ВИЩИЙ СПЕЦІАЛІЗОВАНИЙ СУД УКРАЇНИ З РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ І КРИМІНАЛЬНИХ СПРАВ

ЛИСТ

Головам апеляційних судів областей, міст Києва і Севастополя, Апеляційного суду Автономної Республіки Крим

 

 

 

Про судову практику розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні

07 лютого 2014 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено та взято до відома інформацію про узагальнення судової практики розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні.

У зв'язку із цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.

1. Порядок правового регулювання діяльності нотаріату в Україні встановлено Законом України від 02 вересня 1993 року N 3425-XII "Про нотаріат" (Закон N 3425-XII).

Частиною 1 ст. 1 Закону N 3425-XII встановлено, що нотаріат в Україні - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Частиною 2 ст. 1 Закону N 3425-XII передбачено: вчинення нотаріальних дій в Україні покладається на нотаріусів, які працюють в державних нотаріальних конторах, державних нотаріальних архівах (державні нотаріуси) або займаються приватною нотаріальною діяльністю (приватні нотаріуси).

Згідно з ч. 4 ст. 1 Закону N 3425-XII у населених пунктах, де немає нотаріусів, нотаріальні дії, передбачені ст. 37 цього Закону, вчиняються уповноваженими на це посадовими особами органів місцевого самоврядування.

У ч. 5 ст. 1 Закону N 3425-XII зазначено, що вчинення нотаріальних дій за кордоном покладається на консульські установи України, а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на дипломатичні представництва України.

Посвідчення заповітів і доручень, прирівняних до нотаріальних, може провадитись особами, вказаними у ст. 40 Закону N 3425-XII (ч. 6 ст. 1 Закону N 3425-XII).

Статтею 50 Закону N 3425-XII передбачено можливість оскарження в судовому порядку нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта.

Можливість оскарження нотаріальних дій або відмови у їх вчиненні забезпечує законність нотаріального провадження і захист прав та інтересів учасників нотаріального процесу. Судовий контроль за діяльністю нотаріусів має забезпечити виправлення нотаріальних помилок, тлумачення чинного законодавства та сприяти дотриманню законності у сфері цивільних правовідносин, що виникають із вчинення нотаріальних дій.

Закон N 3425-XII поділяє об'єкти судового оскарження в межах нотаріального процесу на три групи:

- нотаріальні дії;

- відмова у вчиненні нотаріальних дій;

- нотаріальні акти.

Згідно з ч. 1 ст. 1 Закону N 3425-XII нотаріальними діями є посвідчення права, а також фактів, що мають юридичне значення, та інші дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності.

Поняття "нотаріальний акт" є значно ширшим за поняття "нотаріальна дія" і являє собою будь-яку дію, що є складовою частиною нотаріальної діяльності і вчиняється нотаріусом у межах виконання власних повноважень.

Наприклад, у разі заведення спадкової справи нотаріусом у порушення вимог щодо належного місця її заведення, що саме по собі не є вчиненням нотаріальної дії, заінтересований спадкоємець має право оскаржити цей нотаріальний акт у судовому порядку і визнати його недійсним як такий, що вчинено з порушеннями.

Обов'язок нотаріуса та відповідної посадової особи вчиняти нотаріальні дії передбачений ч. 3 ст. 49 Закону N 3425-XII, де встановлено заборону безпідставної відмови в її вчиненні.

Як випливає з п. 9 ч. 1 ст. 49 Закону N 3425-XII, підстави для відмови у вчиненні нотаріальної дії можуть встановлюватися тільки цим Законом.

Перелік підстав для відмови нотаріусом у вчиненні нотаріальних дій, зазначений у ст. 49 Закону N 3425-XII, не є вичерпним.

За наявності умов, передбачених ст. 49 Закону N 3425-XII, на нотаріуса покладається завдання, по-перше, відмовити у вчиненні нотаріальної дії, якщо вона суперечить вимогам чинного законодавства; по-друге, обґрунтувати своє рішення на підставі норм чинного законодавства.

Згідно з п. 3 глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України та ч. 4 ст. 49 Закону N 3425-XII відмова у вчиненні нотаріальної дії за загальним правилом здійснюється в усній формі, а у випадку наявності вимоги особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії, - виноситься відповідна постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

2. Враховуючи норми ст. 50 Закону N 3425-XII та норми Прикінцевих та перехідних положень Цивільного процесуального кодексу (ЦПК), справи щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні повинні розглядатися в порядку позовного провадження як спір про право.

Разом з тим процедура оскарження передбачає подання такого процесуального документа, як скарга, однак розгляд справи в порядку позовного провадження передбачає подання позовної заяви, а не скарги, тому назва та зміст ст. 50 Закону N 3425-XII, сформульовані відповідно до положень ЦПК 1963 року, є застарілими, не відповідають чинному процесуальному законодавству, тому є необхідність викладення ст. 50 Закону N 3425-XII в новій редакції. Проте з урахуванням вимоги ч. 1 ст. 2 ЦПК процесуальним документом, який подається до суду для вирішення спорів цієї категорії, є виключно позов. ЦПК не передбачає можливість розгляду скарг за такими справами. І навіть якщо позивач назвав свій процесуальний документ скаргою чи заявою, то суд в порядку ст. 121 ЦПК має усунути цей недолік та називати відповідний документ "позовом" чи "позовною заявою".

Але, як вбачається із судової практики, нерідко допускаються помилки при визначенні процесуальних документів, які подаються до суду для вирішення спорів цієї категорії.

Так, ухвалою Шевченківського районного суду м. Запоріжжя від 27 квітня 2012 року було відкрито провадження у справі N 0827/4286/12 за скаргою О. О. О. на постанову нотаріуса П'ятої Запорізької державної нотаріальної контори про відмову у вчиненні нотаріальної дії.

Отже, судом першої інстанції помилково прийнято до провадження скаргу на постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, що призвело до розгляду справи, яка мала бути розглянута за правилами позовного провадження у порядку окремого провадження.

3. Особливої уваги потребує дослідження питання, пов'язаного з розглядом справ щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, оскільки ст. 50 Закону N 3425-XII (після змін, унесених Законом України від 01 жовтня 2008 року N 614-VI "Про внесення змін до Закону України "Про нотаріат") не містить такого окремого способу захисту порушеного права.

На сьогодні можливість вчинення виконавчого напису прямо передбачена ст. 18 Цивільного кодексу України (ЦК), ст. 110 ЦПК, главою 14 Закону N 3425-XII, ч. 6 ст. 20 Закону України від 02 жовтня 1992 року N 2654-XII "Про заставу" (Закон N 2654-XII), ч. 3 ст. 33 Закону України від 05 червня 2003 року N 898-IV "Про іпотеку" (Закон N 898-IV), постановою Кабінету Міністрів України від 29 червня 1999 року N 1172 "Про затвердження переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів" (постанова Кабінету Міністрів України N 1172) та іншими законодавчими актами.

У зв'язку з цим розгляд судом справи за позовом про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, є правомірним, і, крім того, відповідає конституційному положення про всеосяжність права на звернення до суду та юрисдикцію суду (статті 55, 124 Конституції України).

4. Ні ЦПК, ні Законом N 3425-XII не визначено, до суду якої юрисдикції має звертатися особа, права якої порушено нотаріальною дією або відмовою в її вчиненні.

Судді повинні враховувати роз'яснення, надані судам у п. 3 постанови пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 01 березня 2013 року N 3 "Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ" (Постанова ВССУ N 3), де зазначено, що, вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суди повинні виходити з того, що відповідно до статей 15, 16 ЦПК у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за Кодексом адміністративного судочинства України (КАС) (стаття 17 КАС), Господарським процесуальним кодексом України (ГПК) (статті 1, 12 ГПК), Кримінальним процесуальним кодексом України (КПК) або Кодексом України про адміністративні правопорушення (КУпАП) віднесено до компетенції адміністративних, господарських судів, до кримінального провадження чи до провадження в справах про адміністративні правопорушення. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

У зв'язку з наведеним суди мають виходити з того, що критеріями розмежування справ цивільної юрисдикції та інших є, по-перше, наявність у них спору про право цивільне (справи за позовами, що виникають із будь-яких правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства), по-друге, суб'єктний склад такого спору (однією зі сторін у спорі є, як правило, фізична особа).

Проведеним узагальненням встановлено, що питання визначення юрисдикції розгляду справ про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні з позицій судів зводиться до того, чи є нотаріус суб'єктом владних повноважень.

Вирішення цього питання можливе на підставах з'ясування правової природи нотаріальної діяльності та складу повноважень нотаріуса.

Згідно з п. 1 ч. 2 ст. 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень, дій чи бездіяльності. Тлумачення поняття "суб'єкт владних повноважень" надано у п. 7 ч. 1 ст. 3 КАС, де зазначено, що суб'єкт владних повноважень - орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа, інший суб'єкт при здійсненні ними владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.

Система нотаріату не входить до системи органів виконавчої влади. Проте вважати діяльність нотаріуса як таку, у межах якої здійснюються владні управлінські функції, не можна. У діях нотаріуса немає ані адміністративного примусу, ані управлінських повноважень, хоча він і є посадовою особою (але не державним службовцем), а нотаріальну діяльність слід характеризувати як публічно-правову, оскільки вона здійснюється від імені держави. Між нотаріальною та адміністративною діяльністю існує суттєва різниця за юридичним характером, колом суб'єктів та структурою їх правовідносин, цілями, результатами та методами регулювання.

Крім того, якщо метою виконавчо-розпорядчої діяльності є реалізація функції державного управління, а результатом цієї діяльності є управлінське рішення, яким один суб'єкт приписує певну поведінку іншому суб'єкту, то метою діяльності нотаріату є захист і охорона існуючих суб'єктивних прав та інтересів, а результатом нотаріальної діяльності є нотаріальний акт як різновид правозастосовного юрисдикційного акта, що офіційно підтверджує вже об'єктивно існуючі факти, права та обов'язки, які суб'єкти права покладають на себе за своїм бажанням.

