ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

Висновки Верховного Суду України у цивільних справах за II півріччя 2015 р.*

____________
* Відповідно до ч. 1 ст. 360 7 ЦПК України висновок Верховного Суду України щодо застосування норми права, викладений у його постанові, прийнятій за результатами розгляду справи з підстав, передбачених пунктами 1 і 2 ч. 1 ст. 355 цього Кодексу, є обов'язковим для всіх суб'єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права. Висновок щодо застосування норм права, викладений у постанові Верховного Суду України, має враховуватися іншими судами загальної юрисдикції при застосуванні таких норм права. Суд має право відступити від правової позиції, викладеної у висновках Верховного Суду України, з одночасним наведенням відповідних мотивів.

Розділ 1. Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах)

Підрозділ 1.1. Спори про право власності та інші речові права

1.1.1. Відповідно до ч. 1 ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно:

1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння;

2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння;

3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Звертаючись до суду з позовом, позивачка послалась на те, що належний їй на праві власності житловий будинок був відчужений усупереч її волі та зазначила, що договір купівлі-продажу цього будинку є нікчемним, оскільки довіреність на продаж належного їй житлового будинку вона не видавала.

Відповідно до ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин (ст. 245 ЦК України).

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність в учасника правочину волевиявлення на його вчинення, суду слід виходити з ретельного дослідження наявних у справі доказів як кожного окремо, так і їх сукупності.

Установивши, що позивачка не мала наміру відчужувати належний їй житловий будинок, повноваженнями щодо його відчуження представника не наділяла, дії останнього не відповідали її волі та що вона не схвалила в подальшому вчинений від її імені правочин, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про те, що належне їй на праві власності майно вибуло поза її волею, а тому спірний житловий будинок підлягає витребуванню в добросовісного набувача на користь позивачки відповідно до ст. 388 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-619цс15).

1.1.2. Положення ч. 2 ст. 635 ЦК України містить спеціальну норму, якою передбачено перелік правових наслідків порушення попереднього договору.

Цією нормою встановлено обов'язок сторони, яка необґрунтовано ухиляється від укладення договору, відшкодувати другій стороні збитки, завдані простроченням, якщо інше не встановлено попереднім договором або актами цивільного законодавства.

Припинення зобов'язання з попереднього договору внаслідок неукладення основного договору протягом встановленого попереднім договором строку унеможливлює спонукання до укладення основного договору в судовому порядку, виконання обов'язку в натурі чи виникнення основного договірного зобов'язання як правової підстави для виникнення в набувача права власності на майно.

Положеннями ЦК України й інших актів цивільного законодавства прямо не передбачено такий правовий наслідок невиконання попереднього договору, як відшкодування збитків у спосіб визнання права власності на річ, що мала бути придбана в майбутньому за договором купівлі-продажу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-226цс14).

1.1.3. Відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача в усіх випадках.

Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що майно, яке вибуло з володіння власника на підставі рішення суду, ухваленого щодо цього майна, але в подальшому скасованого, вважається таким, що вибуло з володіння власника поза його волею. Якщо таке майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, то власник має право його витребувати від добросовісного набувача в усіх випадках (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-1168цс15).

1.1.4. Майно, набуте під час спільного проживання особами, які не перебувають у зареєстрованому шлюбі між собою, є об'єктом їхньої спільної сумісної власності, якщо: 1) майно придбане внаслідок спільної праці таких осіб як сім'ї (при цьому спільною працею осіб слід вважати їхні спільні або індивідуальні трудові зусилля, внаслідок яких вони одержали спільні або особисті доходи, об'єднані в майбутньому для набуття спільного майна, ведення ними спільного господарства, побуту та бюджету); 2) інше не встановлено письмовою угодою між ними.

У зв'язку із цим суду під час вирішення спору щодо поділу майна, набутого сім'єю, слід установити не лише факт спільного проживання сторін у справі, але і обставини придбання спірного майна внаслідок спільної праці (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-1026цс15).

