ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ

ДОВІДКА
за результатами узагальнення судової практики вирішення спорів про корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав

ЗМІСТ

Вступ

Підвідомчість господарським судам спорів про корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав

I. Спори про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства.

1.1. Порушення порядку повідомлення учасників (акціонерів) про проведення загальних зборів (ст. 61 Закону України "Про господарські товариства", статті 35, 36 Закону України "Про акціонерні товариства").

1.2. Прийняття загальними зборами учасників (акціонерів) рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (статті 41, 59, 60 Закону України "Про господарські товариства", статті 41, 42, 43 Закону України "Про акціонерні товариства").

1.3. Поширення позовної давності на вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників господарських товариств (крім акціонерних товариств, строк звернення до суду щодо оскарження рішень загальних зборів учасників яких прямо встановлений ч. 1 ст. 50 Закону України "Про акціонерні товариства").

1.4. Порушення порядку виключення учасника з господарського товариства.

II. Спори щодо зобов'язання вчинити певні дії (взяти участь у загальних зборах, включити до складу учасників господарського товариства, скликати загальні збори тощо).

2.1. Справи за позовами про виключення учасників зі складу товариства.

2.2. Позови про зобов'язання скликати загальні збори товариства.

2.3. Невчинення певних дій самим господарським товариством.

2.4. Зловживання учасниками господарського товариства своїм правом щодо участі в загальних зборах учасників товариства.

III. Спори про стягнення вартості частки майна господарського товариства.

IV. Спори про визнання права власності на частку у статутному капіталі господарського товариства.

V. Спори про визнання недійсним рішення виконавчого органу господарського товариства.

VI. Спори про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та спори щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства.

VII. Спори за позовом акціонера (учасника) господарського товариства про захист прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва.

* * *

На виконання плану роботи Вищого господарського суду України (далі - ВГСУ) суддею, секретарем першої судової палати О. В. Котом та головним спеціалістом управління забезпечення роботи першої судової палати О. В. Лукомською здійснено вивчення та узагальнення судової практики вирішення спорів про корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав.

Спори названої категорії посідають вагоме місце в судовій практиці, адже вони стосуються діяльності господарських товариств, які без перебільшень можна вважати універсальною і найоптимальнішою організаційно-правовою формою суб'єктів господарювання.

При цьому у корпоративних спорах утримується найвищий відсоток оскарження - судові акти оскаржуються майже у кожній другій справі. Так, у 2011 ВГСУ переглянуто 602 справи про корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав, що становить 47,2 % розглянутих господарськими судами спорів, у 2012 році - 380 справ (41,6 %), у I півріччі 2013 року - 141 справу (29,7 %).

Підвідомчість господарським судам спорів про корпоративне управління та реалізацію корпоративних прав

Щодо розгляду господарськими судами спорів за позовами фізичних осіб про розірвання договорів купівлі-продажу акцій, часток у статутному капіталі ТОВ.

У зв'язку з відсутністю в законодавстві норм про спеціальну підвідомчість (підсудність) спорів, пов'язаних з емісією цінних паперів, розміщенням акцій чи їх обігом, а також часток у статутному (складеному) капіталі товариства, що виникають між акціонерами (учасниками) господарського товариства та товариством (крім передбачених п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК), такі позови господарські суди повинні приймати за правилами ст. 1 ГПК, тобто з урахуванням суб'єктного складу учасників спору. Такі роз'яснення містяться у п. 7 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13.

Відповідно до п. 1.11 рекомендацій президії ВГСУ N 04-5/14 від 28.12.2007 при визначенні підвідомчості справ зі спорів, пов'язаних з обігом акцій, господарським судам необхідно розрізняти правовідносини щодо акцій як речей та правовідносини з приводу реалізації корпоративних прав, посвідчених акціями. Хоча змістом акцій є посвідчені ними корпоративні права, однак відповідно до ст. 177 ЦК України цінні папери (в тому числі акції) є речами. Корпоративними є відносини, пов'язані з реалізацією корпоративних прав, посвідчених акціями. Відносини, пов'язані з обігом акцій, до корпоративних не належать.

З урахуванням наведеного спори про визнання права власності на акції, укладення, розірвання, зміну, виконання а також визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та спори щодо інших правочинів з акціями, крім спорів, пов'язаних з порушенням переважного права на придбання акцій, не є такими, що виникають з корпоративних відносин і залежно від суб'єктного складу сторін підлягають розгляду господарськими або загальними судами.

Зазначена правова позиція міститься у постановах ВГСУ у справах N 2/190-ПН-10, N К39/161-08, N К12/122-08, N 63/114-10, N 38/60-10 тощо.

Щодо питання, пов'язаного з віднесенням до підвідомчості господарських судів розгляду спорів за участю суб'єктів господарювання, які не є господарськими товариствами.

Тривалий час суди дотримувалися єдиної правової позиції, що узгоджувалася з положеннями п. 3 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13. Проте ВСУ в постанові у справі N 14/680/07 дійшов такого висновку. Згідно зі ст. 93 ГК України підприємством колективної власності визнається корпоративне або унітарне підприємство, що діє на основі колективної власності засновника (засновників). Підприємствами колективної власності є виробничі кооперативи, підприємства споживчої кооперації.

Таким чином, виробничий кооператив споживчої кооперації є господарським товариством у розумінні статей 79 та 93 ГК України.

Такий самий висновок міститься і у справах N 5016/1066/2011(6/67), N 5016/1105/2012(10/35), розглянутих господарськими судами.

12.09.2012 Конституційний Суд України (далі - КСУ) ухвалив Рішення у справі N 17-рп/2012 за конституційним зверненням приватного підприємства "ІКІО" щодо офіційного тлумачення положення ч. 1 ст. 61 Сімейного кодексу України, згідно з яким статутний капітал та майно приватного підприємства визнано об'єктом права спільної сумісної власності подружжя. Висновок КСУ поставив нові питання перед господарськими судами.