Також слід зазначити, що структура нотаріату утворена таким чином, що вони не пов'язані між собою в організаційному відношенні і при вчиненні нотаріальних дій. Що ж до владності у нотаріальних правовідносинах, то вона виявляється лише в офіційній силі нотаріальних актів. Правовідносини, що виникають між нотаріусами та іншими суб'єктами нотаріальної діяльності, є суто процесуальними за своєю сутністю і не можуть характеризуватися як владні відносини у розумінні КАС.

Слід зазначити, що незалежно від того, є нотаріус приватним чи працює у державній нотаріальній конторі (Закон N 3425-XII фактично прирівнює за правовим статусом державних і приватних нотаріусів), він не може вважатися суб'єктом владних повноважень.

Таким чином, з урахуванням положень ст. 17 КАС можна дійти висновку про неможливість розгляду в порядку адміністративного судочинства справ щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні. А отже, виходячи з положень ст. 15 ЦПК, такі справи повинні розглядатися в порядку цивільного судочинства.

Аналогічно повинні розглядатись судами справи про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні щодо посадових осіб, на яких відповідно до статей 37, 38, 40 Закону N 3425-XII покладено право та обов'язок вчиняти нотаріальні дії, оскільки вони виконують дії, які слід відносити до нотаріальних.

Наприклад, позов до секретаря сільської ради про визнання незаконними дій щодо посвідчення документів має розглядатися в порядку цивільного судочинства. Тобто дії секретаря сільської ради щодо посвідчення документів не можна вважати діями суб'єкта владних повноважень, оскільки в цей момент він не наділений владними повноваженнями та не виконує управлінських функцій.

Узагальнення показало, що суди нерідко припускаються помилок при визначенні юрисдикції розгляду справ цієї категорії, і не лише між цивільною і адміністративною юрисдикціями, а й між цивільною та господарською.

Так, ухвалою Бериславського районного суду Херсонської області від 14 грудня 2011 року відмовлено у відкритті провадження у справі за позовом Бериславської міської ради до Бериславської державної нотаріальної контори, ГУЮ у Херсонській області про визнання відмови державного нотаріуса Бериславської державної нотаріальної контори - М. Л. Ю. про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії - посвідчення договору купівлі-продажу права оренди земельної ділянки площею 0,15 га, придбаної з аукціонних торгів, скасування постанови та зобов'язання посвідчити вказаний договір купівлі-продажу права оренди земельної ділянки.

Суд першої інстанції при прийнятті вказаного рішення помилково виходив із того, що розгляд даного спору належить до юрисдикції адміністративного суду, оскільки оскаржуються дії особи, що представляє державний орган, на яку за законом покладено обов'язок щодо вчинення нотаріальних дій.

Ухвалою апеляційного суду Херсонської області від 15 лютого 2012 року скасовано рішення суду першої інстанції, справу передано до того ж суду для вирішення питання про відкриття провадження у справі.

Незважаючи на те, що сторонами у даній справі є юридичні особи, позовні вимоги про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії та про зобов'язання державного нотаріуса вчинити певну дію повинні розглядатися в позовному провадженні за правилами цивільного судочинства як спір про право, оскільки між юридичними особами відсутній спір про право цивільне чи господарське, а правовідносини не є господарськими у розумінні ГПК.

Як згадувалось вище, державний нотаріус згідно із Законом N 3425-XII не є суб'єктом владних повноважень чи юридичною особою.

Слід звернути увагу суддів на те, що у зв'язку з прийняттям Закону України від 01 липня 2004 року N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (Закон N 1952-IV) державна реєстрація прав у результаті вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об'єктом незавершеного будівництва проводиться нотаріусом, яким вчинено таку дію.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 Закону N 1952-IV у випадку, передбаченому цим Законом, державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт, на якого покладаються функції державного реєстратора прав на нерухоме майно. Державний реєстратор є державним службовцем, крім випадку, коли державним реєстратором є нотаріус як спеціальний суб'єкт.

Тобто держава в цій частині делегує нотаріусам владні повноваження. Тому судам при розгляді позовів щодо оскарження дій або бездіяльності нотаріуса як державного реєстратора прав на нерухоме майно слід пам'ятати, що це справи адміністративної юрисдикції згідно з п. 8 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 20 травня 2013 року N 8 "Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів".

Складним виявилося для деяких судів визначення юрисдикції розгляду справ за позовами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, та про оскарження виконавчого напису.

Так, ухвалою Очаківського міжрайонного суду Миколаївської області від 20 червня 2011 року провадження у справі за позовом ВАТ до приватного нотаріуса О. Н. О., третя особа - ТОВ, госпрозрахункова фірма, про визнання дій приватного нотаріуса незаконними, визнання недійсним і скасування виконавчого напису нотаріуса закрито у зв'язку з тим, що даний позов відповідно до статей 1, 12 ГПК підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.

Ухвалою апеляційного суду Миколаївської області від 17 серпня 2011 року ухвалу суду першої інстанції залишено без змін.

Ухвалою ВССУ від 11 січня 2012 року ухвалу суду першої та апеляційної інстанції скасовано, так як підстави для висновку про неможливість вирішення такого спору в порядку цивільного судочинства відсутні, оскільки поданий позов стосується лише перевірки законності дій нотаріуса та їх відповідності вимогам чинного законодавства.

Згідно з п. 16 Постанови ВССУ N 3 спори за позовами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства.

Частиною 3 ст. 15 ГПК також передбачено, що господарські справи у спорах за участю боржника і стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса розглядаються господарським судом за місцезнаходженням відповідача або за місцем виконання виконавчого напису нотаріуса за вибором позивача.

Пунктом 8 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року N 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" (Постанова ВГСУ N 10) передбачено, що спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом, вирішуються господарським судом за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо суб'єктний склад сторін відповідного спору відповідає приписам ст. 1 ГПК. При цьому за змістом статей 1, 2, 18, 22, 27 ГПК, статей 1 і 3 Закону N 3425-XII нотаріус не може бути відповідачем у господарському процесі, а залучається до участі в ньому як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору. Водночас слід мати на увазі, що до господарського суду не можуть оскаржуватися дії нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права, заснованого на приписах цивільного чи господарського законодавства.

Виходячи з п. 8 Постанови ВГСУ N 10, положень ст. 12 ГПК, та враховуючи, що господарські суди розглядають справи в порядку позовного провадження, коли склад учасників спору відповідає приписам ст. 1 ГПК, а правовідносини, з яких виник спір, мають господарський характер, спір про визнання недійсним виконавчого напису буде підвідомчий саме господарському суду.

Отже, при визначенні юрисдикції розгляду справ даної категорії необхідно у повній сукупності та послідовності застосовувати системний аналіз як норм процесуального права щодо юрисдикційних повноважень окремих судів, так і норм матеріального права у взаємозв'язку із судовою практикою та приписами вищих судових інстанцій, що стосуються даного питання, а також обов'язкові критерії розмежування справ цивільного судочинства і справ, які розглядаються за правилами інших видів судочинства - суб'єктний склад сторін та характер спірних правовідносин.

5. З причини відсутності в чинному ЦПК окремої категорії цивільних справ, такої як оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, та спеціальної норми щодо визначення підсудності справ цієї категорії це питання повинно вирішуватись судами за загальними правилами підсудності на підставі статей 107 - 117 ЦПК.

ЦПК визначає підсудність справ щодо визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса - за місцем його виконання відповідно до ч. 12 ст. 110 ЦПК. Місце виконання рішення визначене ст. 20 Закону України від 21 квітня 1999 року N 606-XIV "Про виконавче провадження" (Закон N 606-XIV).

Судами в основному правильно застосовувалися правила ч. 12 ст. 110 ЦПК щодо визначення підсудності.

Проте спірним виявилося питання щодо визначення підсудності у такій справі.

Ухвалою судді Ленінського районного суду м. Миколаєва було відкрито провадження у справі за позовом П. О. В. до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Б. І. М. про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, в порядку ст. 114 ЦПК, оскільки за виконавчим написом стягнення було звернуто на нерухоме майно (квартиру), що знаходиться в Ленінському районі м. Миколаєва.

У справі заявлено позовні вимоги про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, проте пред'явлені позовні вимоги стосуються стягнення за виконавчим написом нотаріуса щодо нерухомого майна (квартири). Разом із тим положення ст. 114 ЦПК не застосовуються, так як вказаний спір мав розглядатися з дотриманням правил ч. 12 ст. 110 ЦПК, оскільки в першу чергу судом розглядається спір про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, а не з приводу нерухомого майна.

Судам слід пам'ятати, що виключну підсудність згідно з п. 42 Постанови ВССУ N 3 встановлено для позовів, що виникають із приводу нерухомого майна (ч. 1 ст. 114 ЦПК). Згідно з положеннями ст. 181 ЦК до нерухомого майна належать: земельні ділянки, а також об'єкти, розташовані на них, переміщення яких є неможливим без їх знецінення та зміни їх призначення. Наприклад, це позови про право власності на таке майно; про право володіння і користування ним (ст. 358 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній частковій власності, та виділ частки із цього майна (статті 364, 367 ЦК); про поділ нерухомого майна, що є у спільній сумісній власності, та виділ частки із цього майна (статті 370, 372 ЦК); про право користування нерухомим майном (визначення порядку користування ним); про право, яке виникло із договору найму жилого приміщення, оренди тощо; про визнання правочину з нерухомістю недійсним; про звернення стягнення на нерухоме майно - предмет іпотеки чи застави; розірвання договору оренди землі; стягнення орендної плати, якщо спір виник з приводу нерухомого майна; про усунення від права на спадкування та визначення додаткового строку для прийняття спадщини.

Отже, якщо, наприклад, пред'явлені позовні вимоги стосуються нотаріально посвідченого договору про відчуження нерухомості, то позов подається з дотриманням правил про виключну підсудність, тобто до суду за місцезнаходженням майна або основної його частини.

Стосовно інших справ щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні жодних спеціальних норм ані в ЦПК, ані в Законі N 3425-XII не закріплено.

У зв'язку з цим застосовуються правила ч. 1 ст. 109 ЦПК щодо підсудності справ за місцезнаходженням відповідача, згідно з якою позови до фізичної особи пред'являються до суду за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її перебування. Тобто застосовуються правила загальної територіальної підсудності, оскільки ч. 12 ст. 110 ЦПК визначає альтернативну підсудність (за вибором позивача).