1.1.5. Згідно з положеннями ст. 19, ч. 2 ст. 22 ЗК України багаторічні насадження - це різновид сільськогосподарських угідь, що належать до земель сільськогосподарського призначення.

Відповідно до ч. 2 ст. 79 ЗК України (у редакції, чинній на час отримання державного акта) право власності на земельну ділянку поширюється в її межах на поверхневий (ґрунтовий) шар, а також на водні об'єкти, ліси і багаторічні насадження, які на ній знаходяться.

Згідно із ч. 3 ст. 373 ЦК України право власності на земельну ділянку поширюється на поверхневий (ґрунтовий) шар у межах цієї ділянки, на водні об'єкти, ліси, багаторічні насадження, які на ній знаходяться, а також на простір, що є над і під поверхнею ділянки, висотою та глибиною, які необхідні для зведення житлових, виробничих та інших будівель і споруд (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-911цс15).

1.1.6. Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Згідно зі ст. 388 ЦК України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала право його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати, власник має право витребувати це майно від набувача у разі, якщо майно вибуло з володіння власника не з його волі іншим шляхом.

Відповідно до ст. 876 ЦК України власником об'єкта будівництва або результату інших будівельних робіт є замовник, якщо інше не передбачено договором.

Згідно зі ст. 331 ЦК України право власності на новостворене майно та об'єкти незавершеного будівництва реєструється органом, що здійснює державну реєстрацію права на нерухоме майно на підставі документів, що підтверджують право власності або користування земельною ділянкою для створення об'єкта нерухомого майна.

Системний аналіз правових норм дає можливість зробити висновок про те, що застосування ст. 876 ЦК України щодо визначення замовника власником об'єкта будівництва можливе лише у взаємозв'язку зі ст. 331 ЦК України, а саме за наявності такої обов'язкової умови, як право власності або право користування земельною ділянкою, на якій знаходиться нерухоме майно. В інших випадках відповідно до ст. 376 ЦК України таке будівництво та нерухоме майно вважається самочинним будівництвом, а особа, яка його здійснила, не набуває права власності на нього (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1920цс15).

1.1.7. Відповідно до ч. 1 ст. 563 Цивільного кодексу Української РСР 1963 р. (далі - ЦК УРСР) у редакції, що була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, у разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається.

Згідно із ч. 1 ст. 120, ст. 123 ЦК УРСР (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) майно колгоспного двору належить його членам на праві сумісної власності. Розмір частки члена двору встановлюється виходячи з рівності часток усіх членів двору, включаючи неповнолітніх і непрацездатних.

Відповідно до роз'яснень, викладених у п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 р. N 20 "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності", спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 р., мають вирішуватися за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, які до 15 квітня 1991 р. не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування на дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому закладі, хвороба);

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах визначався Вказівками по веденню книг погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими наказом Центрального статистичного управління СРСР від 13 квітня 1979 р. N 112/5, а згодом - аналогічними Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими Центральним статистичним управлінням СРСР 12 травня 1985 р. за N 5-24/26, та Вказівками по веденню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР від 25 травня 1990 р. N 69.

Згідно зі змістом цих Вказівок суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім'ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців залежно від займаної посади.

Отже, застосування судами норм статей 120, 123 ЦК УРСР без належного з'ясування питання про правильність віднесення будинку до суспільної групи господарства (колгоспного двору) є помилковим.

Крім того, вирішення питання, який саме земельний кодекс (Земельний кодекс Української РСР 1970 р. у редакції, чинній станом на день смерті спадкодавця, чи Земельний кодекс України 1990 р. у редакції, чинній станом на 15 квітня 1991 р.) слід застосовувати до спірних правовідносин, залежить від установлення судом дати набуття права на спірний будинок, що в свою чергу залежить від правильності зарахування господарства до відповідної суспільної групи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-350цс15).

1.1.8. За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Ураховуючи те, що відповідно до ст. 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов'язує виникнення в особи суб'єктивного права власності на певні об'єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав і у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об'єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-1858цс15).

