ВИЩИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

від 01.06.2010 р. N 781/11/13-10

Адміністративним судам України 


Щодо застосування окремих норм матеріального права під час розгляду адміністративних справ

(підготовлено на підставі аналізу вивчення та узагальнення причин скасування Верховним Судом України судових рішень Вищого адміністративного суду України, переглянутих за винятковими обставинами у 2009 році)

1. Спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності

1.1. Справи щодо оскарження нормативно-правових актів

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 17 КАС компетенція адміністративних судів поширюється на спори із суб'єктом владних повноважень щодо оскарження нормативно-правових актів.

Під час розв'язання таких спорів виникають складнощі при визначенні правової природи оскаржуваного акта.

На це вказує Верховний Суд України1 у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Б" до Кабінету Міністрів України, треті особи - Міністерство транспорту та зв'язку України, Державна адміністрація залізничного транспорту "Укрзалізниця", про визнання частково незаконною постанови Кабінету Міністрів України від 31 березня 2003 року N 415. Верховний Суд України не погодився з висновками судів щодо порушення спірною постановою охоронюваних законом прав та свобод позивача та, зокрема, зазначив, що, вирішуючи цей спір, суд зобов'язаний був за критеріями юридичної природи цього акта управління визначитися щодо належності його до нормативно-правових актів чи до правових актів індивідуальної дії та навести у своєму рішенні відповідні доводи.

____________
1
Постанова Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року.

Юридична наука визначає, що нормативно-правові акти - це правові акти управління, які встановлюють, змінюють, припиняють (скасовують) правові норми. Нормативно-правові акти містять адміністративно-правові норми, які встановлюють загальні правила регулювання однотипних відносин у сфері виконавчої влади, розраховані на тривале застосування. Вони встановлюють загальні правила поведінки, норми права, регламентують однотипні суспільні відносини у певних галузях і, як правило, розраховані на довгострокове та багаторазове їх застосування.

Другу групу актів за критерієм юридичної природи складають індивідуальні акти. Останні стосуються конкретних осіб та їхніх відносин. Загальною рисою, яка відрізняє індивідуальні акти управління, є їх виражений правозастосовний характер. Головною рисою таких актів є їхня конкретність, а саме: чітке формулювання конкретних юридичних волевиявлень суб'єктами адміністративного права, які видають такі акти; розв'язання за їх допомогою конкретних, а саме індивідуальних, справ або питань, що виникають у сфері державного управління; чітка визначеність адресата - конкретної особи або осіб; виникнення конкретних адміністративно-правових відносин, обумовлених цими актами.

З'ясування цієї обставини має істотне значення для правильного вирішення справи, оскільки нормативно-правові акти можуть бути оскаржені широким колом осіб (фізичних та юридичних), яких вони стосуються. Індивідуальні ж акти можуть бути оскаржені лише особами, безпосередні права, свободи чи охоронювані законом інтереси яких такими актами порушені.

Крім того, при вирішенні справи судами не з'ясовано, які конкретно права та охоронювані законом інтереси позивача порушені спірною постановою.

У цьому контексті варто звернути увагу на те, що у судовій практиці мають місце випадки, коли судами правильно встановлюється правова природа оскаржуваного акта, але допускаються помилки при визначенні суб'єктів оскарження.

Наприклад, у справі за позовом народних депутатів К., М., Д., Б. до Президента України, третя особа - гр. Д., про визнання незаконним Указу Президента України від 19 жовтня 2007 року N 985/2007 "Про призначення Т. Дурдинця заступником Голови Служби безпеки України - начальником Головного управління по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю" Верховний Суд України2 зазначив, що суди усіх інстанцій правильно визначили, що предметом оскарження у справі є Указ Президента України з кадрового питання, тобто акт індивідуальної дії, чинність якого поширюється лише на осіб, яких він стосується. При цьому не врахували, що народні депутати України не наділені владними управлінськими функціями, а тому не можуть бути суб'єктами звернення з позовом з приводу реалізації їхньої компетенції у сфері управління.

____________
2
Постанова Верховного Суду України від 1 грудня 2009 року.

Отже, із зазначеним позовом звернулися не ті особи, яким належить право вимоги. Звернення до суду з позовом особи, якій не належить право вимоги (неналежний позивач), є підставою для відмови у задоволенні такого позову, оскільки права, свободи чи інтереси цієї особи у сфері публічно-правових відносин не порушено.

Зазначене стало підставою для скасування судових рішень у справі та постановлення нового - про відмову в задоволенні позову.

1.2. Оскарження рішень органів місцевого самоврядування

Оскарження рішень, прийнятих із перевищенням повноважень органами місцевого самоврядування

Прикладом перевищення міською радою своїх повноважень є рішення про надання підприємствам, що належать до комунальної власності, додаткових пільг щодо оподаткування податком на прибуток.

Верховний Суд України3, задовольняючи скаргу Спеціалізованої державної податкової інспекції по роботі з великими платниками податків у м. Луганськ і скасовуючи рішення судів усіх інстанцій, звертає увагу на таке.

Частиною другою статті 1 Закону України "Про систему оподаткування" передбачено, що міські ради можуть встановлювати додаткові пільги щодо оподаткування у межах сум, що надходять до підвідомчого їм бюджету.

____________
3
Постанова Верховного Суду України від 17 березня 2009 року, додаток до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 5 жовтня 2009 року N 1292/13/13-09.

Пунктами 28 та 29 статті 26 Закону "Про місцеве самоврядування в Україні" визначено виключну компетенцію міських рад щодо прийняття рішень про надання пільг по місцевих податках і зборах, встановлення для підприємств комунальної власності відповідних територіальних громад розміру частки прибутку, що підлягає зарахуванню до місцевого бюджету. А статтею 25 цього Закону передбачено, що місцеві ради правомочні розглядати і вирішувати питання, віднесені Конституцією, цим та іншими законами до їх відання.