У ст. 3 Закону України від 11 грудня 2003 року N 1382-IV "Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні" наведені визначення понять "місце перебування" та "місце проживання".

Проте подання такої позовної заяви до суду за зареєстрованим місцем проживання відповідача - нотаріуса неможливе, оскільки нотаріус діє не як фізична особа, а як орган юрисдикційної діяльності від імені держави. Отже, суди мають враховувати таке: у випадках оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні, коли відповідачем у справі є приватний або державний нотаріус, позов повинен подаватися за місцем здійснення ним зареєстрованої нотаріальної діяльності, а не за місцем його зареєстрованого проживання чи перебування як фізичної особи.

Слід зазначити, що законом визначено підсудність справ щодо оскарження дій посадових осіб, які посвідчують заповіти й доручення, що прирівнюються до нотаріально посвідчених (статті 37, 40 Закону N 3425-XII).

Відповідно до п. 13 Порядку посвідчення заповітів і довіреностей, що прирівнюються до нотаріально посвідчених, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15 червня 1994 року N 419, скарга на неправильне посвідчення заповіту чи довіреності або на відмову посадових, службових осіб у їх посвідченні подаються до суду за місцезнаходженням лікарні, іншого стаціонарного закладу охорони здоров'я, санаторію, будинку для осіб похилого віку та інвалідів, експедиції, госпіталю, військово-лікувального закладу, військової частини, з'єднання, установи, військово-навчального закладу, установи виконання покарань, слідчого ізолятора. Скарга на неправильне посвідчення заповіту або на відмову в його посвідченні капітаном морського або річкового судна, що плаває під прапором України, подаються до суду за місцем порту приписки судна.

Відповідно до ст. 19 Консульського статуту України скарги на рішення, дії чи бездіяльність консульських посадових осіб і консульських службовців може бути оскаржено в порядку підлеглості або до суду. Такі скарги подаються на ім'я голови консульської установи України або на ім'я дипломатичного представника України в країні перебування або до Міністерства закордонних справ України.

6. Відповідно до ч. 2 ст. 50 Закону N 3425-XII право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти.

Тобто закон визначає досить широке коло осіб, правомочних оскаржувати нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні.

Право на звернення до суду з позовом про незаконність нотаріальної дії чи відмови в її вчиненні мають заінтересовані особи (фізичні та юридичні), стосовно яких були вчинені нотаріальні дії, або які одержали відмову в їх вчиненні, тобто безпосередньо брали участь у нотаріальному процесі. Особи, які не брали участі у вчиненні нотаріальних дій, але вважають, що їх права і охоронювані законом інтереси порушені нотаріальною дією, вправі звернутися до суду з відповідним самостійним позовом про недійсність посвідченого акта, але не до нотаріуса, а до інших суб'єктів спірних матеріальних правовідносин, з приводу яких виник спір. Саме таке процесуальне правило визначення суб'єктного складу осіб наведене у ст. 50 Закону N 3425-XII.

Як видно з проведеного узагальнення, нотаріуси брали участь у справах цієї категорії як відповідачі і як треті особи, які не заявляли самостійних вимог щодо предмета спору.

Так, в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 05 грудня 2007 року у справі N 6-16344св07 висловлена така правова позиція: "Відповідно до ст. 26 ЦПК особами, які беруть участь у справі, є сторони, треті особи та їх представники. Відповідно до ч. 1 ст. 30 ЦПК сторонами у цивільному процесі є позивач і відповідач, тобто особи, матеріально-правовий спір між якими є предметом вирішення в цивільному судочинстві. Суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які вступають у порушену в суді справу, пред'явивши позов щодо предмета спору з метою захисту особистих суб'єктивних матеріальних прав чи охоронюваних законом інтересів, є третіми особами, які заявляють самостійні вимоги (ст. 34 ЦПК). Третіми особами, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору, є суб'єкти цивільних процесуальних правовідносин, які беруть участь у справі на стороні позивача або відповідача з метою захисту своїх суб'єктивних прав та інтересів (ст. 35 ЦПК). Відповідно до ст. 1 Закону N 3425-XII нотаріат - це система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені цим Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. Виходячи із системного аналізу зазначених правових норм, слід зробити висновок, що при вирішенні справ, які стосуються оспорювання прав і обов'язків сторін, набутих на підставі вчинених нотаріальних дій - посвідчення договорів, угод (крім справ за скаргами на нотаріальні дії чи відмову в їх вчиненні), нотаріуси в розумінні статей 30, 34, 35 ЦПК не є особами, прав і обов'язків яких стосується спір сторін, оскільки відсутня їх юридична заінтересованість у результатах вирішення справи судом і реалізації ухваленого в ній рішення".

У п. 26 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 2009 року N 9 "Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними" (Постанова ВСУ N 9) зазначено: "Особами, які беруть участь у справі про визнання правочину недійсним, є насамперед сторони правочину. Нотаріуси, що посвідчували правочини, залучаються до участі у справі як треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, якщо позивач обґрунтовує недійсність правочину посиланням на неправомірні дії нотаріуса".

У п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30 травня 2008 року N 7 "Про судову практику у справах про спадкування" (Постанова ВСУ N 7) зазначено: "У справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими особами і не повинні залучатися до участі у справі".

У п. 16 Постанови ВССУ N 3 зазначено: "Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, а також нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти (ч. 2 ст. 50 Закону N 3425-XII). Спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа. За правилами цивільного судочинства як спір про право в позовному провадженні розглядаються позови про оскарження дій нотаріуса щодо вчинення виконавчого напису, коли йдеться виключно про порушення нотаріусом правил вчинення відповідної нотаріальної дії і при цьому позивачем не порушується питання про захист права відповідно до положень цивільного законодавства".

З наведеного можна зробити висновок, що нотаріус може бути відповідачем у справах цієї категорії лише в разі оскарження відмови від вчинення нотаріальної дії або процедури її вчинення. При цьому такі вимоги до нотаріуса підлягають розгляду в позовному провадженні за правилами цивільного судочинства як спір про право.

Тоді в разі подання позову щодо оскарження нотаріальної дії з підстав недотримання приватним нотаріусом вимог чинного законодавства при їх вчиненні відповідачем буде сам приватний нотаріус.

У разі пред'явлення вказаних позовних вимог до державного нотаріуса відповідачем буде відповідна державна нотаріальна контора. Це зумовлено тим, що державний нотаріус, крім загального статусу нотаріуса, також має особливий статус - працівника юридичної особи, тобто державної нотаріальної контори.

Найбільш проблемним для судів було визначення процесуального статусу нотаріуса при розгляді справ про оскарження виконавчого напису нотаріуса, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом нотаріуса, що останнім часом набули значного поширення.

Як правило, суди брали до уваги той склад сторін у спірних правовідносинах, який визначали позивачі у позовних заявах, не виконуючи вимог п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК.

Згідно з п. 8 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 року N 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції" пред'явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ст. 33 ЦПК. У разі якщо норма матеріального права, яка підлягає застосуванню за вимогою позивача, вказує на те, що відповідальність повинна нести інша особа, а не та, до якої пред'явлено позов, і позивач не погоджується на її заміну, суд залучає до участі в справі іншу особу як співвідповідача з власної ініціативи. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за результатами розгляду суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача.

У багатьох справах нотаріус залучався як відповідач або співвідповідач.

Так, ухвалою Бабушкінського районного суду Дніпропетровської області від 28 листопада 2011 року у справі за позовом В. В. А. до приватного нотаріуса Дніпропетровського міського нотаріального округу Б. І. М., ТОВ, треті особи - АНД відділу ДВС Дніпропетровського МУЮ, ПАТ "Банк" про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, позовну заяву повернуто, оскільки належним відповідачем є не приватний нотаріус, а ПАТ "Банк", яким проведено стягнення заборгованості за кредитним договором на заставлене майно позивачки.

У цьому прикладі між сторонами виник цивільно-правовий спір щодо визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, який ґрунтується на вчиненій нотаріальній дії, але він не є наслідком незаконних чи недбалих дій нотаріуса, тому в цій справі участь нотаріуса можлива в якості третьої особи, а не співвідповідача чи відповідача.

Суд першої інстанції з урахуванням ч. 4 ст. 10 ЦПК мав роз'яснити позивачеві право на заміну неналежного відповідача. Але якщо позивач відмовився від заміни неналежного відповідача, суд мав залучити до участі у справі іншу особу як співвідповідача у порядку ст. 33 ЦПК. Суд справу розглядає спочатку після заміни відповідача або залучення до участі у справі нового співвідповідача за клопотанням нового відповідача або залученого співвідповідача. Суд має прийняти рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача, відмовивши в позові до неналежного відповідача, нотаріуса, який не в змозі своїми діями або припиненням своїх дій вплинути на поновлення порушеного права позивача.

Так, ухвалою суду першої інстанції замінено первісного відповідача - ПАТ "Банк" - на належного відповідача - приватного нотаріуса, що вчинив виконавчий напис, а ПАТ "Банк" залучено до участі у справі як третю особу, що не заявляє самостійних вимог.

Суд першої інстанції у винесеному рішенні зазначив, що, оскільки оспорюється, передусім, правильність вчиненої нотаріусом дії, то нотаріус повинен бути відповідачем у справі.

Водночас слід зазначити, що нотаріус не може бути відповідачем у цій категорії справ, оскільки предметом позову є спір про право, зокрема позивач заперечує наявність у нього суми заборгованості перед кредитором, яка вказана у виконавчому написі.

За змістом ст. 32 ЦПК участь у справі кількох відповідачів допускається, коли предметом спору є спільні права чи обов'язки кількох відповідачів, або права і обов'язки кількох відповідачів виникли з однієї підстави, або предметом спору є однорідні права і обов'язки.

Виходячи з норм Закону N 3425-XII, у нотаріуса немає спільних чи однорідних прав та обов'язків стосовно позивача. Це суперечить правовому статусу нотаріуса, визначеному в статтях 1, 9 Закону N 3425-XII. Нотаріус вчиняє нотаріальні дії від імені держави, тому в нього не можуть бути спільні чи однорідні права і обов'язки з особами, які звернулися до нього, або з особами, які вирішили, що їх права порушені нотаріальними діями.