Так, до господарського суду звернулася фізична особа з позовом про визнання недійсним рішення загальних зборів господарського товариства, учасником якого є інший із подружжя. Позивач з посиланням на наведене рішення ґрунтує свої вимоги на нормах сімейного законодавства. Тобто посилається на порушення майнових прав особи, що перебуває у шлюбних відносинах з учасником товариства.

Як приклад можна навести справу N 903/8/13-г.

Очевидним є ототожнення права спільної сумісної власності подружися на статутний капітал і майно приватного підприємства з корпоративним правом учасника товариства. При вирішенні питання про підвідомчість аналогічних категорій спорів судам необхідно керуватися тим, що справи, які випливають із сімейних правовідносин, між учасником (акціонером) господарського товариства - фізичною особою та господарським товариством є підвідомчими загальним судам. Судам слід враховувати положення п. 1 ч. 1 ст. 15 ЦПК України, за якими справи, які випливають із сімейних відносин, суди розглядають у порядку цивільного судочинства.

Крім того, аналіз матеріалів судової практики засвідчив, що мають місце питання підвідомчості спорів за позовами акціонерів (учасників) господарського товариства про захист прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва.

Так, у справі N 5023/5570/12 ВГСУ погодився з висновком апеляційного господарського суду про те, що незалежно від суб'єктного складу учасників судового процесу спір про визнання недійсним договору купівлі-продажу, укладеного між ТОВ та фізичною особою, у зв'язку з порушенням його корпоративних прав на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України є підвідомчим господарському суду.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах ВГСУ у справах N 8/152-10/3, N 5002-24/6172-2010, N 7/51, N 5021/2032/2011, N 15/61.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об'єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Відсутність порушеного права чи невідповідність обраного позивачем способу його захисту способам, визначеним законодавством, встановлюється під час розгляду справи по суті.

Відповідно до п. 51 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13 господарським судам слід з'ясовувати, чи були порушені корпоративні права позивача внаслідок недотримання товариством норм законодавства або вимог установчих документів при укладенні того чи іншого договору. У разі виявлення таких обставин спір має розглядатися господарським судом.

Крім того, судам слід враховувати положення п. 1.2 рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007 N 04-5/14, в якому зазначено, що до корпоративних спорів належать також: спори за позовами учасників (акціонерів) господарських товариств про визнання недійсними правочинів, укладених товариством, якщо позивач обґрунтовує позовні вимоги порушенням його корпоративних прав або інтересів.

I. Спори про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства

Найпоширенішою категорією судових конфліктів у сфері корпоративних відносин є спори про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарських товариств. Ці спори становлять 51 % загальної кількості розглянутих господарськими судами корпоративних спорів.

Протягом 2011 року - першого півріччя 2013 року господарськими судами зазначені справи розглядалися переважно за участю ТОВ (близько 70 %) та АТ (близько 25 %).

Позивачем у даній категорії справ може виступати виключно учасник господарського товариства, тобто носій корпоративних прав. Як зазначається в п. 2.2.2 рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007 N 04-5/14, особа стає носієм корпоративних прав з моменту набуття права власності на акції АТ або вступу до інших господарських товариств. У п. 19 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13 наголошується, що право на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень органів управління товариства мають лише ті його акціонери (учасники), які були акціонерами (учасниками) на дату прийняття рішення, що оскаржується. Вимоги акціонера (учасника) товариства про визнання недійсним рішення органу управління товариства не підлягають задоволенню, якщо на момент його прийняття позивач ще не набув права власності на акції чи частку в статутному капіталі товариства, оскільки його корпоративні права не могли бути порушеними.

Такий висновок міститься, наприклад, у постановах ВГСУ у справах N 5002-22/3767-2011, N К4/004-12, N 5002-24/3846-2012 тощо.

Під час вирішення питання про порушення справи за позовною заявою прокурора в інтересах акціонера (учасника) про визнання недійсним рішення загальних зборів господарському суду слід виходити з такого.

Згідно з абз. 4 ч. 1 ст. 2 ГПК господарський суд порушує справи за позовами прокурорів, які звертаються до господарського суду в інтересах держави. Частиною 2 згаданої статті передбачено, що у позовній заяві прокурор самостійно визначає, в чому полягає порушення інтересів держави, та обґрунтовує необхідність їх захисту, а також вказує орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах, за відсутності ж такого органу або відсутності у нього повноважень зазначає про це в позовній заяві.

Отже, ст. 2 ГПК не передбачено право прокурора на звернення до господарського суду в інтересах акціонерів (учасників) господарських товариств (справа N К39/300-10).

Згідно з п. 6.2.5 роз'яснень президії Вищого арбітражного суду України від 26.01.2000 N 02-5/35 відповідачем у даних спорах виступає саме товариство як юридична особа, рішення керівних органів якої оскаржується.

Так, рішенням господарського суду у справі N 8/182 задоволено позовні вимоги ТОВ до фізичної особи про визнання недійсними рішень загальних зборів.

Постановою апеляційного господарського суду, залишеною в силі ВГСУ, дане рішення скасоване, в позові відмовлено. Суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що місцевий господарський суд не дослідив питання суб'єктивного складу учасників спору та не врахував вимог законодавства щодо визначення кола осіб, які беруть участь у справі в спорах про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників товариства, оскільки позов подано особою, яка не належить до числа учасників товариства, а відповідачем у справі є не товариство, а його учасник.

Розглядаючи спори зазначеної категорії, господарським судам слід виходити з того, що відповідно до п. 16 постанови Пленуму ВСУ N 13 суди не вправі вносити зміни до статуту товариства у зв'язку з тим, що це належить до виключної компетенції загальних зборів товариства. Підвідомчими судам є спори щодо недійсності внесених змін до установчих документів товариства або визнання недійсними рішень загальних зборів стосовно внесення змін до установчих документів.

