройних Сил, інших військових формувань, осіб начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної кримінально-виконавчої служби, відряджених до державних органів, установ та організацій" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - постанова N 104) щодо суб'єктів, які здійснюють виплати одноразової грошової допомоги військовослужбовцям, відрядженим до державних органів, установ, організацій, при їх звільненні зі служби.

Законом, що визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов'язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі, є Закон N 2011-XII.

В абз. 1 п. 2 ст. 15 зазначеного Закону встановлено, що військовослужбовцям, крім військовослужбовців строкової служби, які звільняються з військової служби за віком, станом здоров'я чи у зв'язку зі скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, після закінчення строку контракту, у зв'язку із систематичним невиконанням умов контракту командуванням, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Відповідно до ч. 9 ст. 6 Закону України від 25 березня 1992 р. N 2232-XII "Про військовий обов'язок і військову службу" (у редакції, чинній на час вчинення спірних правовідносин) військовослужбовці Збройних Сил України та інших військових формувань можуть бути відряджені до державних органів, установ, організацій, а також Державного підприємства обслуговування повітряного руху України для виконання завдань в інтересах оборони держави та її безпеки із залишенням на військовій службі. Перелік посад, які можуть бути заміщені військовослужбовцями в цих державних органах, установах, організаціях, а також Державному підприємстві обслуговування повітряного руху України, затверджується Президентом України.

Відповідно до абзаців 4, 5 п. 2 ст. 15 Закону N 2011-XII виплата військовослужбовцям одноразової грошової допомоги при звільненні їх з військової служби здійснюється Міністерством оборони України, іншими утвореними відповідно до законів України військовими формуваннями та правоохоронними органами за рахунок коштів Державного бюджету України, передбачених на їх утримання. Військовослужбовцям, звільненим зі служби безпосередньо з посад, займаних в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і у вищих навчальних закладах із залишенням на військовій службі, виплата одноразової грошової допомоги з підстав, передбачених цим пунктом, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких вони працювали.

Із наведених норм випливає, що обов'язок з виплати військовослужбовцям одноразової грошової допомоги при звільненні їх з військової служби законодавець покладає як на Міноборони, інші утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, так і на органи державної влади, органи місцевого самоврядування або сформовані ними органи, підприємства, установи, організації, вищі навчальні заклади залежно від того, були відряджені зазначені військовослужбовці для подальшого проходження служби в органи державної влади, органи місцевого самоврядування або сформовані ними органи, на підприємства, в установи, організації, вищі навчальні заклади чи ні.

У разі коли військовослужбовці звільняються безпосередньо з посад, займаних в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або у сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях, вищих навчальних закладах, куди вони були відряджені для подальшого проходження служби із залишенням на військовій службі, обов'язок виплати одноразової грошової допомоги при звільненні зі служби законодавець покладає на органи державної влади, органи місцевого самоврядування або сформовані ними органи, підприємства, установи, організації, вищі навчальні заклади відповідно, до яких були відряджені зазначені військовослужбовці та в яких вони працювали.

Окрім того, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України вважає за необхідне зазначити таке.

У п. 1 ст. 15 Закону N 2011-XII встановлено, що пенсійне забезпечення військовослужбовців після звільнення їх з військової служби провадиться відповідно до Закону N 2262-XII.

Згідно з ч. 1 ст. 9 Закону N 2262-XII особам рядового, сержантського, старшинського та офіцерського складу та деяким іншим особам, які мають право на пенсію за цим Законом та звільняються зі служби за віком, станом здоров'я чи у зв'язку із скороченням штатів або проведенням організаційних заходів, закінченням строку контракту, систематичним невиконанням умов контракту командуванням, виплачується одноразова грошова допомога в розмірі 50 відсотків місячного грошового забезпечення за кожний повний календарний рік служби.

Частиною 5 ст. 9 зазначеного Закону встановлено, що особам офіцерського складу, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби України, звільненим зі служби безпосередньо з посад, займаних в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або у сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і у вищих навчальних закладах із залишенням на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, державній пожежній охороні, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації України, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі України, виплата одноразової грошової допомоги з підстав, передбачених частинами 1 та 2 цієї статті, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких вони працювали.