Справа N 2/1304/671/12 Галицького районного суду міста Львова за позовом Т. З. Й. до ПАТ "Банк" про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, взагалі розглянута без участі нотаріуса.

Таке процесуальне положення сторін не можна назвати правильним.

У п. 16 Постанови ВССУ N 3 зазначено, що спори між боржниками і стягувачами, а також спори за позовами інших осіб, прав та інтересів яких стосуються нотаріальні дії чи акт, у тому числі про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, про повернення стягнутого за виконавчим написом вирішуються судом у порядку цивільного судочинства за позовами боржників або зазначених осіб до стягувачів, якщо однією зі сторін відповідного спору є фізична особа.

Отже, справи за спорами щодо оскарження вчинених нотаріусами виконавчих написів (про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса) мають розглядатися судами за позовами боржників до стягувачів.

Відповідачем у таких справах є особа, на користь якої було вчинено виконавчий напис, яким було порушено право позивача. Інакше кажучи, цивільна відповідальність за незаконно вчинений виконавчий напис покладається не на нотаріуса, а на особу, яка зверталася за виконавчим написом. Сам же нотаріус може залучатися судами як третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача. Рішення у таких справах фактично жодним чином не впливають на нотаріусів.

Пред'явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови в задоволенні позову.

Підсумовуючи наведене, можна зробити висновок, що питання про визначення складу учасників у справах цієї категорії та процесуального статусу нотаріуса має вирішуватися залежно від того, що є предметом оскарження.

7. Статтями 286, 287 ЦПК 1963 року було визначено десятиденний строк для звернення із скаргою з дня вчинення неправильної нотаріальної дії або відмови вчинити нотаріальну дію та триденний строк з дня її одержання для передання скарги до суду разом з усіма матеріалами.

Натомість чинним ЦПК та іншими нормативно-правовим актами спеціальні строки для розгляду справ цієї категорії невизначені, що означає застосування до цих правовідносин загальних строків. Така відсутність спеціальних скорочених строків для оскарження нотаріальних дій, як наслідок, призводить до затягування розгляду справ цієї категорії.

Отже, можливість реалізації права на звернення з позовом про оскарження нотаріальної дії або відмову в її вчиненні обмежена загальним строком позовної давності, який визначається у ст. 257 ЦК та становить три роки.

Перебіг строку на подання такої позовної заяви починається з дня, наступного за тим, коли позивачу стало відомо про вчинену нотаріальну дію або про відмову у вчиненні такої дії. Оскільки на прохання особи, яка отримала відмову у вчиненні нотаріальної дії, причини відмови викладаються у письмовій формі, строк у такому разі має обчислюватися з дня, наступного за днем винесення постанови з викладенням мотивів.

Питання про додержання позивачем встановленого для подання позову строку у справах цієї категорії вирішує суд у порядку, визначеному главою 19 ЦК.

8. Розгляд справ про оскарження нотаріальних дій або про відмову в їх вчиненні здійснюється судами за загальними правилами ЦПК.

Під час розгляду справ цієї категорії суди мають керуватися загальними положеннями глави 5 розділу I ЦПК та ст. 212 ЦПК.

Разом з тим відсутність у чинному ЦПК окремої глави, присвяченої специфіці розгляду цієї категорії справ, які мають особливий характер вимог, яка була наявна в ЦПК 1963 року, дещо ускладнює розгляд цих справ.

9. Позови у справах зазначеної категорії мають задовольнятися за умови подання належних та допустимих доказів з урахуванням вимог статей 57 - 66 ЦПК.

Предметом судової діяльності у справах про оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні є перевірка законності дії нотаріусів або відповідних посадових осіб, які вчиняють нотаріальні дії чи які відмовили в їх вчиненні.

Перевіряючи законність дій нотаріуса, суддя повинен детально вивчити закон, на підставі якого діяв нотаріус чи інша посадова особа, уповноважена на вчинення нотаріальної дії, дослідити всі докази і з'ясувати обставини, що мають значення для справи. Це, у свою чергу, дає суду можливість винести законне й обґрунтоване рішення.

Предметом доказування під час судового розгляду у справах про оскарження нотаріальних дій або про відмову в їх вчиненні згідно з ч. 1 ст. 179 ЦПК є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності тощо) і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Для встановлення у судовому засіданні фактів, зазначених у ч. 1 ст. 179 ЦПК, досліджуються показання свідків, письмові та речові докази, висновки експертів (ч. 2 ст. 179 ЦПК).

Доказами у справах щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні можуть бути документи, що стосуються вчиненої нотаріальної дії (оригінали нотаріально посвідченого договору, заповіту, свідоцтва про право на спадщину, про право власності на частку в спільному майні подружжя, довіреності, інші документи, видані нотаріусами; документи, що підтверджують безспірність заборгованості або іншої відповідальності боржника, тощо); постанова нотаріуса або відповідний акт посадової особи, яка вчиняє нотаріальні дії, про відмову вчинити дану нотаріальну дію; документи, які заявник просив засвідчити або посвідчити.

Згідно з ч. 4 ст. 10 ЦПК суди повинні сприяти всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав, зокрема, щодо заявлення клопотань про забезпечення доказів: витребування правовстановлюючих документів на майно, належно завірених документів, необхідних для оформлення кредитів, реєстраційних посвідчень та інших документів.

Проте витребування доказів від нотаріуса повинно здійснюватися з урахуванням вимог ст. 8 Закону N 3425-XII.

Згідно з ч. 6 ст. 8 Закону N 3425-XII довідки про вчинені нотаріальні дії та інші документи надаються нотаріусом протягом 10 робочих днів на обґрунтовану письмову вимогу суду (письмовий запит або ухвала суду), прокуратури, органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування у зв'язку з кримінальним провадженням, цивільними, господарськими, адміністративними справами, справами про адміністративні правопорушення, що знаходяться в провадженні цих органів, з обов'язковим зазначенням номера справи та прикладенням гербової печатки відповідного органу.

Також слід зауважити, що згідно з ч. 4 ст. 8 1 Закону N 3425-XII вилучення (виїмка) реєстрів нотаріальних дій та документів, що передані нотаріусу на зберігання в порядку, передбаченому цим Законом, а також печатки нотаріуса не допускається. Такі реєстри нотаріальних дій, документи чи печатка нотаріуса можуть бути надані суду за мотивованою постановою суду тільки для огляду і повинні бути повернуті судом негайно після огляду.

Як показало проведене узагальнення, судами по-різному оцінювалися надані сторонами докази, не завжди в повній мірі з'ясовувалися обставини, що мають значення для справи, а позовні вимоги задовольнялися навіть у тих випадках, коли вони не були доведені належними і допустимими доказами.

За результатами проведеного узагальнення встановлено, що в матеріалах більшості справ відсутні постанови нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії та документи, що стосуються вчиненої нотаріальної дії, а в поодиноких випадках у матеріалах справ міститься лише позовна заява.

Отримання постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії має важливе значення, оскільки з часу відмови обчислюється строк для звернення до суду, і надання належної оцінки обґрунтованості вимог позивача неможливо без з'ясування причин та мотивів відмови у вчиненні нотаріальної дії.

При цьому судам слід враховувати, що відсутність постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії не є безспірною підставою для відмови у відкритті провадження у справі. Постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії є доказом певної дії, а відсутність доказу не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі.

Іноді нотаріуси, замість винесення мотивованих постанов про відмову у вчиненні нотаріальних дій, направляли письмові листи або в усній формі рекомендували звернутися до суду.

Так, рішенням Суворовського районного суду міста Херсона від 16 березня 2012 року задоволено позов Б. О. О. до приватного нотаріуса Херсонського міського нотаріального округу З. Н. В., третя особа - ВАТ "Банк", зобов'язано приватного нотаріуса у зв'язку із припиненням договору іпотеки (рішенням Суворовського районного суду від 21 лютого 2011 року, залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Херсонської області від 19 квітня 2011 року, договір іпотеки, укладений між ПАТ "Банк" та Б. О. О., визнано недійсним) вилучити запис щодо зазначеної заборони з Єдиного реєстру заборон відчуження об'єктів нерухомого майна, вилучити запис щодо зазначеної заборони з Державного реєстру іпотек (справа N 2/2120/101/12).

Проте в матеріалах справи є лише копія заяви Б. О. О. до приватного нотаріуса про вилучення заборони об'єкта нерухомого майна з Єдиного реєстру заборон та виключення запису про обтяження майна іпотекою з Державного реєстру іпотек. Постанова приватного нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії в матеріалах справи відсутня, тоді як предметом спору є саме відмова у вчиненні нотаріальної дії. Як вбачається з положень ст. 74 Закону N 3425-XII, нотаріус або посадова особа органу місцевого самоврядування, одержавши повідомлення установи банку, підприємства чи організації про погашення позики (кредиту), повідомлення про припинення іпотечного договору або договору застави, а також припинення чи розірвання договору довічного утримання, знімає заборону відчуження жилого будинку, квартири, дачі, садового будинку, гаража, земельної ділянки, іншого нерухомого майна. За таких обставин суд мав знати, що наявність рішення суду про визнання іпотечного договору недійсним, яке набрало законної сили, відповідно до ст. 17 Закону N 898-IV є підставою припинення іпотеки.

Зняття заборони згідно із ст. 74 Закону N 3425-XII можливе також і за повідомленням установи банку про припинення іпотечного договору, проте банки ухиляються від надання таких повідомлень за наявності факту припинення іпотечного договору, що призводить до виникнення спору про зняття заборони та розгляду справ в судах.

Судам слід пам'ятати про те, що особа, яка звертається до суду з позовом щодо відмови у вчиненні нотаріусом тієї чи іншої дії, повинна надати до позовної заяви постанову нотаріуса про відмову у вчиненні нотаріальної дії, яка ним виноситься відповідно до вимог ч. 4 ст. 49 Закону N 3425-XII, та притримуватися при розгляді справ цієї категорії рекомендацій ВССУ, викладених у листі від 16 травня 2013 року N 24-753/0/4-13 "Про судову практику розгляду цивільних справ про спадкування" (лист ВССУ N 24-753/0/4-13).