1.1.9. Відповідно до ст. 14 ЦПК України при набранні судовим рішенням законної сили воно є обов'язковим до виконання на всій території України, а державна виконавча служба як єдиний орган примусового виконання судових рішень зобов'язана вжити всіх необхідних заходів для його виконання.

У ч. 1 ст. 36 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження" зазначено, що за наявності обставин, що ускладнюють виконання рішення або роблять його неможливим, державний виконавець за власною ініціативою чи за заявою сторін, а також самі сторони мають право звернутися до суду, який видав виконавчий документ, із заявою про відстрочку або розстрочку виконання, а також про встановлення або зміну способу і порядку виконання. Таку ж норму містить і ст. 373 ЦПК України.

Поняття "спосіб і порядок виконання судового рішення" має спеціальне значення, яке розраховане на виконавче провадження, і означає визначену судовим рішенням послідовність і зміст вчинення виконавчих дій державним виконавцем. Спосіб виконання судового рішення - це спосіб реалізації та здійснення способу захисту, встановленого у ст. 16 ЦК України. Під зміною способу виконання рішення суду слід розуміти визначення судом нових заходів для реалізації рішення в разі неможливості його виконання у спосіб, раніше встановлений.

Задовольняючи заяву про зміну способу виконання судового рішення з повернення майна (відновлення становища, яке існувало до порушення - п. 4 ч. 2 ст. 16 ЦК України) на стягнення його вартості (відшкодування майнової шкоди - п. 8 ч. 2 ст. 16 ЦК України), суди фактично змінюють рішення суду по суті та самостійно змінюють спосіб захисту, передбачений ст. 16 ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-1829цс15).

1.1.10. Згідно із ч. 1 ст. 376 ЦК України самочинне будівництво визначається через сукупність ознак, що виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості вважається самочинним будівництвом, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) його збудовано без відповідного документа чи належно затвердженого проекту; 3) він збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

Наявність хоча б однієї із трьох зазначених у ч. 1 ст. 376 ЦК України ознак свідчить про те, що об'єкт нерухомості є самочинним.

Водночас згідно із ч. 3 ст. 376 ЦК України право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок (ч. 4 ст. 376 ЦК України).

З контексту частин 3, 4 ст. 376 ЦК України випливає, що ч. 3 цієї статті застосовується не лише до випадків порушення вимог законодавства щодо цільового призначення земель, а й до випадків, коли такого порушення немає, але особа здійснює будівництво на земельній ділянці, яка їй не належить.

Аналіз положень ч. 3 ст. 376 ЦК України дає підстави для висновку про те, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки забудовнику власником та користувачем, якщо такий є та не являється забудовником. Ця умова є єдиною для визнання права власності на самочинно збудований об'єкт нерухомості за такою особою на підставі рішення суду.

При цьому слід ураховувати положення ч. 1 ст. 376 ЦК України, а саме: наявність в особи, що здійснила будівництво, відповідного документа та належно затвердженого проекту, а також відсутність істотних порушень будівельних норм і правил у збудованому об'єкті нерухомості (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-1328цс15).

1.1.11. Майнові права на об'єкт незавершеного будівництва належать до предмета іпотеки згідно із Законом України від 25 грудня 2008 р. N 800-VI "Про запобігання впливу світової фінансової кризи на розвиток будівельної галузі та житлового будівництва", яким були внесені зміни до законодавчих актів України, у тому числі й до Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV).

У справі, яка переглядалася, спірні договори іпотеки майнових прав на не закінчені будівництвом квартири були укладені 1, 2 та 16 липня 2008 р., отже, ці договори були укладені з порушенням вимог Закону N 898-IV (у редакції, яка була чинною на час укладення цих договорів), у зв'язку з чим відповідні пункти указаних договорів підлягають визнанню недійсними.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

У справі, яка переглядалася, за змістом договору купівлі-продажу майнових прав позивачка отримала лише право на набуття права власності, а не саме право власності на нерухоме майно. Отже, підстав для визнання за нею майнових прав на об'єкт інвестування на підставі статей 331, 392 ЦК України не було (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справах N 6-1502цс15, 6-1732цс15).