Пунктом 14 постанови N 393 встановлено, що військовослужбовцям, особам середнього, старшого та вищого начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, державної пожежної охорони, органів і підрозділів цивільного захисту, податкової міліції, Державної кримінально-виконавчої служби, звільненим зі служби безпосередньо з посад, які вони займали в органах державної влади, органах місцевого самоврядування або сформованих ними органах, на підприємствах, в установах, організаціях і у вищих навчальних закладах із залишенням на військовій службі, службі в органах внутрішніх справ, Державній службі спеціального зв'язку та захисту інформації, державній пожежній охороні, органах і підрозділах цивільного захисту, податковій міліції чи Державній кримінально-виконавчій службі, виплата одноразової грошової допомоги у випадках, передбачених п. 10 цієї постанови, здійснюється за рахунок коштів органів, у яких військовослужбовці та зазначені особи працювали.

Згідно з п. 4 постанови N 1281 грошове та матеріальне забезпечення військовослужбовців, відряджених до Державного підприємства обслуговування повітряного руху України, здійснюється у порядку, визначеному постановою N 104.

При цьому передбачено, що фінансування витрат на утримання підрозділів системи здійснюється за рахунок коштів, передбачених на ці цілі в державному бюджеті, частини коштів, що надходять від аеронавігаційних зборів та з інших джерел, не заборонених законодавством.

Відповідно до п. 1 постанови N 104 виплата грошового забезпечення провадиться за рахунок коштів тих державних органів, установ та організацій, до яких відряджені зазначені військовослужбовці, особи начальницького складу органів внутрішніх справ, Державної служби спеціального зв'язку та захисту інформації, Державної кримінально-виконавчої служби.

Згідно зі ст. 9 Закону N 2011-XII до складу грошового забезпечення, зокрема, входять одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Одноразова грошова допомога при звільненні зі служби військовослужбовців та осіб рядового і начальницького складу також є одноразовим додатковим видом грошового забезпечення та згідно з Інструкцією щодо застосування економічної класифікації видатків бюджету (затверджено наказом Міністерства фінансів України від 12 березня 2012 р. N 333; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 27 березня 2012 р. за N 456/20769) видатки на її виплату здійснюються за кодом "Грошове забезпечення військовослужбовців".

Проаналізувавши наведені норми права, колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що, оскільки виплата грошового забезпечення військовослужбовцям, відрядженим до підприємства, здійснюється за рахунок коштів цього підприємства, виплата одноразової грошової допомоги зазначеним військовослужбовцям при звільненні зі служби також здійснюється за рахунок коштів підприємства.

Зі змісту вказаних положень чинного законодавства вбачається, що Міноборони не здійснює нарахування та виплату грошового забезпечення військовослужбовцям, відрядженим до підприємства, та не несе відповідних зобов'язань зі здійснення таких видатків (постанова Верховного Суду України від 3 червня 2014 р. у справі N 21-158а14).

240.110.000 Пільги, компенсації, гарантії окремих категорій громадян

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування Закону України від 22 жовтня 1993 р. N 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон N 3551-XII) щодо підстав надання статусу учасника бойових дій особам, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або відряджені в держави, де відбувалися бойові дії.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 6 Закону N 3551-XII учасниками бойових дій визнаються, зокрема, військовослужбовці Збройних Сил України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, особи рядового, начальницького складу і військовослужбовці Міністерства внутрішніх справ України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або у відрядження в держави, де в цей період велися бойові дії. Перелік держав, зазначених у цьому пункті, періоди бойових дій у них та категорії працівників визначаються Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1994 р. N 63 "Про організаційні заходи щодо застосування Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - постанова N 63) затверджено перелік держав, яким надавалася допомога за участю військовослужбовців Радянської Армії, Військово-Морського Флоту, Комітету державної безпеки та осіб рядового, начальницького складу і військовослужбовців Міністерства внутрішніх справ колишнього Союзу РСР, військовослужбовців Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, інших військових формувань, осіб рядового та начальницького складу органів внутрішніх справ, і періодів бойових дій на їх території.

Згідно з постановою N 63 та зазначеним Переліком держав і періодів бойових дій на їх території (у редакції, чинній під час перебування позивача в закордонному відрядженні; далі - Перелік) статус учасника бойових дій може бути встановлений особі, яка перебувала у Югославії лише в певну дату: 15 липня 1992 р.