Однак надання органам місцевого самоврядування повноважень щодо розпорядження часткою прибутку окремих підприємств, яка зараховується до місцевого бюджету, не дає їм права встановлювати пільги з податку на прибуток, приймати рішення щодо розміру сум цього податку, що мають зараховуватись до бюджетів.

Частиною третьою статті 1 Закону "Про систему оподаткування" передбачено, що ставки, механізм справляння податків і зборів (обов'язкових платежів) і пільг щодо оподаткування не можуть встановлюватись або змінюватись іншими законами України, крім законів про оподаткування.

Одночасно статтями 14, 15 цього Закону визначено загальнодержавні податки та збори, а також місцеві податки та збори. Податок на прибуток підприємств належить до перших із перерахованих.

Статтею 15 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" визначено, що ставки податку на прибуток, пільги щодо податку, об'єкт оподаткування, порядок обчислення оподатковуваного прибутку, строки і порядок сплати та зарахування податку до бюджетів можуть встановлюватися та змінюватися лише шляхом внесення змін до цього Закону. Вказані положення узгоджуються із загальними принципами, викладеними в частині третій статті 1 Закону України "Про систему оподаткування", зміст якої було зазначено вище.

Відповідно до пункту 15 частини першої статті 69 Бюджетного кодексу України податок на прибуток підприємств комунальної власності належить до місцевих бюджетів, що не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.

Установивши додаткове джерело надходження коштів до місцевих бюджетів, Верховна Рада України не наділяла органи місцевого самоврядування повноваженнями надавати пільги з податку на прибуток. Ці кошти не віднесено до міжбюджетних трансферів, до механізму вирівнювання бюджету, а тому на них не поширюються місцеві програми, які б передбачали звільнення підприємств від сплати загальнодержавних податків.

Установивши пільгу такого роду, орган місцевого самоврядування порушив норми прямої дії Конституції, законів та перевищив свої повноваження. Кошти в рахунок сплати податку на прибуток мали зараховуватися до місцевого бюджету та в разі відсутності у них потреби орган місцевого самоврядування, розпорядник цього бюджету, повинен був їх скерувати до державного бюджету.

Таким чином, закони України "Про систему оподаткування", "Про оподаткування прибутку підприємств" та закони про державний бюджет на певний період, "Про місцеве самоврядування в Україні" регулюють різні аспекти податкових відносин. Віднесення податку на прибуток в окремий період до джерел поповнення місцевого бюджету не породжує в його розпорядника права звільнення від сплати цього податку, тому що такий податок є загальнодержавним. А отже, рішення міських рад із цього предмету відносяться до таких, що прийняті з перевищенням владних повноважень.

У той же час необхідно відзначити помилковість висновків судів, які вважають, що органи місцевого самоврядування перевищують свої владні повноваження, скасовуючи власні рішення, для яких передбачено судовий порядок визнання незаконними.

Наприклад, у справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "О" до міськради Верховний Суд України4 звертає увагу, що судовий порядок визнання незаконними актів органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції або законам України (пункт 10 статті 59 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні") не виключає компетенцію такого органу на скасування свого рішення з підстав та в порядку, визначених законом.

____________
4
Постанова Верховного Суду України від 17 березня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6028305.

Одночасно з цим, скасування органом місцевого самоврядування свого попереднього рішення в договірних відносинах із суб'єктами господарювання не звільняє його від обов'язку в подальшому діяти відповідно до вимог закону, звернувшись до суду з відповідним позовом у разі відсутності згоди обох сторін договору на його розірвання. У зв'язку з цим висновок судів попередніх інстанцій про те, що "пропозиція міськради (як сторони в договорі оренди) про розірвання договору є тотожною самому його розірванню", є неправильним та суперечить вимогам статті 654 Цивільного кодексу України щодо форм зміни або розірвання договору.

Таким чином, розглядаючи справи зазначеної категорії, суди повинні з'ясовувати, чи діяли органи місцевого самоврядування, приймаючи владні рішення, в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.

Оскарження рішень органів місцевого самоврядування щодо приватизації об'єктів комунальної власності

Розглядаючи справи щодо оскарження рішень органів місцевого самоврядування про перелік об'єктів комунальної власності територіальної громади міста, які не підлягають приватизації через важливе їх соціально-економічне значення, суди, серед іншого, повинні з'ясовувати, до якої форми власності (комунальної чи державної) належить спірне майно.

Не встановивши, який правовий статус має спірне майно, не можливо дати відповідь на питання, чи діяла місцева рада, приймаючи рішення про відмову в приватизації майна, в межах своїх повноважень та у спосіб, передбачений законом.

Так, до виключної компетенції відповідної ради згідно з пунктом 30 статті 26 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" належить прийняття рішень щодо відчуження комунального майна, затвердження місцевих програм приватизації, а також переліку об'єктів комунальної власності, які не підлягають останній, визначення доцільності, порядку та умов приватизації об'єктів права комунальної власності.

Згідно зі статтею 16 цього Закону матеріальною та фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, позабюджетні цільові (у тому числі валютні) та інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад. Від імені та в інтересах територіальних громад права суб'єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Аналізуючи положення зазначеного Закону, Верховний Суд України5, зокрема, дійшов висновку, що місцева рада, зважаючи на доцільність та інтереси територіальної громади, може віднести до об'єктів, що не підлягають приватизації, будь-яке майно, що знаходиться у комунальній власності.

____________
5
Постанова Верховного Суду України від 20 січня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3429609.

У зв'язку з викладеним посилання судів попередніх інстанцій на те, що згідно з частиною третьою статті 2 Закону України "Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)" не можуть бути об'єктами малої приватизації лише будівлі (споруди, приміщення) або їх окремі частини, які становлять національну, культурну та історичну цінність і перебувають під охороною держави, Верховний Суд України визнав помилковим, оскільки законодавець передбачає, що споруди в усіх випадках не можуть бути приватизованими.

Водночас Верховний Суд України зазначає, що прийняття рішення щодо зобов'язання міської ради включити спірну будівлю до об'єктів, що підлягають приватизації, та передати його на приватизацію є перевищенням повноважень суду і фактична підміна місцевої ради, до компетенції якої, власне, належить вирішення цього питання.

Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень у сфері земельних відносин

Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень щодо права користування земельною ділянкою

Правила користування земельною ділянкою визначені у главі 15 Земельного кодексу України. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності згідно з частиною другою статті 92 зазначеного Кодексу набувають:

а) підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності;

б) громадські організації інвалідів України, їх підприємства (об'єднання), установи та організації;

в) релігійні організації України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх діяльності.

Відповідно до частини другої статті 93 Земельного кодексу України земельні ділянки можуть передаватися в оренду громадянам та юридичним особам України, іноземним громадянам і особам без громадянства, іноземним юридичним особам, міжнародним об'єднанням і організаціям, а також іноземним державам.

Укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами аукціону. Укладення договору оренди земельної ділянки може бути здійснено на підставі цивільно-правового договору або в порядку спадкування (частини друга, третя статті 16 Закону Україні "Про оренду землі").

Рішення зазначених органів приймається на підставі проектів землеустрою щодо відведення земельних ділянок у разі:

- зміни цільового призначення земельних ділянок відповідно до закону;

- надання у користування земельних ділянок, межі яких не встановлені в натурі (на місцевості).

Особа, зацікавлена в одержанні у користування земельної ділянки із земель державної або комунальної власності за проектом землеустрою щодо її відведення, звертається з клопотанням про надання дозволу на його розробку до відповідної сільської, селищної, міської, районної, обласної ради, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації.

У клопотанні зазначаються орієнтовний розмір земельної ділянки та її цільове призначення. До клопотання додаються графічні матеріали, на яких зазначено бажане місце розташування та розмір земельної ділянки, письмова згода землекористувача, засвідчена нотаріально (у разі вилучення земельної ділянки).

Відповідний орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування в межах їх повноважень у місячний строк розглядає клопотання і дає дозвіл на розроблення проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки або надає мотивовану відмову у його наданні. Підставою відмови у наданні такого дозволу може бути лише невідповідність місця розташування земельної ділянки вимогам законів, прийнятих відповідно до них нормативно-правових актів, а також генеральних планів населених пунктів, іншої містобудівної документації, схем землеустрою і техніко-економічних обґрунтувань використання та охорони земель адміністративно-територіальних утворень, проектів землеустрою щодо впорядкування території населених пунктів, затверджених у встановленому законом порядку.

Розглядаючи справи зазначеної категорії, важливо правильно визначити правовий статус земельної ділянки, оскільки від цього залежить правильність вибору норм матеріального права, що підлягають застосуванню.

Так, наприклад, у справі про скасування рішення Жидачівської районної державної адміністрації щодо припинення права користування земельною ділянкою Верховний Суд України6 зазначив, що судами неправильно визначено правовий статус земельної ділянки - визнано її об'єктом права приватної власності, внаслідок чого зроблено помилковий висновок, що порядок припинення права користування, встановлений статтею 144 Земельного кодексу України, до спірної ділянки не може застосовуватися.

____________
6
Постанова Верховного Суду України від 3 червня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4313444.

Відносячи земельну ділянку до об'єктів права приватної власності, суд не врахував, що на момент виділення земельної ділянки позивачу в довічне успадковуване володіння у 1991 році Земельний кодекс Української РСР не передбачав інституту права приватної власності на землю.

Право приватної власності громадян України на землю встановлено лише з набранням чинності змін і доповнень, внесених Законом України "Про внесення змін і доповнень до Земельного кодексу Української РСР". Відповідно до статті 22 Земельного кодексу України 1990 року (в редакції від 13 березня 1992 року) право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Суд не врахував також, що нормами Земельного кодексу України окремо врегульовані підстави припинення права власності та права користування земельними ділянками і порядок припинення таких прав.

Згідно зі статтею 141 Земельного кодексу України підставами припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема, використання земельної ділянки не за цільовим призначенням. Статтею 144 Земельного кодексу України встановлено порядок припинення права користування земельними ділянками, які використовуються з порушенням земельного законодавства.

Отже, враховуючи вищевикладене, рішення суб'єкта владних повноважень щодо припинення права користування позивачем зазначеною земельною ділянкою прийнято з дотриманням норм матеріального права, оскільки остання використовувалась не за цільовим призначенням.

Розглядаючи справи щодо надання земельних ділянок в оренду, суди також повинні перевіряти, чи мав суб'єкт владних повноважень законні підстави для включення земельних ділянок до переліку земельних ділянок, що призначені для надання в оренду через конкурс.

Так, наприклад, Верховний Суд України7 підтримав позицію Вищого адміністративного суду України, зазначивши, що оскільки на момент звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Б" (позивача) з клопотаннями до Броварської міської ради (відповідача) відносно надання в оренду спірних земельних ділянок інших пропозицій від інших суб'єктів господарювання щодо оренди спірних земельних ділянок до відповідача не надходило, то у відповідача не було законних підстав для включення спірних земельних ділянок до переліку земельних ділянок, що призначені для надання в оренду через конкурс.

____________
7
Постанова Верховного Суду України від 22 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4970768

Оскарження рішень суб'єктів владних повноважень щодо зміни цільового призначення земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства.

Розглядаючи справи про зміну цільового призначення розташованих єдиним масивом земельних ділянок для ведення особистого селянського господарства, суди повинні враховувати нижченаведене.

Відповідно до частини четвертої статті 22 Земельного кодексу України землі сільськогосподарського призначення не можуть передаватись у власність іноземним громадянам, особам без громадянства, іноземним юридичним особам та іноземним державам.

Разом з тим, згідно з частиною четвертою статті 82 Земельного кодексу України іноземні юридичні особи можуть набути право власності на земельну ділянку сільськогосподарського призначення у випадку її спадкування. Але, набувши земельну ділянку у власність шляхом спадкування, такі особи зобов'язані протягом одного року з моменту набуття права власності на земельну ділянку здійснити її відчуження іншій фізичній чи юридичній особі України, яка згідно із законодавством України має право володіти земельною ділянкою сільськогосподарського призначення на праві власності.