Рішенням господарського суду у справі N 14/46-831, залишеним в силі судами апеляційної та касаційної інстанцій, відмовлено у позові учасника ТОВ до ТОВ про зобов'язання провести державну реєстрацію змін до статуту.

Місцевий господарський суд визнав такими, що не ґрунтуються на приписах законодавства у сфері корпоративних правовідносин, вимоги позивача про встановлення саме судом розміру статутного фонду товариства та визначення частки у ньому позивача як учасника (засновника) товариства і зобов'язання відповідача включити вказані відомості до статуту та свідоцтва товариства.

ВГСУ зазначив, що оскільки господарські суди не вправі приймати рішення з питань, віднесених до виключної компетенції загальних зборів, не вправі вносити зміни до статуту товариства у зв'язку з тим, що це належить до виключної компетенції загальних зборів товариства, місцевий господарський суд дійшов висновку, з яким погодився суд апеляційної інстанції, про неможливість застосування способів захисту прав та законних інтересів осіб, які не передбачені чинним законодавством, а саме ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України.

Аналогічні правові висновки містяться у постанові ВГСУ у справі N 922/1123/13.

Судам необхідно враховувати, що рішення загальних зборів учасників (акціонерів) та інших органів господарського товариства не є правочинами у розумінні ст. 202 ЦК України. Зазначені рішення є актами ненормативного характеру (індивідуальними актами). Як роз'яснила президія ВГСУ (роз'яснення від 26.01.2000 N 02-5/35), актом є юридична форма рішень відповідного органу, тобто офіційний письмовий документ, який породжує певні правові наслідки, спрямований на регулювання тих чи інших суспільних відносин і має обов'язковий характер для суб'єктів цих відносин. Тому до цих рішень не можуть застосовуватися положення статей 203 та 215 ЦК України, які визначають підстави недійсності правочину, та, відповідно, в даному випадку не можуть бути застосовані правові наслідки недійсності правочину за ст. 216 ЦК України (справи N 18/76/5022-1753/2011, N 5017/1221/2012 тощо).

1.1.

Недотримання вимог закону та установчих документів господарських товариств під час скликання і проведення їх загальних зборів є порушенням права на участь у роботі даного органу. Цим правом відповідно до законодавства наділено лише учасників (акціонерів) господарських товариств.

Згідно з п. 2.16 рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007 N 04-5/14 господарським судам у вирішенні спорів зі справ цієї категорії за позовами акціонерів, яких не було повідомлено про проведення загальних зборів, необхідно давати оцінку всіх обставин справи в їх сукупності та з'ясовувати, чи порушує оспорюване рішення права та охоронювані законом інтереси позивача.

Саме через те, що оспорювані рішення загальних зборів не порушили законних інтересів позивача, апеляційний господарський суд скасував рішення господарського суду у справі N 30/5005/1277/2012. Суд апеляційної інстанції не погодився з висновком господарського суду про наявність порушень прав позивача на участь в управлінні, оскільки прибуток на зборах не розподілявся, а був направлений на розвиток виробництва.

Разом з тим, відповідно до абз. 2 п. 2.16 зазначених вище рекомендацій позивачеві не може бути відмовлено у задоволенні відповідних вимог тільки з мотивів недостатності його голосів для зміни результатів голосування з прийнятих загальними зборами рішень, оскільки вплив учасника на прийняття загальними зборами рішень не вичерпується лише голосуванням (справа N 8/104/2011/5003).

Положення ч. 5 ст. 61 Закону України "Про господарські товариства" та ст. 35 Закону України "Про акціонерні товариства" вказують на те, що обов'язковою умовою дійсності повідомлення про скликання загальних зборів товариства є одночасна наявність у такому повідомленні інформації як про час і місце проведення зборів, так і інформації про питання, що будуть винесені на розгляд зборів.

Відсутність будь-якої з цих складових у повідомленні про проведення загальних зборів, як і відсутність самого повідомлення, призводить до недійсності рішень, прийнятих на зборах у разі їх наступного оскарження.

Неможливо використовувати телефонне повідомлення про дату, час та місце проведення загальних зборів учасників товариства у зв'язку з відсутністю жодних доказів змісту розмови. Роздрукування телефонних переговорів, які надані операторами мобільного зв'язку, підтверджують тільки факт з'єднання двох абонентів стільникового зв'язку певної тривалості та нічого іншого (справа N 5002-3/5354-2011).

1.2.

Пунктом 18 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13 до безумовних підстав для визнання недійсним рішення загальних зборів віднесено прийняття загальними зборами рішення за відсутності кворуму для проведення загальних зборів чи прийняття рішення (наприклад справа N 20/167).

Згідно з п. 2.12 рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007 N 04-5/14 відсутність реєстру акціонерів під час проведення загальних зборів акціонерів робить неможливим встановлення правомочності загальних зборів і тому є підставою для визнання недійсними прийнятих цими зборами рішень незалежно від виду акціонерного товариства (справи N К19/146-10/17, N 20/7, N 39/359-07 тощо).

1.3.

"Право участі у товаристві", що є особистим немайновим правом (ст. 100 ЦК України), не є поняттям, тотожним поняттю "право участі в управлінні справами товариства", яке має для учасника товариства економічний зміст (ст. 10 Закону "Про господарські товариства", ст. 25 Закону "Про акціонерні товариства"). Таким чином, на вимоги про визнання недійсними рішень загальних зборів учасників господарських товариств поширюється строк позовної давності.

Зазначена правова позиція касаційної інстанції міститься в постановах у справах N 38/29-10, N 5002-33/4606-2010, N 5002-7/5477-2010, N 8/107пн-к, N 32/392-45/182, N К30/316-10, N 19-23/41-10-3134, N 11/200пн-к, N 3/58, N 5010/972/2011-К-23/38 тощо.

1.4.