У п. 1 листа ВССУ N 24-753/0/4-13 йдеться про обов'язковість у матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про право на спадщину. У разі якщо відсутність умов для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину не підтверджена належними доказами, а саме відмовою нотаріуса у видачі свідоцтва про право на спадщину, це може бути підставою для відмови у позові, а не відмови у відкритті провадження у справі (п. 1 ч. 2 ст. 122 ЦПК), закриття провадження у справі (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК) або залишення позовної заяви без розгляду (ст. 207 ЦПК).

10. Переважна кількість справ цієї категорії щодо оскарження виконавчих написів пов'язана з оскарженням відмови у видачі виконавчого напису або його видачею, однак практику їх вирішення не можна вважати усталеною і тому вважаємо за потрібне звернути увагу на кілька питань.

Судам слід мати на увазі, що, вчиняючи виконавчий напис, нотаріус не розглядає спір про право. Виконавчий напис вчиняється виключно за документально оформленими вимогами, які викладені у Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, тільки за наявності всіх умов, передбачених Законом N 3425-XII. Безспірність вимог визначається не нотаріусом або стягувачем, а відповідно до Переліку документів, за якими стягнення заборгованості проводиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів. Нотаріус лише перевіряє безспірність заборгованості по наданим документам.

Вимоги позивачів як правило сформульовані саме у вигляді прохання визнати виконавчий напис таким, що не підлягає виконанню. Мали місце і випадки формулювання позовних вимог таким чином: "оскаржити виконавчий напис"; "визнати виконавчий напис недійсним і таким, що не підлягає виконанню", "скасувати виконавчий напис", а нотаріуси були залучені до участі у справах як відповідачі, а інколи - як треті особи та співвідповідачі.

Значна частина справ за позовами про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, залишалася без задоволення, і переважно з тих підстав, що позивачем (особою, яка оскаржує виконавчий напис нотаріуса) неправильно був обраний спосіб захисту порушеного права.

У разі вчинення виконавчого напису за відсутності доказів, які б підтверджували факт безспірної заборгованості, такий виконавчий напис має визнаватися таким, що не підлягає виконанню.

При цьому для суду не є важливим який предмет позову визначив позивач. Суд має право визначити предмет позову відповідно до вимог закону, якщо саме на це спрямована підстава позову, тобто обставини, якими позивач обґрунтовував свої вимоги.

Рішенням Комунарського районного суду міста Запоріжжя від 08 лютого 2012 року у справі за позовом ПАТ АКБ "Банк" до Т. Т. Т. та інших про виселення та зняття з реєстраційного обліку за зустрічним позовом Ш. Ш. Ш., Ч. Ч. Ч. до Т. Т. Т., ПАТ АКБ "Банк" та інших, треті особи - Шоста Запорізька державна нотаріальна контора, приватний нотаріус Запорізького міського нотаріального округу - О. О. О., І. І. І. про визнання правочинів недійсними та визнання права власності на майно в порядку спадкування, у задоволенні позову ПАТ АКБ "Банк" відмовлено, зустрічний позов задоволено. Визнано недійсною довіреність від 31 серпня 2004 року, видану від імені І. Ч. І. на ім'я І. П. І. на право здійснення представницьких повноважень, посвідченої приватним нотаріусом Запорізького міського нотаріального округу, зареєстрованому у реєстрі за N 3690. Визнано недійсним договір купівлі-продажу житлового будинку від 31 грудня 2004 року, укладений між І. П. І., яка діяла від імені І. Ч. І. та Д. Д. Д. Визнано недійсним договір застави нерухомого майна (іпотеки) житлового будинку, укладеного між Т. Т. Т. та ПАТ АКБ "Банк". Визнано недійсним виконавчий напис, виданий 07 вересня 2007 року, приватним нотаріусом Д. Д. Д. про звернення стягнення на житловий будинок, належний на праві приватної власності Т. Т. Т. та який передано в іпотеку ПАТ АКБ "Банк".

Апеляційний суд Запорізької області, скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині задоволення позову про визнання виконавчого напису недійсним, зазначив наступне. Частиною 12 ст. 110 ЦПК передбачено розгляд справ за позовами до стягувача про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню. Відповідно до вимог ст. 50 Закону N 3425-XII передбачено, що нотаріальна дія або відмова у її вчиненні, нотаріальний акт оскаржуються до суду. Право на оскарження нотаріальної дії або відмови у її вчиненні, нотаріального акта має особа, прав та інтересів якої стосуються такі дії чи акти. Спір про право, основою якого є вчинена нотаріальна дія, розглядається судом у порядку позовного провадження. Спір про визнання вчиненого нотаріусом виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, або про повернення стягненого за виконавчим написом нотаріуса майна (грошей) розглядається судом за позовом боржника до стягувача. Статтями 34, 87, 88 Закону N 3425-XII передбачено, що нотаріус вчиняє виконавчий напис за умови, коли наявність безспірної заборгованості або іншої відповідальності боржника перед стягувачем підтверджується документами, передбаченими постановою Кабінету Міністрів України N 1172. Таким чином, виконавчий напис в розумінні ЦК не є правочином, недійсність якого може бути встановлена судом, а тому він може бути визнаний лише таким, що не підлягає виконанню (справа N 22ц-2556/12).

Статтею 9 Закону N 3425-XII передбачається, що нотаріальні і прирівняні до них дії, вчинені з порушенням встановлених цією статтею правил, є недійсними. Однак конструкція "є недійсними" щодо нотаріальної дії є некоректною і може зумовити виникнення ще однієї нової категорії позовів.

Позовна вимога щодо визнання виконавчого напису недійсним не відповідає нормам цивільного та цивільно-процесуального законодавства України виходячи з такого.

Виконавчий напис не є правочином. Згідно з вимогами ч. 1 ст. 202 ЦК правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків. Згідно зі ст. 215 ЦК поняття недійсності застосовується до правочинів.

Відповідно до ст. 18 ЦК нотаріус здійснює захист цивільних прав шляхом вчинення виконавчого напису на борговому документі у випадках і порядку, встановлених законом.

Згідно зі ст. 1 Закону N 606-XIV виконавче провадження є завершальною стадією судового провадження та примусового виконання рішень інших органів. Відповідно до зазначеного Закону одним із виконавчих документів є виконавчий напис нотаріуса, який підлягає примусовому виконанню державною виконавчою службою.

Як бачимо, вчинення нотаріусом виконавчого напису є окремим, самостійним способом захисту цивільних прав серед інших способів захисту цивільних прав та інтересів, визначених главою 3 розділу 1 ЦК.

Отже, виконавчий напис у розумінні ЦК не є правочином, недійсність якого може бути встановлена судом, а тому він може бути визнаний лише таким, що не підлягає виконанню.

Таким чином боржник може захищати свої права шляхом пред'явлення вимог, зокрема, про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню (повністю або частково).

Як видно з матеріалів, надісланих на проведення узагальнення, підставами оскарження виконавчих написів може бути як порушення нотаріусом процедури вчинення напису (наприклад, неповідомлення боржника про вимогу кредитора), так і неправильність вимог боржника.

Під час розгляду справ за позовами щодо визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню, судам необхідно перевіряти належність кредитору права звернення стягнення на предмет іпотеки для задоволення його вимог за кредитним договором, правильність вимог, зазначених у виконавчому написі або встановити наявність (відсутність) об'єктивних обставин, коли виконавчий напис втратив чинність та не підлягає виконанню.

Так, рішенням апеляційного суду Донецької області від 10 лютого 2012 року апеляційну скаргу С. С. В. на рішення Червоногвардійського районного суду м. Макіївки Донецької області від 21 жовтня 2011 року у цивільній справі за позовом С. С. В. до ПАТ "Банк", треті особи - Червоногвардійський відділ ДВС Макіївського МУЮ в Донецькій області, Приватний нотаріус Донецького міського нотаріального округу - К. О. Є. про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, задоволено. Рішення суду першої інстанції скасовано. Визнано виконавчий напис приватного нотаріуса Донецького міського нотаріального округу К. О. Є. від 25 жовтня 2006 року про звернення стягнення на будинок N 53 по вул. Т. м. Макіївки Донецької області для задоволення вимог іпотекодержателя ПАТ "Банк" у розмірі 35040,27 доларів США таким, що не підлягає виконанню.

Задовольняючи апеляційну скаргу С. С. В., апеляційний суд Донецької області виходив з того, що відповідачем не було надано документів на підтвердження безспірності суми заборгованості. Так, 21 серпня 2006 року відповідач звернувся до нотаріуса із заявою про вчинення виконавчого напису, де зазначена сума заборгованості за договором кредиту у розмірі 34284 доларів США і на таку суму заборгованості видано довідку, але виконавчий напис на підставі цієї заяви не було зроблено. В подальшому 25 жовтня 2006 року відповідач знову звертається до нотаріуса про вчинення виконавчого напису, де зазначає суму заборгованості 35040,27 доларів США. У день звернення до нотаріуса із зазначеною заявою - 25 жовтня 2006 року нотаріус вчинив виконавчий напис, який свідчить про те, що іпотекодавець не був повідомлений про наявність такої заяви про вчинення виконавчого напису із сумою заборгованості 35040,27 доларів США. Ці обставини свідчать про те, що при вчиненні виконавчого напису нотаріус не мав можливості перевірити безспірність суми заборгованості і позбавив іпотекодавця можливості з'ясувати суму заборгованості.

Отже, однією з об'єктивних причин оскарження виконавчих написів є поверхневий підхід нотаріуса до вирішення питання про можливість вчинення виконавчого напису у кожному конкретному випадку. Поза увагою нотаріуса часто лишається те, що стягувачі, звертаючись за вчиненням виконавчого напису, необґрунтовано завищують суми своїх вимог, включаючи до їх складу всі санкції, комісії, винагороди, або звертаються про стягнення спірного боргу.