Щодо юридичних осіб, які мають право набуття земельних ділянок сільськогосподарського призначення у приватну власність, то Земельний кодекс України (зокрема, частина перша статті 82) відносить до них лише ті, які засновані громадянами України та юридичними особами України.

Щодо можливості отримання та використання юридичною особою земель особистого селянського господарства, то відповідно до частини третьої статті 22 Земельного кодексу України земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства можуть передаватись у власність лише громадянам. Несільськогосподарські підприємства, установи та організації можуть набувати у власність або оренду землі сільськогосподарського призначення для ведення підсобного сільського господарства.

Земельний кодекс України у частині третій статті 33 визначає, що використання земель особистого селянського господарства здійснюється відповідно до закону.

Статтею 1 Закону Україну "Про особисте селянське господарство" визначено, що особисте селянське господарство - це господарська діяльність, яка проводиться без створення юридичної особи фізичною особою індивідуально або особами, які перебувають у сімейних чи родинних відносинах і спільно проживають, з метою задоволення особистих потреб шляхом виробництва, переробки і споживання сільськогосподарської продукції, реалізації її надлишків та надання послуг з використанням майна особистого селянського господарства, у тому числі й у сфері сільського зеленого туризму.

Таким чином, ведення особистого селянського господарства має на меті виробництво сільськогосподарської продукції для задоволення потреб громадянина - власника земельної ділянки та осіб, які перебувають з ним у сімейних чи родинних відносинах, у вирощуваній сільськогосподарській продукції, а також у реалізації надлишків такої продукції на ринку.

Земельний кодекс України та Закон України "Про особисте селянське господарство" не передбачає можливість передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення юридичним особам у власність або в оренду для ведення особистого селянського господарства та визначає суб'єктом права на земельні ділянки для ведення особистого селянського господарства лише громадян.

Відповідно до пункту 15 Перехідних положень Земельного кодексу України не дозволяється купівля-продаж або іншим способом відчуження земельних ділянок і зміна цільового призначення (використання) земельних ділянок, які перебувають у власності громадян та юридичних осіб, для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок, виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток (паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону та вилучення (викупу) земельних ділянок для суспільних потреб.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 20 Земельного кодексу України встановлено, що віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень (частина перша). Зміна цільового призначення земель провадиться органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування, які приймають рішення про передачу цих земель у власність або надання у користування, вилучення (викуп) земель і затверджують проекти землеустрою або приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного та історико-культурного призначення (частина друга).

З огляду на вищенаведене суди повинні надавати правову оцінку оскаржуваним рішенням та перевіряти правомірність дій органу державної влади при прийняті цього рішення відповідно до вимог чинного законодавства, а саме: з'ясовувати, чи були перевірені суб'єктом владних повноважень, який приймав рішення про зміну цільового призначення земель, в межах його компетенції правова природа правовстановлюючих документів, договорів купівлі-продажу земельних часток (паїв) та їх відповідність земельному законодавству. Ураховуючи вимоги частини першої статті 138 КАС, для встановлення обставин, якими обґрунтовуються позовні вимоги, судам слід з'ясовувати також до якої категорії земель за основним цільовим призначенням належать спірні земельні ділянки, а також питання належності спірних земельних ділянок до сільськогосподарських угідь.

Не з'ясування вище перелічених обставин призводить до неправильного застосування судами норм матеріального права і скасування Верховним Судом України8 рішень судів попередній інстанцій.

____________
8
Постанова Верховного Суду України від 15 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6193891.

1.3. Щодо неправомірного втручання органів владних повноважень у порядок прийняття рішень релігійних організацій

Відповідно до статей 13 і 14 Закону України від 23 квітня 1991 року "Про свободу совісті та релігійні організації" релігійні громади одержують правоздатність юридичної особи з моменту реєстрації їх статуту (положення) у обласній, Київській і Севастопольській міських державних адміністраціях, а в Автономній Республіці Крим - в Уряді цієї Республіки. Релігійні центри, управління, монастирі, релігійні братства, місії та духовні навчальні заклади визнаються юридичними особами з моменту реєстрації їх статутів (положень) у державному органі України у справах релігій.

Релігійна організація як юридична особа користується правами і несе обов'язки відповідно до чинного законодавства та свого статуту.

Як визначає стаття 7 зазначеного Закону, релігійні організації діють відповідно до своєї ієрархічної структури, обирають, призначають і замінюють персонал згідно зі своїми статутами (положеннями). Тому репрезентувати релігійні організації у їх правовідносинах можуть лише повноважні представники, що обрані, призначені відповідно до статутних вимог релігійної організації.

Спори релігійних організацій між собою та з іншими юридичними особами підлягають вирішенню на загальних підставах у господарських судах відповідно до їх компетенції, за винятками, передбаченими у законодавстві. Таким винятком, зокрема, є категорія справ про припинення діяльності релігійної організації та про оскарження рішень відповідних державних органів з питань володіння та користування культовими будівлями і майном.

Права релігійних громад, які в установленому порядку користувались культовими будівлями і майном до введення в дію Закону, зберігаються і після одержання ними правоздатності юридичної особи згідно з пунктом 4 Постанови Верховної Ради України від 23 квітня 1991 року про порядок введення цього Закону в дію. Права громад щодо володіння і користування цими будівлями і майном зберігаються також за їх правонаступниками.

Відповідно до статті 8 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" держава визнає право релігійної громади на її підпорядкованість у канонічних, організаційних питаннях будь-яким діючим в Україні та за її межами релігійним центрам (управлінням) і вільну зміну цієї підпорядкованості. Тому зміна підпорядкованості релігійною громадою або перехід її у іншу віросповідну (конфесійну) приналежність не може тягти за собою втрату прав і зобов'язань цієї громади за усіма угодами, що були раніше укладені нею. Договори про передачу в безоплатне користування релігійним громадам молитовних споруд і культового майна (в тому числі й безстрокові), укладені до або після введення в дію Закону, можуть бути розірвані або припинені лише відповідно до підстав, передбачених у статтях 329 - 331 Цивільного кодексу України. Зазначені договори укладаються від імені релігійної громади і підписуються її представниками. Такий же порядок діяв до введення в дію Закону.