1.1.12. Видача довіреності на володіння, користування та розпорядження транспортним засобом без належного укладення договору купівлі-продажу цього транспортного засобу не вважається укладеним відповідно до закону договором та не є підставою для набуття права власності на транспортний засіб особою, яка цю довіреність отримала (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-688цс15).

1.1.13. Нормами цивільного законодавства передбачені засади захисту права власності.

Зокрема, ст. 387 ЦК України надає власнику право витребувати майно із чужого незаконного володіння. Якщо є підстави, передбачені ст. 388 зазначеного Кодексу, які дають право витребувати майно у добросовісного набувача, захист прав особи, яка вважає себе власником майна, можливий шляхом задоволення віндикаційного позову.

Виходячи з положень зазначених статей право витребувати майно із чужого незаконного володіння має лише власник цього майна.

При розгляді такого спору суду слід встановити дійсного власника майна, для чого необхідно дослідити всі докази, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, з урахуванням рівності прав сторін щодо надання доказів та їх дослідження, при цьому суди не повинні надавати перевагу одним доказам над іншими (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-327цс15).

Підрозділ 1.2. Спори щодо визнання правочину недійсним

1.2.1. Частиною 3 ст. 17 Закону України від 26 квітня 2001 р. N 2402-III "Про охорону дитинства" (далі - Закон N 2402-III) передбачено, що батьки або особи, які їх замінюють, не мають права без дозволу органів опіки і піклування, наданого відповідно до закону, укладати договори, які підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, відмовлятися від належних дитині майнових прав, здійснювати поділ, обмін, відчуження житла, зобов'язуватися від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

Батьки малолітньої дитини не мають права без дозволу органу опіки та піклування вчиняти правочини щодо її майнових прав, у тому числі й відмовлятися від майнових прав дитини (п. 3 ч. 2 ст. 177 СК України).

У ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (далі - Закон N 2623-IV) зазначено, що держава охороняє і захищає права та інтереси дітей при вчиненні правочинів щодо нерухомого майна. Зменшення або обмеження таких прав та інтересів є неприпустимим.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Згідно із ч. 6 ст. 203 ЦК України правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Укладення батьками правочинів, предметом яких є житлові приміщення, право користування якими мають малолітні або неповнолітні діти, без попередньої згоди органу опіки та піклування є підставою для визнання цих правочинів недійсними, як передбачено статтями 203, 215 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-405цс15).

1.2.2. За змістом статей 203, 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу. Кожна із цих вимог є самостійною підставою недійсності правочину.

Право продажу товару, крім випадків примусового продажу та інших випадків, встановлених законом, належить власнику товару (ст. 658 ЦК України).

Від імені та в інтересах держави Україна право власності здійснюють відповідно органи державної влади. Управління майном, що є у державній власності, здійснюється державними органами, а у випадках, передбачених законом, може здійснюватися іншими суб'єктами (ст. 326 ЦК України).

На час виникнення спірних правовідносин механізм та способи відчуження об'єктів державної власності визначались Законом України від 21 вересня 2006 р. N 185-V "Про управління об'єктами державної власності" та Порядком відчуження об'єктів державної власності, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 6 червня 2007 р. N 803.

За положеннями ст. 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Представництво за довіреністю може ґрунтуватися на акті органу юридичної особи. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Представництво за довіреністю припиняється у разі:

1) закінчення строку довіреності;

2) скасування довіреності особою, яка її видала;

3) відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю;

4) припинення юридичної особи, яка видала довіреність;

5) припинення юридичної особи, якій видана довіреність (ст. 248 ЦК України).

Згідно зі ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Звертаючись до суду із заявою про захист прав громадян та державних інтересів, прокуратура реалізує конституційну функцію представництва інтересів громадянина або держави в суді.