Тому судами під час розгляду таких справ має бути враховано пред'явлені банками розрахунки заборгованості за кредитними договорами, суми, які зазначені у письмових вимогах та виконавчих написах нотаріусів, з'ясовано всі обставини у справі, зокрема чи є за боржником сума боргу. При цьому судам слід особливу увагу приділяти спірності сум у частині зазначення різних сум у письмовій вимозі та у виконавчому написі. Як правило у виконавчому написі сума є більшою ніж у вимозі, але це пов'язано з часом, який пройшов від надіслання вимоги і вчинення виконавчого напису. Отже, якщо у письмовій вимозі боржнику повідомлено, що при вчиненні напису сума заборгованості може буде збільшена з урахуванням нарахування процентів та штрафних санкцій, то у такому випадку спірності суми немає.

Неоднаковою слід вважати практику вирішення позовних вимог про оскарження виконавчих написів нотаріуса про звернення стягнення на предмет застави за виконавчим написом нотаріуса.

Під час розгляду таких спорів необхідно враховувати те законодавство, яке діяло на час вчинення спірних правовідносин, що суттєво буде впливати на правильність вирішення спору.

Відповідно до ч. 1 ст. 590 ЦК звернення стягнення на предмет застави здійснюється за рішенням суду, якщо інше не встановлено договором або законом.

Частиною 6 ст. 20 Закону N 2654-XII встановлено, що звернення стягнення на заставлене майно здійснюється за рішенням суду або третейського суду, на підставі виконавчого напису нотаріуса, якщо інше не передбачено законом або договором застави.

Інше передбачено Законом України від 18 листопада 2003 року N 1255-IV "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" (Закон N 1255-IV), який визначає правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна, встановлених з метою забезпечення виконання зобов'язань, а також правовий режим виникнення, оприлюднення та реалізації інших прав юридичних і фізичних осіб стосовно рухомого майна, містить інші норми.

Прикінцевими і перехідними положеннями цього Закону передбачено, що законодавчі та інші нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, застосовуються в частині, що не суперечить цьому Закону.

Отже, Закон N 1255-IV є спеціальним законом з питань правого регулювання обтяжень рухомого майна. Положення Закону N 2654-XII застосовуються лише в тій частині, що не суперечить Закону N 1255-IV.

Відповідно до ч. 1 ст. 24 Закону N 1255-IV звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим Законом.

Статтею 26 Закону N 1255-IV передбачено позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, серед яких на підставі виконавчого напису нотаріуса звернення стягнення не передбачено.

Водночас слід звернути увагу на те, що Законом України від 22 вересня 2011 року N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг" (Закон N 3795-VI), який набрав чинності 16 жовтня 2011 року, ч. 1 ст. 26 Закону N 1255-IV, яка визначає позасудові способи звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження доповнено п. 5 такого змісту: "реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса".

Так, рішенням Амур-Нижньодніпровського районного суду від 23 листопада 2011 року у справі за позовом А. А. А. до приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу, ПАТ "Банк", третя особа - відділ ДВС Дніпропетровського МУЮ, про визнання дій неправомірними та визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням апеляційного суду Дніпропетровської області від 19 березня 2012 року це судове рішення частково скасовано. Позовні вимоги А. А. А. про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню задоволені. Визнано виконавчий напис за реєстраційним номером 272, вчинений 11 березня 2010 року приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу, про звернення стягнення на автомобіль марки OPEL таким, що не підлягає виконанню. В іншій частині рішення суду залишене без змін.

Підставою для скасування рішення суду першої інстанції стало те, що станом на 11 березня 2010 року, коли був вчинений виконавчий напис про звернення стягнення на автомобіль, у відповідності до вимог ст. 26 Закону N 1255-IV був відсутній такий позасудовий спосіб звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження, як реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Такий спосіб, як реалізація заставленого майна на підставі виконавчого напису нотаріуса, був передбачений з 22 вересня 2011 року у зв'язку із прийняттям Закону N 3795-VI, яким ч. 1 ст. 26 Закону N 1255-IV доповнено п. 5.

Ухвалою ВССУ від 20 серпня 2012 року рішення суду першої інстанції та апеляційного суду залишено без змін.

Одним із проблемних питань при розгляді зазначених справ є встановлення безспірності заборгованості, що стягується на підставі виконавчого напису нотаріуса.

Слід пам'ятати, що нотаріус при вчиненні виконавчого напису не встановлює права та обов'язки учасників правовідносин, а перевіряє безспірність заборгованості в контексті наявності документів з урахуванням положень Переліку документів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку на підставі виконавчих написів нотаріусів, за якими стягнення заборгованості провадиться у безспірному порядку.

Відповідно до п. 1 постанови Кабінету Міністрів України N 1172 для одержання виконавчого напису для стягнення заборгованості за нотаріально посвідченими угодами подаються, зокрема, оригінал нотаріально посвідченої угоди; документи, що підтверджують безспірність заборгованості боржника та встановлюють прострочення виконання зобов'язання.

Позивачі, звертаючись до суду з такими позовами, посилаються на те, що доказом на підтвердження безспірності вимог може бути лише документ, яким боржник визнає суму заборгованості перед кредитором. При цьому за аналогією посилаються на Закон України від 14 травня 1992 року N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (Закон N 2343-XII), яким визначено поняття безспірності вимог. Разом із тим положення Закону N 2343-XII, виходячи з його системного аналізу, застосовуються лише до правовідносин, які регулюються цим Законом.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 31 травня 2011 відмовлено у задоволенні позову С. О. В. до ПАТ "Банк", третя особа - приватний нотаріус Хмельницького міського нотаріального округу - П. В. І., про визнання виконавчого напису нотаріуса таким, що не підлягає виконанню.

Апеляційним судом Хмельницької області скасовано зазначене рішення суду першої інстанції і ухвалено нове, яким позовні вимоги С. О. В. задоволені, так як при вчиненні виконавчого напису нотаріусом не були дотримані вимоги ст. 88 Закону N 3425-XII, Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чинної на час виникнення спірних правовідносин), п. 1 постанови Кабінету Міністрів України N 1172.

Судом першої інстанції як документ, що підтверджує безспірність заборгованості, було взято наданий банком розрахунок суми заборгованості станом на 16 вересня 2010 року. Проте цей розрахунок не є документом, який підтверджує безспірність вимог банку.

Належними доказами, які б підтверджували наявність чи відсутність заборгованості, а також встановлювали розмір заборгованості, могли бути первинні документи, оформлені відповідно до вимог ст. 9 Закону України від 16 липня 1999 року N 996-XIV "Про бухгалтерський облік та фінансову звітність" (Закон N 996-XIV).

Як зазначалось, виконавчий напис на договорі іпотеки/застави може бути вчинений лише у випадку, коли вимоги кредитора є безспірними і з моменту виникнення права на позасудове вирішення спору минуло не більше трьох років (строк позовної давності). При цьому сам факт подання нотаріусу заперечень боржника чи іпотеко/заставодавця щодо зобов'язання, забезпеченого іпотекою/заставою, а також наявність судової справи про стягнення кредитної заборгованості свідчить про наявність спору між кредитором/заставодержателем і заставодавцем. У зв'язку з цим вчинення нотаріусом виконавчого напису може слугувати підставою для його оскарження.

При розгляді цієї категорії справ виникало інше проблемне питання, що може бути фактом підтвердження належного вручення боржнику повідомлення про необхідність погашення заборгованості?

Це питання судами вирішувалося по-різному.

Проте належним чином вручене повідомлення боржника про вчинення виконавчого напису впливає на правильне вирішення справи.

Так, рішенням Берегівського районного суду Закарпатської області від 22 жовтня 2012 року задоволено позов М. В. М. до ПАТ "Банк", треті особи - приватний нотаріус Мукачівського районного нотаріального округу - В. В. І., відділ ДВС і Берегівське РУЮ, про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню.

Під час розгляду справи судом встановлено, що ПАТ "Банк" не надіслав боржнику вимогу про погашення боргу, не проінформував боржника про розмір заборгованості, та не менше, як за 30 днів до вчинення виконавчого напису не повідомив боржника про порушення кредитних зобов'язань, чим позбавив позивача права оскаржити вимоги у судовому порядку або виставити письмові заперечення кредитору. Приватний нотаріус при вчиненні виконавчого напису не пересвідчився про відсутність на час пред'явлення вимоги спору, чим порушив п. 284 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чинної на час вчинення нотаріальної дії).

Письмова вимога банку боржнику повинна надсилатись способом, передбаченим договором. При цьому чинне законодавство не встановлює обов'язку банку, кредитора перевіряти фактичне місцезнаходження чи місце проживання боржника/іпотекодавця та його розшуку. Це означає, що кредитор повинен надіслати боржнику письмове повідомлення про початок звернення стягнення на предмет іпотеки чи повідомлення про необхідність виконання зобов'язання на адресу, зазначену в договорі кредиту/іпотеки.

11. Оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії можливе, якщо особа вважає, що нотаріус безпідставно (неправомірно) відмовив у вчиненні нотаріальної дії, порушивши тим самим покладений на нього обов'язок щодо вчинення нотаріальних дій. У такому разі оскаржується постанова про відмову у вчиненні нотаріальної дії, в якій повинні обов'язково обґрунтовуватися причини такої відмови.

Предметом розгляду у справах за позовами щодо оскарження відмови нотаріуса у вчиненні нотаріальних дій найчастіше були: видача свідоцтв про право на спадщину, видача виконавчих написів, накладення та зняття арешту з об'єктів нерухомості, посвідчення договорів відчуження жилих будинків та інше.

Судам слід пам'ятати, що при оскарженні в судовому порядку відмови у вчиненні нотаріальних дій предмет доведення повинен визначатися з урахуванням підстав відмови у вчиненні нотаріальних дій, передбачених ст. 49 Закону N 3425-XII, оскільки від встановлення або невстановлення перелічених обставин залежить висновок про законність та обґрунтованість відмови у вчиненні нотаріальної дії.

Як показує узагальнення, не завжди відмова нотаріусів у вчиненні нотаріальних дій була обґрунтованою.

Так, рішенням Ленінського районного суду міста Кіровограда від 25 лютого 2011 року у задоволенні позову У. У. У. до державного нотаріального архіву в Кіровоградській області про визнання незаконною відмову у вчиненні нотаріальної дії відмовлено.