Постановою Кабінету Міністрів України від 8 листопада 2007 р. N 1296 (далі - постанова N 1296) внесено зміни до Переліку, відповідно до яких доповнено позицію "Югославія 15 липня 1992 р." словами і цифрами "- 16 червня 1999 р.". Це означає, що статус учасника бойових дій може бути встановлений особі, яка перебувала у Югославії в період: 15 липня 1992 р. - 16 червня 1999 р. Крім того, у п. 2 цієї постанови зазначено: установити, що прийняті до набрання чинності цією постановою рішення про надання статусу учасника бойових дій громадянам, які брали участь у подіях на території колишньої Югославії, перегляду не підлягають.

На підставі аналізу наведених вище норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України при розгляді цієї справи дійшла висновку про те, що статус учасника бойових дій відповідно до постанови N 63 та Переліку може бути встановлений особам, які за рішенням відповідних державних органів були направлені для участі в міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки або відряджені в держави, де відбувалися бойові дії.

Таким чином, період перебування позивача на території Косово (колишньої Югославії) у складі підрозділу з 10 липня 2006 р. по 21 грудня 2007 р. не підпадає під періоди бойових дій, визначені у Переліку як до внесення змін (у редакції постанови N 63), так і після (у редакції постанови N 1296) (постанова Верховного Суду України від 11 лютого 2014 р. у справі N 21-481а13).

2. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ч. 6 ст. 49 Закону України від 5 листопада 1991 р. N 1789-XII "Про прокуратуру" (далі - Закон N 1789-XII) щодо забезпечення прокурорів та слідчих прокуратури благоустроєним жилим приміщенням у позачерговому порядку.

Відповідно до ч. 6 ст. 49 Закону N 1789-XII прокурори і слідчі прокуратури, призначені на роботу в іншу місцевість, протягом шести місяців забезпечуються виконавчими комітетами місцевих Рад благоустроєним жилим приміщенням у позачерговому порядку.

Згідно зі ст. 30 Закону України від 21 травня 1997 р. N 280/97-ВР "Про місцеве самоврядування в Україні" до відома виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, зокрема облік громадян, які відповідно до законодавства потребують поліпшення житлових умов; розподіл та надання відповідно до законодавства житла, що належить до комунальної власності.

Статтею 46 ЖК Української РСР та п. 46 Правил обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, і надання їм жилих приміщень в Українській РСР (затверджено постановою Ради Міністрів Української РСР і Української республіканської ради професійних спілок від 11 грудня 1984 р. N 470; далі - Правила), передбачено, що поза чергою жилі приміщення надаються, зокрема, особам, направленим у порядку розподілу на роботу в іншу місцевість. Жилі приміщення вказаним особам надаються підприємствами, установами, організаціями, до яких вони направлені на роботу, а у випадках, передбачених законодавством, - виконавчими комітетами місцевих Рад народних депутатів.

Окрім того, відповідно ч. 3 ст. 46 зазначеного Кодексу та п. 47 Правил громадяни, які мають право на позачергове одержання житлових приміщень, включаються до окремого списку згідно з додатком N 6 до Правил. Саме виконком затвердив таке рішення щодо позивача, що й встановили суди при розгляді справи.

Таким чином, на підставі аналізу наведених вище норм права колегія суддів Судової палати в адміністративних справах Верховного Суду України дійшла висновку про те, що обов'язок забезпечити житлом прокурорів і слідчих прокуратури, призначених на роботу в іншу місцевість, покладено на місцеві органи виконавчої влади за місцем роботи (постанова Верховного Суду України від 28 січня 2014 р. у справі N 21-406а13).

240.110.010 Пільги для інвалідів

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 7 Закону України від 22 жовтня 1993 р. N 3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон N 3551-XII) щодо особливостей отримання статусу інваліда війни.

Правовідносини з цього питання врегульовані законом - п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII та підзаконним актом - Порядком розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань та аварій, що сталися в органах і підрозділах системи МВС України (затверджено наказом Міністерства внутрішніх справ України від 27 грудня 2002 р. N 1346; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 31 січня 2003 р. за N 83/7404; далі - Порядок розслідування).