При вирішенні спорів, пов'язаних з виключенням учасника з товариства, господарським судам, як випливає зі змісту ст. 64 Закону "Про господарські товариства", необхідно дослідити всі обставини, пов'язані з виключенням учасника з товариства, дати оцінку його поведінці, встановити наявність негативних для товариства наслідків у зв'язку з діями (бездіяльністю) учасника. Якщо негативні наслідки ще не настали, потрібно правильно визначити вірогідність їх настання. Судам слід встановити причинний зв'язок між діями (бездіяльністю) учасника товариства та негативними наслідками для товариства, а також дослідити мотиви поведінки учасника, форму вини тощо.

Вирішуючи питання про наявність факту перешкоджання учасником своїми діями досягненню цілей товариства, необхідно встановити, що поведінка учасника суттєво ускладнює діяльність товариства чи робить її практично неможливою.

Господарські суди повинні враховувати як фактичні обставини, що були підставою для виключення учасника з товариства, так і дотримання вимог законодавства та установчих документів при скликанні та проведенні відповідних загальних зборів. Прикладом може бути справа N 17/228.

II. Спори щодо зобов'язання вчинити певні дії

2.1.

З урахуванням імперативного характеру норм ч. 2 ст. 52, ст. 64 Закону "Про господарські товариства" питання щодо виключення учасника зі складу товариства з обмеженою відповідальністю належить до виключної компетенції загальних зборів учасників товариства. Тому звернення сторони до господарського суду з позовом про виключення учасника з товариства не відповідає встановленим законом способам захисту прав.

Відповідно до ч. 5 п. 10 постанови Пленуму ВСУ від 28.10.2008 N 13 господарський суд, з'ясувавши, що предмет позову не відповідає встановленим законом способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припинити провадження у справі у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Аналіз судової практики розгляду спорів з даним предметом позову свідчить про те, що господарські суди дотримуються єдиної правової позиції, яка полягає у відсутності правових підстав для задоволення такого позову (справи N 5021/443/2011, N 5011-74/13491-2012 тощо).

2.2.

Не підлягають задоволенню позови про зобов'язання скликати загальні збори товариства, оскільки ст. 47 Закону України "Про акціонерні товариства" та ст. 61 Закону "Про господарські товариства" надають акціонерам, які володіють більш як 10 % голосів (учасникам - більш як 20 % голосів), право самостійно скликати позачергові загальні збори. Звернення до господарського суду з такою позовною вимогою не відповідає способам захисту прав та законних інтересів осіб, передбачених ст. 16 ЦК України та ст. 20 ГК України.

Згідно з п. 4.3 постанови Пленуму ВГСУ від 26.12.2011 N 18 господарський суд, дійшовши висновку про те, що предмет позову не відповідає встановленим законом або договором способам захисту прав, повинен відмовити в позові, а не припиняти провадження на підставі п. 1 ч. 1 ст. 80 ГПК України (справа N 5015/323/11).

Чинне законодавство не передбачає права акціонерів, які мають у сукупності менше як 10 % голосів (учасників - менше як 20 % голосів), скликати позачергові збори або вимагати від виконавчого органу товариства скликання позачергових зборів (справа N К-6/74).

2.3.

Відповідно до ст. 6 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" державна реєстрація змін до установчих документів проводиться державним реєстратором на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці.

Отже, господарський суд позбавлений права зобов'язати товариство проводити державну реєстрацію відповідних змін до установчих документів, оскільки юридична особа здійснює лише підготовку документів, які відповідно до вимог законодавства подаються (надсилаються рекомендованим листом) державному реєстратору для внесення необхідних змін до державного реєстру (справа N 5019/1250/12).

У разі якщо товариство не вчиняє дії у зв'язку з поданням учасником заяви про вихід із товариства (не вирішується питання про внесення змін до установчих документів товариства, про їх державну реєстрацію), учасник товариства вправі звернутися до господарського суду з позовом про зобов'язання товариства до державної реєстрації змін в установчих документах товариства у зв'язку зі зміною у складі учасників товариства на підставі ст. 7 Закону України "Про господарські товариства" (наприклад, справи N К30/9-11, N 5023/8919/11).

2.4.

У п. 24 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13 зазначено, що участь у загальних зборах та голосування на них є правом, а не обов'язком акціонера. Аналогічне положення міститься в п. 2.7 рекомендацій президії ВГСУ від 28.12.2007 N 04-5/14: участь акціонера/учасника у загальних зборах є його правом, а не обов'язком, тому у суду відсутні підстави для задоволення позову про спонукання такої особи взяти участь у загальних зборах товариства.

Отже, чинним законодавством не передбачено обов'язку акціонерів, у тому числі власників значних пакетів акцій, брати участь у загальних зборах акціонерів.

Практика розгляду господарськими судами спорів про зобов'язання акціонера (учасника) товариства взяти участь у загальних зборах чи зареєструватися у загальних зборах учасників свідчить про те, що господарські суди в цілому дотримуються єдиної правової позиції, яка полягає у відсутності правових підстав для задоволення такого позову (наприклад справи N 18/5026/2744/2011, N 8/25/2012/5003).

III. Спори про стягнення вартості частки майна господарського товариства

Норми, що визначають правовий статус акціонера, є спеціальними стосовно норм, які визначають правовий статус учасника господарського товариства. Тому у господарських судів немає підстав для застосування норм, що визначають порядок виходу та виключення учасника з господарського товариства до відносин, пов'язаних з припиненням корпоративних прав щодо акціонерного товариства (далі - АТ). Отже, у господарських судів немає підстав для задоволення позовних вимог про вихід або виключення позивача-акціонера з АТ та виділення йому частки майна товариства (крім випадку ліквідації товариства).