Позивач зазначала, що 22 квітня 2004 року їй та громадянину Б. Б. Б. подаровано однокімнатну квартиру. Двом співвласникам вручено один примірник нотаріально посвідченого договору, однак його було втрачено. За їх заявою 14 вересня 2005 року видано дублікат договору дарування, який знаходиться у громадянина Б. Б. Б. У 2010 році вона вирішила розпорядитися належною їй частиною квартири, однак не змогла це зробити за відсутності оригіналу договору дарування. 22 листопада 2010 року вона подала заяву до Державного нотаріального архіву про видачу дублікату, однак постановою державного нотаріуса їй відмовлено у видачі дублікату договору дарування, оскільки від співвласника квартири громадянина Б. Б. Б. не надійшла заява про видачу дубліката, що передбачено п. 29 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Рішенням апеляційного суду Кіровоградської області від 17 травня 2011 року рішення суду першої інстанції скасовано та ухвалено нове рішення про задоволення позову.

Задовольняючи позов, апеляційний суд виходив із того, що відповідно до п. 29 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) у разі втрати або зіпсування документа, посвідченого або виданого нотаріусом, за письмовою заявою осіб, за дорученням яких, або щодо яких вчинялася нотаріальна дія, державним нотаріусом державного нотаріального архіву видається дублікат утраченого або зіпсованого документа. Звернення позивачки про видачу їй дублікату викликане тим, що вона, як власник, не має на руках правовстановлюючого документа на свою власність, а Б. Б. Б., стосовно якого також вчинялася нотаріальна дія, не бажає звертатися із заявою про видачу дубліката. Таким чином, штучно створена ситуація, яка позбавляє позивачку виконати будь-які дії щодо можливості користуватися та розпоряджатися своєю власністю.

Апеляційний суд зазначив, що ст. 53 Закону N 3425-XII і п. 29 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (чинної на момент виникнення спірних правовідносин) не передбачають, що видача дубліката можлива лише за заявою всіх осіб, щодо яких вчинялася нотаріальна дія, і неможлива за заявою лише однієї особи, щодо якої вчинялася нотаріальна дія. Тлумачення правових норм в спорі між громадянином і державним органом повинно бути на користь громадянина, в інтересах якого і повинні діяти всі державні органи. Необхідність задоволення вимог позивачки випливає також із загальних завдань цивільного судочинства (ст. 1 ЦПК).

Переважна кількість справ щодо оскарження відмов у вчиненні нотаріальних дій стосувалися спадкових правовідносин.

Поширеними є спори щодо оскарження дій нотаріуса у зв'язку із видачею чи відмовою у видачі свідоцтв про право на спадщину згідно зі статтями 66 - 69 Закону N 3425-XII.

Причинами відмови нотаріусів у видачі свідоцтв про право на спадщину були: відсутність належних правовстановлюючих документів на спадкове майно; наявність помилок у цих документах, які не можуть бути виправлені внаслідок смерті власника; наявність у спадкодавця спільної сумісної власності, що виключає можливість в порядку нотаріального провадження визначити його частку тощо.

Так, рішенням Керченського міського суду Автономної Республіки Крим від 18 червня 2012 року у справі за позовом Р. Ю. В. до Першої Керченської державної нотаріальної контори про видачу свідоцтва про право на спадщину позов задоволено, зобов'язано державну нотаріальну контору видати Р. Ю. В. свідоцтво про право на спадщину після смерті Р. М. І., оскільки спадкове майно у вигляді квартири належало позивачу та Р. М. І. на праві спільної сумісної власності і звернення до суду для виділу частки із спільного сумісного майна не вимагається.

Таке рішення суду узгоджуються з роз'ясненням Постанови ВСУ N 7, згідно з п. 12 якої у разі смерті співвласника приватизованого будинку (квартири) частки кожного із співвласників у праві спільної власності є рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними. Частка померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

Надані для проведення узагальнення справи, рішення, які не були предметом апеляційного розгляду, звертають увагу на кілька питань.

Так, рішенням Комсомольського районного суду м. Херсона від 12 листопада 2012 року у справі за позовом К. Н. В. в інтересах своєї неповнолітньої дочки К. К. В. до Третьої Херсонської державної нотаріальної контори, треті особи без самостійних вимог - Ш. Н. В., Служба у справах дітей виконкому Комсомольського району у м. Херсоні, про зобов'язання Третьої Херсонської державної нотаріальної контори внести зміни в свідоцтво про право на спадщину, видати К. К. В. свідоцтво про право на спадщину на 15/100 частин квартири N 14 в будинку N 25 на вул. Л. в м. Херсоні, позов задоволено. Зобов'язано Третю Херсонську державну нотаріальну контору внести зміни в свідоцтво про право на спадщину за законом видане Ш. Н. В. 24 грудня 2007 року за реєстровим N 3 - 723 на 1/3 частку двохкімнатної квартири N 14 на вул. Л., 25 в м. Херсоні, яке вона отримала після смерті батька Б. В. Г., який помер 30 березня 2007 року. Зобов'язано також Третю Херсонську державну нотаріальну контору видати К. К. В. 25 квітня 1999 року народження свідоцтво про право на спадщину за законом на 1/6 частку квартири N 14 в будинку N 25 на вул. Л. в м. Херсоні, яка відкрилася після смерті її батька.

Розглянувши спір по суті, суд не звернув уваги на те, що фактично він виник між спадкоємцями першої черги, а тому відповідачем за цим позовом повинна бути Ш. Н. В., тобто спадкоємець, яка уже одержала спадщину і не дає своєї згоди на її перерозподіл, а не Третя Херсонська державна нотаріальна контора. Однак відповідачем у зазначеній справі є Третя Херсонська державна нотаріальна контора, а Ш. Н. В., до якої фактично пред'явлено вимогу щодо спадкового майна має статус третьої особи. Отже, суд першої інстанції у порушення вимог ст. 33 ЦПК та у передбаченому ним порядку, не залучив останню до участі у справі як відповідача, вирішивши питання про її права і обов'язки в спірних правовідносинах, не дивлячись на її участь у справі як третьої особи.

Крім того, відповідно до вимог ч. 2 ст. 1300 ЦК саме рішення суду про зобов'язання державної нотаріальної контори внести зміни в свідоцтво про право на спадщину є підставою для видачі нотаріусом нових свідоцтв про право на спадщину, а тому вимоги в частині зобов'язання нотаріуса видати свідоцтва про право на спадщину та ухвалене в цій частині рішення суду є безпідставним.

Зобов'язуючи нотаріуса видати нові свідоцтва, суд виходить за межі повноважень, а також заявлених вимог, оскільки видача нотаріусом нових свідоцтв про право на спадщину є уже стадією виконання рішення суду.

Крім того, оскільки зазначеним рішенням фактично підтверджується право спадкоємця на спадкування, який звернувся до нотаріальної контори після спливу строку для прийняття спадщини і вже коли спадщину прийняли інші спадкоємці, то судом вирішується лише питання про внесення змін до раніше виданих свідоцтв іншим спадкоємцям без розподілу часток, оскільки перерозподіл часток відноситься виключно до повноважень нотаріуса, який на підставі рішення суду видає нові свідоцтва про право на спадщину. І резолютивна частина рішення має бути викладена таким чином - "внести зміни до свідоцтва про право на спадщину виданого Ш. Н. В. 24 грудня 2007 року Третьою Херсонською державною нотаріальною конторою за реєстровим N 3-723 на 1/3 частку квартири N 14 на вул. Л., 25 в м. Херсоні".

Так, рішенням Красногвардійського районного суду Автономної Республіки Крим від 21 березня 2011 року у справі за позовом Р. Н. А. до державного нотаріуса Красногвардійської державної нотаріальної контори про скасування постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, позов задоволено, скасовано постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, зобов'язано нотаріуса видати Р. Н. А. свідоцтво про право на спадщину у вигляді нежитлових будівель в с. Рівне вул. Т., які за життя належали на праві власності Р. В. О.

Суд першої інстанції визнав відмову нотаріуса незаконною та скасував її, оскільки нотаріус при перевірці правовстановлюючих документів на спадкове нерухоме майно піддав їх сумніву, проте ці документи не визнавались недійсними в судовому порядку.

Як свідчать матеріали, надані для проведення узагальнення, останнім часом збільшилася кількість справ щодо оскарження відмови у посвідченні угод про відчуження нерухомого майна, розташованого на земельній ділянці, у якої відсутній кадастровий номер.

Практику вирішення спорів щодо правомірності відмови нотаріуса у посвідченні договору купівлі-продажу житлового будинку, належного на праві приватної власності через відсутність кадастрового номеру земельної ділянки, на якій він розташований, і яка не є предметом договору купівлі-продажу не можна вважати усталеною, водночас кількість рішень з цього приводу вказує на необхідність надання відповідного роз'яснення (справи Колимського районного суду Одеської області N 1430/12; N 1273/121559/12; N 1540/12; справа Приморського районного суду м. Одеси N 2-1358/11).

Правова колізія полягає в тому, що 05 листопада 2009 року було прийнято Закон України N 1702-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо спрощення порядку набуття прав на землю" (Закон N 1702-VI), яким внесено зміни до ст. 377 ЦК та ст. 120 ЗК, що регулюють порядок переходу прав на земельну ділянку у випадку відчуження об'єкта нерухомості, що на ній розташований.

Із набранням чинності Законом N 1702-VI, згідно з яким внесено такі зміни, розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, стали істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти, при цьому такими правилами не конкретизовано, чи стосується така вимога всіх земельних ділянок, в тому числі й тих, що перебувають у державній та комунальній власності, чи такі вимоги слід застосовувати лише щодо приватизованих ділянок.

Така законодавча невизначеність зумовила численні відмови нотаріусів у посвідченні правочинів про відчуження будинків за відсутності кадастрового номеру земельної ділянки, на якій він розташований, що і змушує осіб звертатися до суду.

Визнаючи відмову з таких підстав незаконною, суди першої інстанції виходили з того, що такою відмовою обмежується право власника на здійснення своїх повноважень щодо нерухомого майна.