У п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII передбачено, що до інвалідів війни належать також інваліди з числа осіб начальницького і рядового складу органів Міністерства внутрішніх справ і органів Комітету державної безпеки колишнього Союзу РСР, Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України та інших військових формувань, які стали інвалідами внаслідок поранення, контузії, каліцтва або захворювання, одержаних під час виконання службових обов'язків, ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, участі у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, інших уражень ядерними матеріалами.

Відповідно до п. 3.9 Порядку розслідування нещасний випадок є таким, що трапився при виконанні службових обов'язків, якщо він стався в період проходження служби під час: перебування на робочому місці, на території підрозділу або в іншому місці роботи чи служби (далі - роботи) протягом робочого часу або, за дорученням керівника, в неробочий час; приведення в порядок знарядь праці, засобів захисту, одягу перед початком роботи і після її закінчення, виконання правил особистої гігієни; проведення навчання, тренувань, обов'язкових фізичних занять у встановлений час; використання власного транспорту в інтересах підрозділу з дозволу або за дорученням керівника; подання підрозділом шефської допомоги; провадження дій в інтересах підрозділу, у якому проходить службу (працює) потерпілий; перебування в транспортному засобі або на його стоянці, на території вахтового селища, у тому числі під час змінного відпочинку, якщо причина нещасного випадку (у тому числі поранення) пов'язана з виконанням потерпілим службових (трудових) обов'язків або з дією на нього небезпечного чи шкідливого фактора чи середовища; прямування працівника до об'єкта (між об'єктами) обслуговування за затвердженими маршрутами або до будь-якого об'єкта за дорученням керівника; прямування до місця відрядження та в зворотному напрямку відповідно до завдання про відрядження.

За змістом п. 3.11 цього Порядку нещасний випадок є таким, що трапився при виконанні службових обов'язків, пов'язаних з безпосередньою участю в охороні громадського порядку, громадської безпеки, у боротьбі зі злочинністю, якщо він трапився в період проходження служби: унаслідок безпосереднього впливу правопорушника (злочинця) на працівника (учинення опору, захват заручником, напад на працівника, який перебуває не при виконанні службових обов'язків, з метою помсти за законні дії з припинення правопорушення, затримання або викриття правопорушника в період служби тощо); при ліквідації аварій, пожеж, стихійних явищ або їх наслідків; при виконанні службового або громадського обов'язку з рятування людського життя, охорони державного, громадського або особистого майна громадян, захисту їх честі та гідності; в інших випадках, передбачених законодавчими актами України та нормативно-правовими актами МВС України.

Нещасний випадок, що стався за обставин, не пов'язаних з виконанням службових обов'язків, зазначених у пунктах 3.9, 3.11 Порядку розслідування, комісія з розслідування має визнавати таким, що трапився в період проходження служби і не пов'язаний з виконанням службових обов'язків.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає змогу дійти висновку, що право на отримання статусу інваліда війни згідно з п. 2 ч. 2 ст. 7 Закону N 3551-XII законодавець пов'язує з тим, що інвалідність працівника сталася в період проходження служби при виконанні службових обов'язків, пов'язаних, зокрема, з безпосередньою участю в охороні громадського порядку та наявністю передбачених Порядком розслідування обставин, що призвели до травмування чи захворювання (постанова Верховного Суду України від 8 квітня 2014 р. у справі N 21-45а14).

280.000.000 Державне регулювання природними ресурсами. Охорона довкілля

280.190.030 Лісокористування. Види лісокористування

1. Висновок Верховного Суду України про правильне застосування ст. 43 Закону України від 9 квітня 1999 р. N 586-XIV "Про місцеві державні адміністрації" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин; далі - Закон N 586-XIV) щодо можливості скасування актів місцевих державних адміністрацій, які не вичерпали свою дію.

Статтею 16 Лісового кодексу України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) встановлено, що право користування лісами здійснюється в порядку постійного та тимчасового користування лісами.