З вимогами про стягнення частки майна господарського товариства до суду звертаються учасники товариств, які вийшли чи були виключені з числа учасників, а підставою звернення з таким позовом є недотримання товариствами положень ст. 54 Закону України (далі - ЗУ) "Про господарські товариства", згідно з якою при виході учасника з товариства з обмеженою відповідальністю (далі - ТОВ) йому виплачується вартість частини майна товариства, пропорційна його частці у статутному (складеному) капіталі та частина прибутку, одержаного товариством у відповідному році до виходу учасника. При цьому, виплата повинна здійснюватися після затвердження звіту за рік, в якому учасник вийшов з товариства, і в строк до 12 місяців з дня виходу.

Незважаючи на неоднозначність нормативного регулювання того, яку дату вважати днем виходу учасника з ТОВ, сформувалася стала судова практика, що узгоджується з позицією Пленуму Верховного Суду України (далі - ВСУ), закріпленою у п. 28 постанови від 24.10.2008 N 13: вихід зі складу учасників товариства не пов'язується ні з рішенням зборів учасників, ні з внесенням змін до установчих документів товариства, у зв'язку з чим моментом виходу учасника з товариства є дата подачі ним заяви про вихід відповідній посадовій особі товариства або вручення заяви цим особам органами зв'язку. Положення установчих документів, які обмежують чи забороняють право на вихід учасника з товариства є незаконними (справи N К30/9-11, N 47/293, N 5009/2003/12, N 8/227к(11/75к), N 5023/8919/11 та ін.).

Господарським судам, під час розгляду спорів зазначеної категорії, слід також враховувати, що заява учасника про його вихід із товариства має бути нотаріально посвідчена.

Так, 14.03.2011 ВСУ було винесено постанову у справі N 12/198, в якій зазначено, що Київський апеляційний господарський суд, постанову якого залишено без зміни Вищим господарським судом України (далі - ВГСУ), дійшов обґрунтованого висновку про необхідність нотаріального посвідчення заяви учасника товариства про його вихід із ТОВ, а подана позивачем заява у простій письмовій формі є неналежно оформленою та не може бути підставою для прийняття загальними зборами рішення про виключення учасника з товариства, проведення відповідних виплат та внесення змін до установчих документів.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п. 30 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13, при визначенні порядку і способу обчислення вартості частини майна товариства та частини прибутку, яку має право отримати учасник при виході (виключенні) з ТОВ (ТДВ), а також порядку і строків їх виплати господарські суди мають застосовувати відповідні положення установчих документів товариства (справи N 5015/2276/1, N 8/96 та ін.).

У випадку неврегульованості в установчих документах вартість частини майна товариства, що підлягає виплаті, повинна відповідати вартості чистих активів товариства, що визначається в порядку, встановленому законодавством, пропорційно частці учасника в статутному капіталі товариства на підставі балансу, складеного на дату виходу (виключення). Розрахунок належної учаснику частини прибутку здійснюється на дату виходу (виключення) з товариства.

Аналіз судової практики показав, що у таких випадках господарські суди призначають відповідну судову експертизу (справи N 22-26-27/109-08-5207, N 5023/091/11 та ін.).

Господарським судам слід мати на увазі, що при виплаті учаснику товариства вартості частини майна та прибутку товариства при виході з нього, має враховуватися факт оплати учасником його вкладу до статутного фонду (справа N 10/303/08-20/5009/3338/11).

Позиція господарських судів щодо застосування приписів ст. 625 ЦК України до правовідносин, пов'язаних з неналежним виконанням товариством обов'язків щодо розрахунків з учасником, який вибув, узгоджується з позицією ВСУ, викладеною у постанові від 12.12.2011 у справі N 14/214(10).

Так, у справі N 5021/244/12 за позовом акціонера до ПАТ про стягнення інфляційних збитків господарськими судами встановлено, що відповідач не здійснив виплати позивачу вартості частини майна товариства, пропорційної його частці у статутному капіталі товариства в строк до 12 місяців з дня виходу.

Статтею 54 ЗУ "Про господарські товариства" та ст. 148 ЦК України передбачено право учасника товариства на майно, пропорційно його частці у статутному капіталі товариства, яке він має право отримати.

Суди, застосовуючи положення зазначеної статті, дійшли висновку, що у разі, коли учасник, який вибув, скористався таким правом, то з моменту повідомлення про вихід із складу учасників товариства з виплатою належної йому частки вартості майна, у відповідача настає обов'язок сплатити цю суму у строки, визначені цією статтею. Проте, відповідачем неналежно виконано зобов'язання щодо сплати вартості частки майна товариства, належної до сплати учаснику, який вийшов з товариства. При невиконанні зазначеного, настають наслідки, передбачені за прострочення виконання грошового зобов'язання, зокрема, визначених ст. 625 ЦК України.

До аналогічних висновків суди дійшли при розгляді справ N 8/96, N 14/214(10), N 15/169-10, N 25/173-09, N 2-75/05-17/536 та ін.

IV. Спори про визнання права власності на частку у статутному капіталі господарського товариства

Справи у спорах про визнання права власності на частку у статутному капіталі товариства ґрунтуються, як правило, на обставинах невизнання або оспорювання товариством чи іншим учасником товариства права позивача на належну йому частку у статутному капіталі товариства. Причиною виникнення таких спорів є перерозподіл часток або частки між учасниками товариства, придбання частки учасника за цивільно-правовим договором, відступлення частки одним учасником товариства іншому або іншій особі, яка не є учасником товариства.

Позивачі часом помилково ототожнюють відчуження частки у статутному капіталі ТОВ з відчуженням корпоративних прав. Насправді ж об'єктом відчуження є частка у статутному капіталі, з відчуженням якої в учасника припиняються корпоративні права, а в особи, яка придбає частку, виникають ці корпоративні права.

Вклади учасників до статутного капіталу товариства, з моменту їх внесення, є власністю самого товариства. Відчуження учасником товариства частки у статутному капіталі на користь іншої особи не припиняє права власності товариства на майно, яке обліковується на його балансі, у тому числі на внесені до статутного капіталу вклади учасників.