Відповідно до статті 16 названого Закону діяльність релігійної організації може бути припинена у зв'язку з її реорганізацією (поділом, злиттям, приєднанням) або ліквідацією. У разі припинення діяльності релігійної громади за цих підстав дія договору безоплатного користування культовими та іншими будівлями, стороною якого була зазначена громада, також припиняється відповідно до статті 331 Цивільного кодексу України.

Відповідно до статей 17 і 18 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" кожна релігійна громада (парафія, церква тощо) або інша релігійна організація (монастир, релігійне братство або місія, духовний навчальний заклад), а не релігійне угруповання в цілому (УПЦ-КП, УАПЦ, УГКЦ тощо) або його керівний центр, є власником придбаного чи створеного нею рухомого і нерухомого майна та коштів і їх єдиним розпорядником (стаття 29 Закону України "Про власність").

Відповідно до вищезазначеної статті 17 Закону культові будівлі і майно, які складають державну власність, передаються організаціями, на балансі яких вони знаходяться, у безоплатне користування або повертаються у власність релігійних організацій безоплатно за рішеннями обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій, а в Автономній Республіці Крим - Уряду цієї Республіки.

Згідно з пунктом 6 Постанови Верховної Ради Української РСР від 23 квітня 1991 року "Про порядок введення в дію Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" (у редакції Постанови Верховної Ради України від 23 грудня 1993 року "Про внесення змін до постанови Верховної Ради Української РСР "Про порядок введення в дію Закону Української РСР "Про свободу совісті та релігійні організації") на відповідні державні органи покладено обов'язок забезпечити згідно із зазначеним Законом повернення у власність релігійним громадам культових будівель і майна з урахуванням:

- прав релігійних громад, яким належали ці будівлі і майно на момент їх переходу у власність держави;

- прав релігійних громад, які користуються цими будівлями і майном в установленому Законом порядку;

- вкладення коштів релігійними громадами у спорудження, переобладнання культової будівлі і тривалості користування нею;

- наявності у даному населеному пункті (місцевості) інших культових будівель та їх використання релігійними громадами відповідних віровизнань;

- інших суттєвих обставин у їх сукупності.

Рішення відповідного державного органу має бути мотивованим. Жодна з обставин, перелічених у цьому пункті, не може мати наперед установленого або пріоритетного значення при вирішенні конкретних спорів. Згідно з вимогами цієї постанови суд повинен враховувати перелічені та інші суттєві обставини у їх сукупності, оцінюючи їх співвідношення відповідно до принципів рівності усіх релігій, віросповідань та релігійних організацій, закріплених у статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації". Тобто слід виходити з того, що врахування обоюдних прав і законних інтересів різних релігійних громад на спірні культові будівлі полягає у необхідності забезпечення віруючих усіх релігій, віровизнань та конфесійних угруповань рівними можливостями для відправлення культів у пристосованих для цього приміщеннях.

Проведений аналіз судової практики свідчить, що наразі має місце неоднакове застосування судами положень частини третьої статті 17 названого Закону в частині правомірності (можливості) передання культової будівлі у почергове користування двом або більше релігійним громадам у разі, коли ця будівля вже знаходиться у правомірному користуванні якоїсь однієї релігійної громади.

Так, Верховний Суд України9 звертає увагу, що культова будівля, яка знаходиться у правомірному користуванні релігійної громади, не може бути передана у почергове користування двом або більше релігійним громадам у порядку, визначеному частиною третьою статті 17 зазначеного Закону, до розірвання попередньої угоди у порядку та з підстав, передбачених цивільним законодавством України.

____________
9
Постанова Верховного Суду України від 18 листопада 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6924399.

Отже, перехід права власності або права користування на будівлю або інше майно може бути визнано недійсним лише за рішенням суду у встановленому законодавством порядку.

Розглядаючи справи зазначеної категорії, судам також слід мати на увазі, що відповідно до частини шостої статті 14 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" зміни і доповнення до статутів (положень) релігійних організацій підлягають реєстрації у тому ж порядку і в ті ж терміни, що і реєстрація статутів (положень), оскільки рішення релігійної організації про внесення змін до статуту лежать у площині приватного права та не мають бути об'єктом втручання з боку органів державної влади, якщо вони не порушують прав інших осіб10.

____________
10
Пункт 146 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Свято-Михайлівська парафія проти України" від 14 червня 2007 року (заява N 77703/01).

Так, у справі за скаргою Релігійної громади Української Автокефальної Православної Церкви до обласної державної адміністрації Верховний Суд України11, зокрема, зазначив, що оскільки прийняття рішень про внесення змін до статуту належить до виключної компетенції Парафіяльних зборів як вищого органу релігійної організації, то звернутись до органу державної влади для реєстрації відповідних змін від імені релігійної організації мала право Парафіяльна рада.

____________
11
Постанова Верховного Суду України від 10 листопада 2009 року.

Таким чином, внаслідок неправильного застосування статті 14 Закону "Про свободу совісті та релігійні організації" помилковим визнано висновок про те, що звернення релігійної громади в особі десяти осіб до облдержадміністрації із заявою про реєстрацію змін та доповнень до статуту відповідало вимогам цієї статті.

1.4. Оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби

Аналізуючи причини скасування судових рішень, слід звернути увагу на проблемні питання, які виникають під час розв'язання спорів з приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів державної виконавчої служби.

Зокрема, предметом судового розгляду були постанови державного виконавця про зупинення виконавчих проваджень про стягнення з підприємства паливно-енергетичного комплексу, внесеного до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", недоїмки за страховими внесками на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Суди всіх інстанцій відмовили у задоволенні позову з огляду на те, що внесення Державного підприємства "К" до Реєстру підприємств паливно-енергетичного комплексу, які беруть участь у процедурі погашення заборгованості відповідно до Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу", є безумовною підставою для зупинення виконавчих проваджень, відкритих державними виконавцями для стягнення недоїмки зі страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування.