Відповідно до ст. 18 зазначеного Кодексу об'єктом тимчасового користування можуть бути всі ліси, що перебувають у державній, комунальній або приватній власності. Тимчасове користування лісами може бути: довгостроковим - терміном від одного до п'ятдесяти років і короткостроковим - терміном до одного року. Довгострокове тимчасове користування лісами - засноване на договорі строкове платне використання лісових ділянок, які виділяються для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, проведення науково-дослідних робіт. Довгострокове тимчасове користування лісами державної та комунальної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок у постійних користувачів лісами на підставі рішення відповідних органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, прийнятого в межах їх повноважень за погодженням з постійними користувачами лісами та органом виконавчої влади з питань лісового господарства АР Крим, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства. Довгострокове тимчасове користування лісами приватної власності здійснюється без вилучення земельних ділянок шляхом укладення між власником лісів та тимчасовим лісокористувачем договору, який підлягає реєстрації в органі виконавчої влади з питань лісового господарства АР Крим, територіальних органах центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства.

Тимчасовий лісокористувач не має права передавати лісові ділянки в тимчасове користування іншим особам.

Обласні державні адміністрації у сфері лісових відносин у межах своїх повноважень, визначених у ст. 31 цього Кодексу, зокрема, здійснюють контроль за додержанням законодавства у сфері лісових відносин; передають у власність, надають у постійне користування для нелісогосподарських потреб земельні лісові ділянки площею до 1 га, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст республіканського (АР Крим) та обласного значення та припиняють права користування ними; приймають рішення про виділення в установленому порядку для довгострокового тимчасового користування лісами лісових ділянок, що перебувають у державній власності, на відповідній території, а також у межах міст обласного та республіканського (АР Крим) значення.

Згідно зі ст. 6 Закону N 586-XIV розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

У ст. 41 цього Закону передбачено, що голови місцевих державних адміністрацій видають розпорядження одноособово і несуть за них відповідальність згідно із законодавством.

Відповідно до ст. 43 Закону N 586-XIV розпорядження голови державної адміністрації, що суперечать Конституції України, законам України, рішенням Конституційного Суду України, іншим актам законодавства або є недоцільними, неекономними, неефективними за очікуваними чи фактичними результатами, скасовуються Президентом України, Кабінетом Міністрів України, головою місцевої державної адміністрації вищого рівня або в судовому порядку.

У Рішенні Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. N 7-рп/2009 у справі за конституційним поданням Харківської міської ради щодо офіційного тлумачення положень ч. 2 ст. 19, ст. 144 Конституції України, ст. 25, ч. 14 ст. 46, частин 1, 10 ст. 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" (справа про скасування актів органів місцевого самоврядування) вказано, що органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни чи припинення. Це є "гарантією стабільності суспільних відносин" між органами місцевого самоврядування і громадянами, породжуючи у громадян впевненість у тому, що їхнє існуюче становище не буде погіршене прийняттям більш пізнього рішення.

Ненормативні правові акти органу місцевого самоврядування є актами одноразового застосування, вони вичерпують свою дію фактом їхнього виконання, а тому не можуть бути скасовані чи змінені органом місцевого самоврядування після їх виконання.

Проте у справі, що розглядається, суди встановили, що станом на 1 березня 2010 р. підприємство з лісництвом договору про довгострокове тимчасове користування лісовою ділянкою не уклало та, відповідно, плати за користування лісовими ресурсами не вносило. Тобто на час прийняття оскаржуваного розпорядження позивач не розпочав реалізовувати своє право, оскільки передбачений законодавством договір про довгострокове тимчасове користування лісовою ділянкою з постійним лісокористувачем не уклав.

За таких обставин колегія суддів Судової палати в адміністративних справах і Судової палати у господарських справах Верховного Суду України вирішила, що висновки судів попередніх інстанцій, з якими погодився Вищий адміністративний суд України, відповідають вимогам законодавства: на час прийняття оскаржуваного розпорядження у позивача правовідносини, пов'язані з реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних інтересів, не виникли, оскільки передбачений законодавством договір про довгострокове тимчасове користування лісовою ділянкою між позивачем та постійним лісокористувачем не укладено, плату за користування лісовими ресурсами позивач не вносив, а отже, відповідач не позбавлений права за власною ініціативою або ініціативою інших заінтересованих осіб змінити чи скасувати прийнятий ним правовий акт, який не вичерпав своєї дії. Таким чином, голова Львівської ОДА розпорядженням від 1 березня 2010 р., визнавши такими, що втратили чинність, положення попереднього розпорядження від 26 січня 2009 р., діяв на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (постанова Верховного Суду України від 3 червня 2014 р. у справі N 21-144а14).

____________