Варто зазначити, що в чинному законодавстві відсутні правові норми, які обумовлюють вступ особи до товариства внаслідок придбання частки у статутному капіталі, а також припинення участі у товаристві відчуженням частки у повному обсязі.

Тому прийом до товариства нового учасника, що придбав частку у статутному капіталі, а також припинення участі у товаристві учасника, який здійснив відчуження частки у повному обсязі, повинно додатково підтверджуватися відповідним рішенням загальних зборів учасників товариства.

Зважаючи на п. 1 ст. 147 ЦК України та інші загальні норми цивільного законодавства, частка у статутному капіталі ТОВ може відчужуватися на підставі договорів купівлі-продажу, дарування, міни та інших правочинів, наслідком яких є перехід права на відчужувану частку (її частину) від однієї особи до іншої (інших).

При укладенні договорів про відчуження частки у статутному капіталі ТОВ сторони повинні керуватися загальними нормами цивільного законодавства з урахуванням особливостей, передбачених спеціальними законами.

При цьому, однією зі сторін такого договору слід вважати учасника товариства, якому належить відчужувана частка. Іншою стороною договору є інший учасник товариства або третя особа, яка виявила бажання придбати частку на певних умовах.

Статтею 147 ЦК України передбачено безумовне право учасника на відчуження належної йому частки у статутному капіталі одному чи кільком особам, які також є учасниками товариства. Третій особі, яка не є учасником товариства, частка може бути відчужена лише у випадку, якщо інше не встановлено у статуті товариства (ч. 2 ст. 53 Закону України "Про господарські товариства".

Передача у власність учасником товариства частки у статутному фонді товариства не може вважатися такою, що відбулася у разі відсутності згоди решти учасників цього самого товариства (справа N 2-25/10).

Якщо рішення загальних зборів, якими була надана згода інших учасників товариства на відступлення частки або частини часток, визнано недійсним, суд вважає вимогу про визнання права власності учасника на частку у статутному капіталі господарського товариства безпідставною (справа N 5021/2125/2011).

Визнання недійсним рішення загальних зборів товариства має правовим наслідком скасування державної реєстрації змін до статуту товариства, внесених на його підставі та поновлення попередньої редакції статуту (справи N К39/24-09(К7/142(39/738-07(20/164(30/170)-07-08), N К30/282-10, N 18/147-08).

Статутом ТОВ може передбачатися право учасника на відчуження належної йому частки у статутному капіталі лише на користь учасників товариства. За таких обставин відчуження частки на користь третіх осіб без внесення відповідних змін до статуту буде неправомірним.

У випадку продажу частки третій особі не повинно порушуватися передбачене ст. 53 ЗУ "Про господарські товариства" переважне право купівлі відчужуваної частки іншими учасниками товариства.

Для набуття переважного перед третіми особами права на купівлю частки, що відчужується іншим учасником товариства, необхідно мати права учасника цього товариства (справа N 6/26-10-416).

Розглядаючи спори зазначеної категорії, господарські суди виходили з того, що укладення договору про відчуження частки у статутному капіталі не є достатньою умовою для переходу права на частку до іншої особи. Фактично, належність частки у статутному капіталі ТОВ певній особі засвідчується відомостями про товариство, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, а також належним чином зареєстрованому статуті товариства.

Наприклад, Донецький господарський апеляційний суд, скасовуючи рішення господарського суду Луганської області у справі N 14/91пн-к/2011, зазначив таке. Суд першої інстанції неправильно визначив момент переходу права власності на частку в статутному капіталі, тому позивач не набув статусу учасника ТОВ, оскільки за умовами договору дарування обдарований вважається таким, що прийняв дар з моменту внесення змін до установчих документів. Проте позивач не довів, що відповідачем внесено такі зміни до статуту ТОВ.

Тому перехід права на частку до іншої особи можна вважати завершеним із моменту внесення та державної реєстрації відповідних змін до статуту товариства, а також відомостей про товариство, що містяться у державному реєстрі.

Відповідно до ст. 145 ЦК України та ст. 59 ЗУ "Про господарські товариства" зміни до статуту товариства з обмеженою відповідальністю підлягають затвердженню загальними зборами учасників товариства.

Зазначена обставина дає підстави вважати, що правочин про відчуження частки не буде завершено, доки загальними зборами учасників не буде затверджено та подано державному реєстратору разом з документами, що засвідчують відчуження частки, ще й зміни до статуту товариства, належним чином оформлені та підписані учасниками, у яких відображено наслідки відчуження частки.

V. Спори про визнання недійсним рішення виконавчого органу господарського товариства

Під час здійснення узагальнення судової практики наведеної категорії спорів враховано також практику вирішення справ у спорах щодо визнання недійсним рішення спостережної ради АТ, яка не є в розумінні закону виконавчим органом товариства, а є органом АТ, який здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав АТ (ст. 160 ЦК України).

Відповідно до ст. 99 ЦК України загальні збори товариства своїм рішенням створюють виконавчий орган та встановлюють його компетенцію і склад. Виконавчий орган товариства може складатися з однієї або кількох осіб. Виконавчий орган, що складається з кількох осіб, приймає рішення у порядку, встановленому для прийняття рішень загальними зборами товариства.

Відповідно до ст. 160 ЦК України в АТ може бути створена наглядова рада, яка здійснює контроль за діяльністю його виконавчого органу та захист прав АТ. Випадки обов'язкового створення в АТ наглядової ради встановлюються законом.

Статутом АТ і законом встановлюється виключна компетенція наглядової ради. Питання, віднесені статутом до виключної компетенції наглядової ради, не можуть бути передані нею для вирішення виконавчому органу товариства.

Члени наглядової ради АТ не можуть бути членами його виконавчого органу.