Установивши, що відчуження об'єктів державної власності на час укладення спірного договору купівлі-продажу повинне було здійснюватися на підставі зазначеного вище Порядку (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин), суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, дійшов обґрунтованих висновків про те, що відчуження спірного приміщення магазину, що є об'єктом державної власності, відбулося з порушенням вимог указаного Порядку, зокрема без згоди та/або погодження на відчуження майна суб'єкта управління та Фонду державного майна; що спірний договір купівлі-продажу був укладений від імені концерну особою, яка не мала повноважень на вчинення дій щодо відчуження державного нерухомого майна, закріпленого на праві господарського відання за цим концерном, оскільки довіреність, що видана раніше Міністром оборони України, була на той час визнана недійсною та відкликана окремим дорученням Міністра оборони України, та про те, що прокурор звернувся з позовом до суду в інтересах держави в особі Міністерства оборони України в межах установленої ст. 261 ЦК України позовної давності, а тому укладений сторонами договір у силу положень статей 215, 216 ЦК України підлягає визнанню недійсним (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-101цс15).

1.2.3. Аналіз положень статей 17, 18 Закону N 2402-III та ст. 12 Закону N 2623-IV дає підстави для висновку про те, що одним із пріоритетних завдань органу опіки та піклування є охорона та захист прав неповнолітніх дітей. Для реалізації зазначеного завдання органи опіки та піклування повинні перевіряти, чи не порушуються права неповнолітніх дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, та надавати дозвіл на вчинення таких правочинів.

У разі вчинення правочину стосовно нерухомого майна (договір іпотеки), право власності на яке або право користування яким мають діти, попередня згода органу опіки та піклування є обов'язковою (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. N 6-392цс15).

1.2.4. Згідно зі ст. 177 СК України та ст. 17 Закону N 2402-III батьки не мають права без дозволу органу опіки та піклування укладати договір, який підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, відмовлятись від належних дитині майнових прав, здійснювати розподіл, обмін, відчуження житла, зобов'язуватись від імені дитини порукою, видавати письмові зобов'язання.

При укладенні договорів іпотеки щодо нерухомого майна, право власності або право користування яким мають малолітні діти, обов'язковою є наявність дозволу органів опіки та піклування.

Відповідно до ст. 29 ЦК України місце проживання дитини визначається за місцем проживання батьків.

Місцем проживання неповнолітньої чи малолітньої особи є фактичне місце проживання її батьків або одного з них, з ким вона фактично проживає. Однак місце проживання за фактичним місцем проживання батьків не є безумовним, якщо судом буде встановлено інше постійне місце проживання дитини.

Якщо власник майна є одночасно законним представником неповнолітньої або малолітньої особи та укладає правочини, які впливають на права дитини, він повинен діяти добросовісно та в інтересах дитини, а інша сторона договору має право очікувати від нього таких дій.

Неправдиве повідомлення батьками, які є одночасно законними представниками неповнолітньої, малолітньої особи, про відсутність прав дитини на майно, яке передається в іпотеку, не може бути підставою для визнання іпотеки недійсною за позовом батьків, які зловживали своїм правом законного представника дитини, а може спричинити інші наслідки, передбачені законодавством та які застосовуються органами опіки та піклування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-384цс15).

1.2.5. Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. В усіх інших випадках право власності набувається з інших не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України).

Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Така згода є одностороннім правочином. Згідно із ч. 1 ст. 219 ЦК України у разі недодержання вимоги закону про нотаріальне посвідчення одностороннього правочину такий правочин є нікчемним.

Відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Так, п. 6 ст. 3 ЦК України до засад цивільного законодавства віднесено, серед іншого, добросовісність.

Відповідно до ч. 2 ст. 369 ЦК України та ч. 2 ст. 65 СК України при укладенні одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном вважається, що він діє за згодою другого з подружжя.

Аналіз зазначених норм закону у їх взаємозв'язку дає підстави для висновку про те, що укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-1622цс15).

1.2.6. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов. Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання винагороди.

Якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнаний судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, встановлених законом (ч. 1 ст. 229 ЦК України).

Сам по собі факт прочитання сторонами тексту оспорюваного договору дарування та роз'яснення нотаріусом суті договору не може бути підставою для відмови в задоволенні позову про визнання цього договору недійсним.