Також слід зазначити, що норми ст. 377 ЦК не повністю узгоджуються із нормами Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, відповідно до п. 1.1 глави 2 якого правочини щодо відчуження та застави майна, право власності на яке підлягає реєстрації, посвідчуються за умови подання документів, що підтверджують право власності (довірчої власності) на майно, що відчужується або заставляється, та у передбачених законодавством випадках, документів, що підтверджують державну реєстрацію прав на це майно в осіб, які його відчужують.

Згідно з п. 1.8 глави 2 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, якщо з поданих нотаріусу документів випливає, що житловий будинок, будівля, споруда тощо збудовані (або будуються) на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, нотаріус відмовляє в посвідченні договору відчуження житлового будинку та іншого нерухомого майна.

Отже, якщо земельна ділянка не є предметом угоди, то підставою для відмови у вчиненні дії посвідченні договору відчуження будинку, будівлі може бути лише відсутність документів про надання ділянки, однак не відсутність кадастрового номеру з огляду на вимоги Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України.

Крім того, кадастровий номер є ознакою земельної ділянки, яка належить на праві приватної власності, а тому при застосуванні норми ст. 377 ЦК до всіх відносин, відсутність приватизації ділянки буде перешкодою для розпорядження будинком, будівлею, що на ній розташований.

Таке обмеження права власності суперечить принципам цивільного права і потребує на відповідне роз'яснення з метою уникнення появи значної кількості справ, спір щодо яких створений штучно недосконалим законодавством.

Рішенням Ялтинського міського суду Автономної Республіки Крим від 01 листопада 2012 року у справі за позовом Гурзуфської селищної ради до приватного нотаріуса Ялтинського міського нотаріального округу про оскарження постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії позов задоволено та зобов'язано нотаріуса посвідчити договір купівлі-продажу частки будинку, що належить Гурзуфській селищній раді, без оформлення у власність або користування ділянки, на якій розташовано будинок.

При вирішенні питання щодо обґрунтованості таких позовних вимог суд першої інстанції керувався положеннями ч. 1 ст. 377 ЦК, відповідно до якої до особи, яка набула право власності на житловий будинок (крім багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на умовах, встановлених для попереднього землевласника (землекористувача). Але суди, розглядаючи згадані позови, задовольняли їх без дотримання вимог ч. 2 ст. 377 ЦК, згідно якої розмір та кадастровий номер земельної ділянки, право на яку переходить у зв'язку з переходом права власності на житловий будинок, будівлю або споруду, є істотними умовами договору, який передбачає набуття права власності на ці об'єкти (крім багатоквартирних будинків).

Тому згідно з ч. 2 ст. 377 ЦК відсутність кадастрового номеру на земельну ділянку є підставою для відмови у вчиненні нотаріальних дій і у суду не було підстав зобов'язувати нотаріуса посвідчити договори купівлі-продажу нерухомості без зазначення кадастрового номеру земельної ділянки, на якій вона розташована.

Статтею 1 Закону України від 07 липня 2011 року N 3613-VI "Про Державний земельний кадастр" (із змінами і доповненнями) визначено, що кадастровий номер земельної ділянки є індивідуальна, що не повторюється на всій території України, послідовність цифр та знаків, яка присвоюється земельній ділянці під час її державної реєстрації і зберігається за нею протягом усього часу існування.

12. При складанні та ухваленні рішення суди мають керуватися роз'ясненнями, наданими Постановою ВСУ N 2, якою передбачено, що на справи за скаргами на нотаріальні дії або відмови в їх вчиненні поширюються загальні правила цивільного процесуального законодавства.

Рішення у справах про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні повинно бути мотивованим і містити аналіз представлених у справі доказів, а також посилання на матеріальні й процесуальні норми права та відповідати вимогам статей 213 - 215 ЦПК.

Відповідно до абзаців 2 та 3 п. 14 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 січня 1992 року N 2 "Про судову практику в справах за скаргами на нотаріальні дії або відмову в їх вчиненні" (Постанова ВСУ N 2) (із змінами), з урахуванням вимог ЦПК, у резолютивній частині рішення, зокрема, повинно бути зазначено про задоволення позову або про повне чи часткове залишення його без задоволення.

При задоволенні позову про оскарження нотаріальних дій суд має зазначити, які саме нотаріальні дії, коли і ким вчинені, скасовуються. Задовольняючи позов про оскарження відмови у вчиненні нотаріальної дії, суд в резолютивній частині рішення зазначає про скасування постанови (іншого відповідного акта) про це (з наведенням дати і органу, що її прийняв) і яку нотаріальну дію та хто повинен вчинити.

Так, рішенням Оболонського районного суду м. Києва від 28 листопада 2012 року у справі за позовом М. Т. І до АБ "Банк", треті особи - приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу - К. Ю. В., відділ ДВС Оболонського РУЮ у м. Києві, М. С. Г., про визнання виконавчого напису таким, що не підлягає виконанню, позов задоволено, визнано таким, що не підлягає виконанню виконавчий напис від 08 квітня 2011 року, вчинений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу - К. Ю. В., зареєстрований в реєстрі за N 7674, яким запропоновано звернути стягнення на квартиру N 144 у буд. N 54-А на проспекті Г. у м. Києві, що належить на праві власності М.Т.І.; стягнуто з АБ "Банк" (код ЄДРПОУ 19338316) на користь М. Т. І. судовий збір у сумі 107 грн. 30 коп. (справа N 2/2605/6238/12, суддя - Андрейчук Т. В.).

Відповідно до п. 14 Постанови ВСУ N 2 суд не може в таких справах замість скасування нотаріальних дій визнавати недійсними посвідчені угоди; вирішувати питання про відповідні дії (наприклад, дозволити подарувати чи продати певне майно замість зобов'язання нотаріального органу виконати відповідну нотаріальну дію); зобов'язати орган, що виконує нотаріальні дії, вчинити дію, яка суперечить закону (посвідчити договір дарування державним підприємством своєму працівникові жилого будинку при відсутності на це дозволу власника тощо), або вчинити нотаріальну дію у зв'язку з поданням суду документів чи доказів, відсутність яких у позивача викликала відмову у вчиненні цих дій, оскільки зазначена обставина є підставою для нового звернення до нотаріального органу, а не для скасування його постанови.

У ряді випадків формулювання резолютивної частини рішень у справах щодо оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні є неправильним.

Так, рішенням Мукачівського міськрайонного суду Закарпатської області від 28 грудня 2011 року позов Б. В. В., яка діє в інтересах неповнолітньої Б. В. О., до державного нотаріуса Мукачівської міської державної нотаріальної контори О. В. В. про скасування, як незаконної постанови державного нотаріуса Мукачівської державної нотаріальної контори - О. В. В. про відмову у вчиненні нотаріальної дії у видачі свідоцтва про право на спадщину частково задоволено, скасовано, як незаконну постанову державного нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину, зобов'язано державного нотаріуса видати свідоцтво про право на спадщину Б. В. В. після смерті її батька - Б. О. Л., який помер 13 лютого 2011 року.

У цьому прикладі в резолютивній частині рішення не зазначено ні дату винесення постанови про відмову у вчиненні нотаріальної дії, ні її реєстровий номер.

Рішенням Хмельницького міськрайонного суду від 11 липня 2012 року у справі за позовом П. Н. І. до приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Б. Т. П. про визнання неправомірною відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язання вчинити нотаріальну дію позов задоволено, визнано неправомірною відмову приватного нотаріуса Хмельницького міського нотаріального округу Б. Т. П. у вчиненні нотаріальної дії та зобов'язано нотаріуса посвідчити договір купівлі-продажу житлового будинку та земельної ділянки площею 0,1 га на вул. П., 42 в м. Хмельницькому, що належить П. Н. І. за умови одночасної купівлі в м. Хмельницькому в мікрорайоні "Дубово" на ім'я П. Н. І. для її проживання благоустроєної окремої квартири, що складається із 2-х кімнат, загальною площею не менше 45 кв. м.

З урахуванням зазначеного, спірним є питання щодо виконання рішення суду про здійснення нотаріусом правочину під умовою.

Рішення суду у справах щодо оскарження нотаріальних дій або відмови в їх вчиненні є обов'язковим не тільки для нотаріального органу, дії або відмова у вчиненні якого оскаржувалась, а і для іншого нотаріального органу. Якщо після судового розгляду зацікавлена особа звертається за вчиненням тієї чи іншої дії до іншого уповноваженого органу, останній не вправі ігнорувати правові висновки, які є у рішенні суду.

Копія рішення має направлятися нотаріусу чи посадовій особі, яка вчинила нотаріальну дію.

Рішення суду у справах щодо оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні можуть бути оскаржені на загальних підставах.

13. Проведеним узагальненням встановлено, що при розгляді справ цієї категорії невизначеним залишалося питання стосовно сплати судового збору під час подання до суду позовних заяв, так як Закон України від 08 липня 2011 року N 3674-VI "Про судовий збір" (Закон N 3674-VI) не виділив справи про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні в окрему категорію.

Матеріали більшості вивчених справ свідчать про сплату позивачами судового збору як з немайнового спору.

За подання позовної заяви немайнового характеру справляється судовий збір, що становить 0,1 розміру мінімальної заробітної плати (підп. 2 п. 1 ч. 2 ст. 4 Закону N 3674-VI), що на 2013 рік становило 114 грн. 70 коп.

У випадках, коли подані позовні заяви не відповідають вимогам статей 119, 120 ЦПК та під час їх подання не сплачено судовий збір, державне мито, суддям слід виносити ухвали відповідно до ст. 121 ЦПК про залишення таких заяв без руху та вимагати від позивачів усунення недоліків.

14. Узагальнення судової практики у справах розгляду спорів про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні сприятиме правильному та однаковому вирішенню судами зазначеної категорії справ.

Розгляд справ про оскарження нотаріальних дій або відмову в їх вчиненні у чіткій відповідності до закону має сприяти забезпеченню дотримання законності в своїй діяльності нотаріусів або відповідних посадових осіб, уповноважених на вчинення нотаріальних дій, встановленню юридичних гарантій забезпечення дотримання прав громадян та організацій, які беруть участь в нотаріальному процесі, відновленню їх порушених прав.

 

Голова

 

Секретар Пленуму