Статтею 98 ЦК України визначено можливість оскарження учасником товариства лише рішень загальних зборів товариства. Проте учасники товариства (акціонери), а також інші особи, права та законні інтереси яких порушено рішенням наглядової ради, рішенням виконавчого органу, можуть оскаржити таке рішення до суду, оскільки ці органи приймають обов'язкові для виконання рішення, це відповідає також ст. 55 Конституції України.

Рішення наглядової ради чи виконавчого органу товариства може бути оскаржено в судовому порядку акціонером (учасником) товариства шляхом подання позову про визнання його недійсним, якщо рішення не відповідає вимогам законодавства та порушує права чи законні інтереси учасника (акціонера) товариства. Відповідачем за таким позовом є товариство (справа N 5023/3009/11).

Основними підставами для визнання недійсними рішень спостережної ради є перевищення цим органом своєї компетенції і прийняття ним рішень, що належать до виключної компетенції загальних зборів товариства і не можуть бути делеговані будь-якому іншому органові товариства.

Так, рішенням у справі N 5008/1614/2011, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду, задоволено позовні вимоги акціонера до ЗАТ про визнання недійсним спільного рішення спостережної ради та правління ЗАТ.

Рішення суду мотивоване тим, що оскаржуване рішення прийнято спостережною радою та правлінням з перевищенням наданих їм згідно з законом та статутом товариства повноважень, оскільки рішення стосується визначення подальшої діяльності товариства, вирішення якого віднесено до виключної компетенції загальних зборів акціонерів та згідно із імперативними приписами ст. 159 ЦК України не може бути передано на вирішення інших органів товариства.

Встановивши, що рішення виконавчого органу чи наглядової ради господарського товариства не суперечить вимогам чинного законодавства, у суду немає підстав для визнання його недійсним.

Рішенням у справі N 16/351-13/128-20/130-17/33 відмовлено у позові акціонера до ПрАТ про захист корпоративних прав, а саме, визнання недійсним рішення правління відповідача, в частині преміювання головних спеціалістів і начальників дільниць шляхом розподілу між ними акцій резервного фонду.

Підсумовуючи аналіз норм відповідного законодавства та враховуючи, що рішення правління було затверджене вищим органом товариства - загальними зборами, можна дійти висновку, що доводи і твердження позивача про перевищення правлінням своїх повноважень при прийнятті рішення не відповідають дійсності та не знайшли свого підтвердження під час розгляду справи.

Позивачем не надано докази та належним чином не доведено правомірність вимог позовної заяви, зокрема, яким чином оспорюване рішення порушує його права чи інтереси.

VI. Спори про визнання недійсними установчих документів господарського товариства та спори щодо внесення змін до установчих документів господарського товариства

Вивчення практики вирішення спорів, пов'язаних із корпоративним управлінням та реалізацією корпоративних прав, засвідчило, що вимоги про визнання недійсними установчих документів, як правило, розглядалися господарським судом у справах, у яких вирішувалися спори про визнання недійсними (про скасування) рішень загальних зборів учасників (акціонерів) господарського товариства, якими ці установчі документи затверджувались (вносились зміни до установчих документів), а отже були похідними вимогами від вимог про визнання недійсними рішень загальних зборів про затвердження змін до установчих документів (нових редакцій статуту господарського товариства).

Наприклад, у справі N 5023/3076/11 за позовом учасника товариства до ТОВ про визнання недійсним рішення загальних зборів учасників та статуту товариства у новій редакції рішенням господарського суду Харківської області, яке залишене без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено.

Колегія суддів апеляційного господарського суду зазначила, що оскільки оскаржуване рішення прийняте з порушенням вимог закону та установчих документів, то і статут не відповідає вимогам чинного законодавства. Він затверджений загальними зборами учасників товариства із порушеннями, які не можуть бути усунені, порушує права і законні інтереси позивача як учасника товариства, пов'язані із його майновою участю у товаристві, а тому є підстави для визнання його недійсним.

Проте, у судовій практиці є випадки, коли предметом позову є виключно визнання недійсним установчого договору та визнання недійсним статуту господарського товариства, які відповідно, укладені та затверджені при створенні товариства (справи N К39/244-10, N 16/5007/112/11 та ін.).

Відповідно до вимог статей 88, 143, 154 ЦК України, статей 57, 82 ГК України, статей 4, 37, 51, 65, 67, 76 ЗУ "Про господарські товариства", статей 27, 30 ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" суди вправі визнати недійсними установчі документи товариства за одночасної наявності таких умов: на момент розгляду справи установчі документи не відповідають вимогам законодавства; порушення, допущені при прийнятті та затвердженні установчих документів, не можуть бути усунені; відповідні положення установчих документів порушують права чи охоронювані законом інтереси позивача. У разі, коли позивачами не доведено одночасної наявності зазначених умов, суди відмовляють у задоволені позовів про визнання недійсними установчих документів господарських товариств (справи N 7/117-2012, N 5015/2860/12, N 1/58-76, N 5016/3893/2011(3/231), N 16/180-10, N 2-5/1750-2010 та ін.).

Статут юридичної особи за змістом ч. 2 ст. 20 ГК України є актом, який визначає правовий статус юридичної особи, оскільки він містить норми, обов'язкові для учасників товариства, його посадових осіб та інших працівників, а також визначає порядок затвердження та внесення змін до статуту.

Підставами для визнання акта, у тому числі статуту, недійсним є його невідповідність вимогам чинного законодавства та/або визначеній законом компетенції органу, який видав (затвердив) цей акт, а також порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів позивача.

Статут не є одностороннім правочином, оскільки затверджується (змінюється) загальними зборами учасників (засновників, акціонерів), які не є ні суб'єктом права, ні органом, який здійснює представництво товариства. Не є статут і договором, тому що затверджується (змінюється) не за домовленістю всіх учасників (засновників, акціонерів) товариства, а більшістю голосів акціонерів чи простою більшістю голосів учасників товариства (статті 42, 59 ЗУ "Про господарські товариства").