Вирішуючи питання про наявність чи відсутність помилки - неправильного сприйняття позивачем фактичних обставин правочину, що вплинуло на волевиявлення особи під час укладення договору дарування замість договору довічного утримання, суду необхідно встановити: вік позивача, його стан здоров'я та потребу у зв'язку із цим у догляді й сторонній допомозі; наявність у позивача спірного житла як єдиного; відсутність фактичної передачі спірного нерухомого майна за оспорюваним договором дарування дарувальником обдаровуваному та продовження позивачем проживати в спірній квартирі після укладення договору дарування, тощо. Лише в разі встановлення цих обставин норми ч. 1 ст. 229 та статей 203 і 717 ЦК України у сукупності вважаються правильно застосованими (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-202цс15).

1.2.7. Згідно із ч. 1 ст. 74 СК України якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними.

Відповідно до ст. 578 ЦК України та ст. 6 Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу (іпотеку) лише за згодою усіх співвласників.

Відповідно до ч. 5 ст. 11 ЦК України цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду лише у випадках, встановлених актами цивільного законодавства. Можливість виникнення права власності за рішенням суду передбачено лише у статтях 335 та 376 ЦК України. У всіх інших випадках право власності набувається з інших, не заборонених законом підстав, зокрема із правочинів (ч. 1 ст. 328 ЦК України). Стаття 392 ЦК України, у якій йдеться про визнання права власності, не породжує, а підтверджує наявне в позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, у тому випадку, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює наявне в позивача право власності, а також у разі втрати позивачем документа, який посвідчує його право власності.

У справі, яка переглядалася, на момент укладення спірного договору іпотеки єдиним власником нерухомого майна - предмета іпотеки був іпотекодавець, а тому для укладення договору іпотеки не потребувалося згоди відповідачки.

Разом з тим відсутність такої згоди сама по собі не може бути підставою для визнання договору, укладеного одним із подружжя без згоди другого з подружжя, недійсним.

Укладення одним із подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо судом буде встановлено, що той з подружжя, який уклав договір щодо спільного майна, та третя особа-контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема, що третя особа знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності, і що той з подружжя, який уклав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Ураховуючи те, що на час укладення спірного договору іпотеки банк не знав і не міг знати про те, що спірне нерухоме майно (предмет іпотеки) належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що один із подружжя не надав другому із подружжя згоди на укладення цього договору, крім того, судом у визнанні вказаного договору іпотеки недійсним із цих мотивів відмовлено, правових підстав для відмови в задоволенні позовних вимог банку про звернення стягнення на предмет іпотеки немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1568цс15).

1.2.8. Законом України від 3 лютого 2011 р. N 2983-VI "Про внесення змін до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. N 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV) доповнено п. 14, згідно з яким третейські суди не можуть розглядати справи у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки). Зазначений Закон набрав чинності 12 березня 2011 р.

Наведене дає підстави для висновку про те, що положення п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону N 1701-IV, які містять заборону на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної установи), поширюються на правовідносини з питань виконання, зміни, розірвання договору споживчого кредиту.

Суди дійшли помилкового висновку про те, що заборона на розгляд третейськими судами справ у спорах щодо захисту прав споживачів не поширюється на спори про захист прав банківських установ, тобто спори, в яких позивачем є банківська установа, а відповідачем - споживач (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-2074цс15).

1.2.9. Відповідно до ст. 717 ЦК України за договором дарування одна сторона (дарувальник) передає або зобов'язується передати в майбутньому другій стороні (обдаровуваному) безоплатно майно (дарунок) у власність.

Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повну уяву не лише про предмет договору, а й досягли згоди про всі його істотні умови.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не є договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

При вирішенні справи судам необхідно встановити: чи продовжує проживати позивач у спірному будинку, чи відбулася фактична передача будинку згідно з умовами договору дарування (зокрема передача ключів), чи здійснює позивачка особисто оплату комунальних послуг. З'ясування зазначених обставин та їх належна оцінка мають значення для вирішення питання про те, чи дійсно позивач мала на меті безоплатну передачу відповідачу свого будинку у власність на противагу її тверджень про те, що спірний будинок є її єдиним місцем проживання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1124цс15).