Верховний Суд України12, скасовуючи ухвалу Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2009 року, ухвалу Донецького апеляційного адміністративного суду від 31 липня 2007 року та постанову Димитровського міського суду Донецької області від 3 травня 2007 року та направляючи справу за позовом Управління Пенсійного фонду України в м. Димитров до Державної виконавчої служби в м. Димитров, за участю третьої особи на боці відповідача - Державного підприємства "К", про визнання неправомірними дій державного виконавця на новий розгляд до суду першої інстанції, зазначив, що на стягнення страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування не поширюється вимога частини п'ятнадцятої статті 34 Закону України "Про виконавче провадження", оскільки дія Закону України "Про заходи, спрямовані на забезпечення сталого функціонування підприємств паливно-енергетичного комплексу" не поширюється на відносини між сторонами виконавчого провадження.

____________
12
Постанова Верховного Суду України від 16 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 6069763.

1.5. Причини скасування судових рішень у справах зі спорів, пов'язаних із відносинами у сфері страхування

Згідно з частиною першою статті 21 Закону України від 12 липня 2001 року N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) таке регулювання здійснюється, зокрема, спеціально уповноваженим органом виконавчої влади у відповідній сфері. Таким органом відповідно до пункту 1 Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України, затвердженого Указом Президента України від 4 квітня 2003 року N 292/2003, є Державна комісія з регулювання ринків фінансових послуг України (далі - Комісія).

Пунктом 4 частини першої статті 20 цього Закону встановлено, що державне регулювання діяльності з надання фінансових послуг здійснюється, зокрема, шляхом застосування уповноваженими державними органами заходів впливу.

Відповідно до пункту 3 статті 37 Закону України "Про страхування" спеціально уповноваженому центральному органу виконавчої влади у справах нагляду за страховою діяльністю надано право видавати приписи страховикам про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність, а в разі їх невиконання зупиняти чи обмежувати дію ліцензій цих страховиків до усунення виявлених порушень або приймати рішення про відкликання ліцензій та виключення з державного реєстру страховиків (перестраховиків).

Статтею 23 Закону N 2664-III передбачено, що Комісія працює за колегіальним принципом (частина перша), складається з Голови, його заступників і не менше ніж трьох її членів - директорів департаментів (частина п'ята), а основною формою її роботи є засідання, які збираються за потребою, але не рідше одного разу на місяць (частина дев'ята).

Таким чином, Комісія є колегіальним органом і приписи про усунення виявлених порушень вимог законодавства про страхову діяльність особами, які здійснюють останню, повинна видавати колегіально.

Верховний Суд України13 у справі за позовом Закритого акціонерного товариства "С" до Державної комісії з регулювання ринків фінансових послуг України про визнання протиправним і скасування припису зазначив, що суди не надали правового значення тому факту, що відповідно до статті 24 Закону N 2664-III директор Департаменту страхового нагляду Комісії не наділений повноваженням одноособового видання приписів.

____________
13
Постанова Верховного Суду України від 3 лютого 2009 року, додаток до інформаційного листа Вищого адміністративного суду України від 17 грудня 2009 року N 1684/13/13-09.

2. Спори, які виникають з приводу укладення та виконання адміністративних договорів

Спори зазначеної категорії не є поширеними, однак під час їх розгляду найскладнішим є питання визначення характерних ознак адміністративного договору, за яких його можна відрізнити від цивільно-правового.

Адміністративним договором у розумінні пункту 14 статті 3 КАС є дво- або багатостороння угода, зміст якої складають права та обов'язки сторін, що випливають із владних управлінських функцій суб'єкта владних повноважень, який є однією із сторін угоди.

Із наведеного визначення вбачається, що необхідними ознаками адміністративного договору є суб'єктність, тобто однією із сторін договору є суб'єкт владних повноважень, та предметність - права й обов'язки учасників договору випливають з управлінських функцій суб'єкта владних повноважень.

Ще на одну ознаку адміністративного договору вказує Верховний Суд України14 у справі за позовом Державного територіально-галузевого об'єднання "П" до Міністерства освіти та науки України, треті особи - Міністерство транспорту та зв'язку України, Державне казначейство України, про стягнення заборгованості за пільгові перевезення студентів та учнів у листопаді та грудні 2003 року за договором про розрахунки за надані послуги з перевезення залізницею студентів денної форми навчання вищих навчальних закладів I - IV рівнів акредитації та учнів професійно-технічних навчальних закладів.

____________
14
Постанова Верховного Суду України від 13 жовтня 2009 року.

Це - мета його укладання, якою є реалізація функцій держави, а саме реалізація повноважень того чи іншого органу.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, Верховний Суд України зазначив, що суди, відмовляючи в задоволенні позовних вимог про стягнення коштів, дійшли помилкового висновку, що відсутність бюджетного асигнування є підставою для звільнення від виконання грошового зобов'язання, взятого на себе державою в особі органу виконавчої влади, в даному випадку в особі відповідача.

Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що названий адміністративний спір повинен вирішуватись на підставі аналогії права, виходячи з його конституційних принципів і загальних засад.

Договором є домовленість двох або більше сторін, на підставі якої виникають зобов'язальні правовідносини відповідної правової природи. Права та обов'язки сторін, обумовлені договором, складають його зміст і повинні дотримуватись сторонами.

Уклавши договір, незалежно від його правової природи, сторони зв'язані умовами його виконання, а право сторони на отримання виконання згідно договору підлягає захисту судом відповідної юрисдикції.

Відповідно до правової природи даного спору суди повинні були встановити, в який спосіб відшкодовуються витрати суб'єкта господарювання на виконання договору з надання студентам вищих навчальних закладів I - IV рівнів акредитації та учням професійно-технічних навчальних закладів пільгового проїзду пасажирським транспортом. При новому розгляді даного адміністративного спору судам потрібно керуватись вищевикладеними вказівками та виходити з того, що будь-який договір незалежно від його правової природи повинен виконуватись.