У зв'язку з цим при вирішенні спорів щодо визнання статуту недійсним не застосовуються норми, які регламентують недійсність правочинів (справа N 38/286).

Відповідно до ч. 2 ст. 38 ЗУ "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" однією з умов постановлення судового рішення щодо припинення юридичної особи є допущення таких порушень при створенні юридичної особи, які не можна усунути (справа N 2-5/1750-2010).

Аналіз матеріалів узагальнення показав, що господарські суди правильно відмовляють в задоволенні позовів про визнання недійсними установчих документів у разі невідповідності законодавству окремих їх положень. Невідповідність закону окремих положень установчих документів не є підставою для визнання недійсними установчих документів в цілому (справа N 5024/2269/2011).

Господарські суди мають враховувати, що положення статуту товариства, яке встановлює інше, ніж встановлено ч. 1 ст. 60 ЗУ "Про господарські товариства" правило щодо визначення кворуму, є таким, що суперечить закону (постанова ВСУ від 16.10.2012 у справі N К15/109-11).

VII. Спори за позовом акціонера (учасника) господарського товариства про захист прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва

Відповідно до Рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) від 01.12.2004 N 18-рп/2004 акціонер може захищати свої безпосередні права чи охоронювані законом інтереси шляхом звернення до суду у випадку їх порушення, оспорювання чи невизнання самим АТ, учасником якого він є, органами чи іншими акціонерами цього товариства; порядок судового захисту порушених будь-ким, у тому числі третіми особами, прав чи охоронюваних законом інтересів АТ, які не можуть вважатися тотожними простій сукупності індивідуальних охоронюваних законом інтересів його акціонерів, визначається законом.

Згідно з роз'ясненнями, що містяться у п. 11 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13, акціонери (учасники) господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших акціонерів (учасників) господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших акціонерів (учасників) товариства. Така сама позиція міститься у постанові ВСУ від 17.11.2009 у справі N 2-2067/2008.

На цій підставі господарським судам належить відмовляти акціонерам (учасникам) господарського товариства у задоволенні позову про укладення, зміну, розірвання чи визнання недійсними договорів та інших правочинів, учинених господарським товариством. Спори цієї категорії є підвідомчими (підсудними) господарським судам незалежно від їх суб'єктного складу на підставі п. 4 ч. 1 ст. 12 ГПК України, якщо акціонер (учасник) господарського товариства обґрунтовує відповідні позовні вимоги порушенням його корпоративних прав (п. 51 постанови Пленуму ВСУ від 24.10.2008 N 13).

У постанові ВСУ від 18.04.2011 у справі N 8/219пн-к зазначено, що учасник товариства не наділений суб'єктивним правом щодо здійснення повноважень власника майна товариства; учасники господарського товариства не вправі звертатися до суду за захистом прав та інтересів інших учасників господарського товариства та самого товариства поза відносинами представництва, а також обґрунтовувати свої вимоги порушенням прав інших учасників товариства. Аналогічна правова позиція міститься й у постанові ВСУ від 10.10.2011 у справі N 14/166.

У Рішенні КСУ від 08.04.99 N 3-рп/99 зазначається, що за правовою природою представництва у суді є правовідносини, в яких одна особа (представник) на підставі певних повноважень виступає від імені іншої особи (довірителя) і виконує процесуальні дії у суді в її інтересах, набуваючи (змінюючи, припиняючи) для неї права та обов'язки.

Питання представництва в господарському процесі вирішено у ст. 28 ГПК України, згідно з якою справи юридичних осіб у господарському суді ведуть їх органи, що діють у межах повноважень, наданих їм законодавством та установчими документами, через свого представника.

Керівники підприємств та організацій, інші особи, повноваження яких визначені законодавством або установчими документами, подають господарському суду документи, що посвідчують їх посадове становище.

Представниками юридичних осіб можуть бути також інші особи, повноваження яких підтверджуються довіреністю від імені підприємства, організації. Довіреність видається за підписом керівника або іншої уповноваженої ним особи та посвідчується печаткою підприємства, організації.

Отже, за змістом ч. 1 ст. 28 ГПК України особа представника процесуально заміщує юридичну особу, яку він представляє. Враховуючи, що юридична особа у будь-якому випадку набуває прав і несе обов'язки (зокрема процесуальні) через свої органи, вона не може брати участь у справі інакше, ніж через представника. Тільки через представника у справі беруть участь особи, яких у правовідносинах представляють їхні законні представники.

Президія ВГСУ у п. 2.2.1 рекомендацій від 28.12.2007 N 04-5/14 акцентувала увагу на тому, що суди у вирішенні спорів за позовами акціонерів про захист прав АТ, у тому числі про визнання недійсними угод, укладених товариством, повинні досліджувати, чи уповноважений акціонер на представництво інтересів АТ. Відсутність такого уповноваження може бути підставою для відмови у задоволенні позову.

Узагальнений аналіз матеріалів судової практики засвідчив, що позиція ВГСУ при розгляді спорів за позовом акціонера (учасника) господарського товариства про захист прав чи охоронюваних законом інтересів товариства поза відносинами представництва узгоджується з позиціями КСУ і ВСУ.

Наприклад, справи N К25/64-10, N К4/172-10, N 2/127, N 2-23/4600-2009, N 58/169, N К25/247-10, N 5020-10/209-4/168-196/2011, N 24/174(2010), N 21/104, N 5004/1647/11, N 31/5009/2658/11, N 30-35-19-17-15/03-09-3, N 9/215, N 39/89-3/141-2012, N 2/5009/2717/11 та ін.

 

Кандидат юридичних наук,
суддя, секретар першої
судової палати Вищого
господарського суду України

О. В. Кот

Головний спеціаліст відділу
спеціалістів управління забезпечення
першої судової палати Вищого
господарського суду України

О. В. Лукомська