3. Спори за зверненням суб'єкта владних повноважень

3.1. Стягнення адміністративно-господарських санкцій за незайняті інвалідами робочі місця

Аналіз судової практики з питання стягнення адміністративно-господарських санкцій з підприємств, установ і організацій за непрацевлаштування інвалідів відповідно до нормативу робочих місць, встановленого Законом України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні", показав, що мають місце випадки неправильного застосування законодавства під час розв'язання спорів зазначеної категорії, неврахування практики Верховного Суду України та Вищого адміністративного суду України в аналогічних справах, що призводить до скасування ухвалених рішень.

Так, у справі за позовом Луганського обласного відділення Фонду соціального захисту інвалідів до Товариства з обмеженою відповідальністю "С" про стягнення адміністративно-господарських санкцій Верховний Суд України15 вказав на неоднакове і помилкове, порівняно з іншими справами, застосування Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні".

____________
15
Постанова Верховного Суду України від 22 грудня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 7417998.

Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що суд першої та касаційної інстанцій, дійшовши висновку про обґрунтованість застосування до Товариства санкцій, помилково не врахували, що обов'язок підприємства зі створення робочих місць для інвалідів не супроводжується його обов'язком займатись пошуком інвалідів для працевлаштування.

Адміністративно-господарські санкції за незайняті інвалідами робочі місця не є податком, збором (обов'язковим платежем), обов'язкова сплата яких передбачена Конституцією України та Законом України "Про систему оподаткування", а є заходом впливу до правопорушника у сфері господарювання у зв'язку зі скоєнням правопорушення.

3.2. Справи за позовами обласних державних інспекцій з контролю за цінами до санітарно-епідеміологічних станцій про стягнення штрафу

Верховним Судом України неодноразово скасовувалися судові рішення у справах за позовами обласних державних інспекцій з контролю за цінами до санітарно-епідеміологічних станцій про стягнення штрафу та неправомірно одержаної виручки через неправильне застосування вимог постанови Кабінету Міністрів України від 27 серпня 2003 року N 1351 "Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби", а саме: нарахування на тарифи, встановлені зазначеною постановою, податку на додану вартість.

У справах, рішення в яких переглядалися за винятковими обставинам, суди виходили з того, що при справлянні плати за надання послуг у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя розмір плати збільшується на суму податку на додану вартість, а тому передбачені законом підстави для застосування до позивача фінансових санкцій за порушення дисципліни ціноутворення відсутні.

Верховний Суд України16 не погоджується з такою позицією, зазначаючи, що постановою Кабінету Міністрів України "Про затвердження тарифів (прейскурантів) на роботи і послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби" були затверджені тарифи (прейскуранти) на роботи та послуги, що виконуються і надаються за плату установами та закладами державної санітарно-епідеміологічної служби. Ці тарифи включали податок на додану вартість.

____________
16
Постанова Верховного Суду України від 11 вересня 2007 року.

Практиці Верховного Суду України відповідає постанова Вищого адміністративного суду України від 25 листопада 2008 року у справі за позовом районної санітарно-епідеміологічної станції м. Харкова до Державної інспекції з контролю за цінами в Харківській області про визнання нечинним рішення, залишена без змін постановою Верховного Суду України17.

____________
17
Постанова Верховного Суду України від 7 квітня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3634354.

3.3. Справи про відшкодування сум витрат на виплату та доставку пенсій, допомоги на поховання

Під час розгляду адміністративних справ за позовами територіальних управлінь Пенсійного фонду України до підприємств, установ, організацій про стягнення заборгованості з компенсації витрат на виплату і доставку пенсій Вищим адміністративним судом України допускалося неповне з'ясування обставин справи та неналежне застосування нормативно-правових актів, що регулюють відповідні правовідносини.

Так, у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Бабушкінському районі м. Дніпропетровська до Державного підприємства "У" Верховний Суд України18 не погодився з висновком Вищого адміністративного суду України про те, що відповідно до частини другої статті 16 Закону України "Про систему оподаткування" недостатність прибутку звільняє інститут від сплати заборгованості.

____________
18
Постанова Верховного Суду України від 13 січня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3402046.

Зокрема, Верховний Суд України зазначив, що суди не провели системного аналізу Закону України "Про наукову і науково-технічну діяльність" і постанов Кабінету Міністрів України від 13 грудня 2000 року N 1826 "Про затвердження Порядку фінансування та виплати різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних бюджетних установ і організацій, науковим (науково-педагогічним) працівникам державних небюджетних підприємств і організацій згідно із Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" та від 24 березня 2004 року N 372 "Про затвердження Порядку фінансування різниці між сумою пенсії, призначеної науковим (науково-педагогічним) працівникам державних не бюджетних підприємств, установ, організацій та вищих навчальних закладів III - IV рівнів акредитації згідно із Законом України "Про наукову і науково-технічну діяльність" на предмет того, чи ставлять вони відшкодування державним підприємством органам Пенсійного фонду України різниці між сумою пенсії, призначеної за цим Законом, та сумою пенсії, обчисленої відповідно до інших законодавчих актів, у залежність від наявності у підприємства прибутку; не встановили цієї різниці стосовно кожного наукового працівника, названого у позові; не з'ясували, за наявності яких обставин застосовуються правові норми, на які посилається позивач на обґрунтування своїх вимог.

В аналогічній справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Броварському районі Київської області до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю "Т" (далі - СТОВ) Верховний Суд України19 знову звернув увагу на неповне з'ясування судами обставин справи, які мали істотне значення для правильного вирішення справи.

____________
19
Постанова Верховного Суду України від 17 лютого 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3396718.

У названій постанові Верховний Суд України, зокрема, зазначив, що апеляційний суд, з думкою якого погодився суд касаційної інстанції, не з'ясувавши всі обставини справи, дійшов висновку, що відповідач не є правонаступником Колективного сільськогосподарського підприємства "Т" (далі - КСП), в якому працювали особи, котрим призначена та виплачувалася пільгова пенсія. Суди не витребували копію чинного статуту СТОВ, не перевірили і не дослідили посилання позивача на зміни до цього документа, згідно з якими відповідач є правонаступником КСП в частині сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), у тому числі до Пенсійного фонду України.

Крім того, суди, з'ясувавши, що двоє громадян, які згідно з довідками СТОВ працювали трактористами-машиністами, фактично були звільнені до його створення, на обґрунтування своїх рішень про задоволення позову щодо стягнення заборгованості з відшкодування витрат на виплату і доставку пільгових пенсій згаданим громадянам, помилково послалися на частину другу статті 101 Закону "Про пенсійне забезпечення", оскільки вимог щодо відшкодування шкоди, заподіяної видачею недостовірних документів, позивач не заявляв. Судами не встановлено період, за який стягується заборгованість, що має істотне значення для правильного вирішення справи.

Установивши, що СТОВ не є правонаступником КСП, суди не мали законних підстав для задоволення позову в цій частині. Задоволення зазначених вимог було можливе лише у разі встановлення правонаступництва.

Як показує практика Верховного Суду України, у справах за позовами управлінь Пенсійного фонду України до відділень виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України про стягнення у порядку регресу виплаченої суми допомоги на поховання судам слід встановлювати наявність причинного зв'язку смерті інвалідів з одержаним каліцтвом або іншим ушкодженням здоров'я.

При цьому Верховний Суд України20 у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Хотинському районі Чернівецької області до Відділення виконавчої дирекції Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України у Хотинському районі Чернівецької області про стягнення у порядку регресу виплаченої суми допомоги на поховання та зобов'язання відповідача включити до акта звірки суми витрат на поховання в частині, що підлягає відшкодуванню останнім, виходячи з основного розміру пенсій померлих пенсіонерів і суми витрат з виплати та доставки пенсій, зазначив, що положення пункту 4 Порядку відшкодування Фондом соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України Пенсійному фонду України витрат, пов'язаних з виплатою пенсій по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання та пенсій у зв'язку із втратою годувальника, який помер внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, затвердженого постановою Правління Пенсійного фонду України та Правління Фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України від 4 березня 2003 року N 5-4/4, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 16 травня 2003 року N 376/7697, яким зобов'язано Фонд відшкодовувати Пенсійному фонду витрати на допомогу на поховання сім'ї померлого або особі, яка здійснила поховання особи, котра отримувала пенсію по інвалідності внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання, суперечить положенням Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності". Так, зокрема, стаття 21 цього Закону пов'язує виникнення такого обов'язку у Фонду зі смертю працівника, а не з отриманням померлим, який не працював, зазначеної вище пенсії.

____________
20
Постанова Верховного Суду України від 19 травня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3975649.

3.4. Справи про стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків із загальнообов'язкового державного пенсійного страхування

У 2009 році мало місце скасування судових рішень у зв'язку з неоднаковим та неправильним застосуванням норм Закону України "Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування" у справах стосовно стягнення заборгованості зі сплати страхових внесків із загальнообов'язкового державного пенсійного страхування.

У постанові Верховного Суду України21 у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України у м. Ірпені Київської області до Товариства з обмеженою відповідальністю сільськогосподарського підприємства "С" про стягнення заборгованості зі страхових внесків зазначено, що суди дійшли помилкового висновку про те, що погашення страхувальником недоїмки пропорційно до виплат сум заборгованості із заробітної плати звільняє його від нарахування пені та застосування фінансовий санкцій, і висловлено позицію, відповідно до якої, у разі виплати заробітної плати протягом звітного періоду, за який вона нарахована, одночасно з виплатою цих сум, у пропорційних розмірах платником сплачуються авансові платежі. Решту несплачених сум страхових внесків, нарахованих за звітний період, платник зобов'язаний перерахувати на рахунок Пенсійного фонду до 20 числа місяця, наступного за звітним. Фінансовий стан платника страхових внесків (наприклад, відсутність коштів на виплату заробітної плати) не звільняє його від сплати недоїмки, нарахування пені та застосування фінансових санкцій у розмірах, встановлених пунктом другим частини дев'ятої статті 106 вищеназваного Закону.

____________
21
Постанова Верховного Суду України від 14 квітня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 4308972.

Переглядаючи судові рішення у справі за позовом Відкритого акціонерного товариства "У" до Управління Пенсійного фонду України в Галицькому районі міста Львова про скасування рішення щодо застосування штрафних санкцій, Верховний Суд України22 не погодився з висновком судів попередніх інстанцій щодо покладення відповідальності за правильність та повноту нарахованих і сплачених страхових внесків до Пенсійного фонду України на платників (страхувальників), а не на банки, на які покладено обов'язок перевіряти повноту сплати страхових внесків на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування при прийнятті ними платіжних доручень на видачу заробітної плати.

____________
22
Постанова Верховного Суду України від 8 вересня 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 5697338.

Як показав аналіз, не виникає проблем під час розгляду справ за позовами управлінь Пенсійного фонду України до банків про стягнення боргу зі сплати збору на обов'язкове державне пенсійне страхування з операцій купівлі-продажу безготівкової іноземної валюти.

Наприклад, у постанові Вищого адміністративного суду України від 15 травня 2008 року, залишеній без змін постановою Верховного Суду України23 у справі за позовом Управління Пенсійного фонду України в Малиновському районі м. Одеси до Товариства з обмеженою відповідальністю комерційний банк "С", суд касаційної інстанції дійшов висновку, що рішення судів та положення міжнародних угод щодо звільнення підприємств, до яких застосовано державні гарантії захисту іноземних інвестицій, від сплати податків та обов'язкових платежів не поширюються на операції з купівлі-продажу валют, які є окремими господарськими операціями, а не видом підприємницької діяльності юридичної особи.

____________
23
Постанова Верховного Суду України від 18 лютого 2009 року, реєстраційний номер судового рішення в ЄДРСР - 3278155.

 

Заступник Голови суду 

М. Цуркан