1.2.10. За змістом статей 11, 18 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII) до договорів зі споживачами про надання споживчого кредиту застосовуються положення цього Закону про несправедливі умови в договорах, зокрема про встановлення обов'язкових для споживача умов, з якими він не мав реальної можливості ознайомитися перед укладенням договору; надання продавцю (виконавцю, виробнику) права в односторонньому порядку змінювати умови договору на власний розсуд або на підставах, не зазначених у договорі; передбачення зміни в будь-яких витратах за договором, крім відсоткової ставки. Продавець (виконавець, виробник) не повинен включати в договори зі споживачем умови, які є несправедливими. Умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживача. Якщо положення договору визнано несправедливим, включаючи ціну договору, таке положення може бути змінено або визнано недійсним. Положення, що було визнане недійсним, вважається таким з моменту укладення договору.

Закон N 1023-XII застосовується до спорів, які виникли з кредитних правовідносин, лише в тому разі, якщо підставою позову є порушення порядку надання споживачеві інформації про умови отримання кредиту, типові процентні ставки, валютні знижки тощо, які передують укладенню договору.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що спірний кредитний договір підписаний сторонами, які досягли згоди з усіх істотних умов договору, мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, а їх волевиявлення було вільним і відповідало їхній внутрішній волі; позивачка на момент укладення договору не заявляла додаткових вимог щодо умов спірного договору та в подальшому виконувала його умови; відповідач надав позивачці документи, які передували укладенню кредитного договору, у тому числі й щодо сукупної вартості кредиту, реальної процентної ставки; у додатках до кредитного договору "Загальна вартість кредиту" та "Графік погашення кредиту", які підписані позивачкою, міститься повна інформація стосовно умов кредитування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-1341цс15).

1.2.11. Виходячи зі змісту статей 203, 717 ЦК України договір дарування вважається укладеним, якщо сторони мають повне уявлення не лише про предмет договору, а й досягли згоди щодо всіх його істотних умов.

Договір, що встановлює обов'язок обдаровуваного вчинити на користь дарувальника будь-яку дію майнового або немайнового характеру, не вважається договором дарування, правовою метою якого є передача власником свого майна у власність іншої особи без отримання взаємної винагороди.

У справі, рішення в якій переглядалося, суди залишили поза увагою доводи позивача щодо відсутності у нього волевиявлення на безоплатну передачу у власність відповідачки належної йому частини будинку, оскільки він є особою пенсійного віку, тяжко захворів і потребував допомоги, а відповідачка запропонувала йому свою допомогу за умови переоформлення на неї частини його будинку. Укладаючи спірний договір, позивач помилявся щодо правової природи правочину, прав та обов'язків, які виникнуть після його укладення між ним і відповідачкою.

Не з'ясувавши усіх обставин, що передували укладенню спірного договору дарування, та залишивши поза увагою доводи позивача, якими він обґрунтовував свої позовні вимоги, суди дійшли передчасного висновку про відсутність підстав застосування до спірних правовідносин положень статей 203, 229 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-2087цс15).

1.2.12. Відповідно до частин 1, 2 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.

Стаття 18 Закону N 1023-XII містить самостійні підстави визнання договору (чи його умов) недійсним.

Так, за змістом ч. 5 цієї норми у разі визнання окремого положення договору, включаючи ціну договору, несправедливим, може бути визнано недійсним або змінено саме це положення, а не сам договір.

Тільки у разі коли зміна окремих положень або визнання їх недійсними зумовлює зміну інших положень договору, на вимогу споживача такі положення підлягають зміні, або договір може бути визнаний недійсним у цілому (ч. 6 ст. 18 Закону N 1023-XII).

Визначення поняття "несправедливі умови договору" закріплено в ч. 2 ст. 18 цього Закону - умови договору є несправедливими, якщо всупереч принципу добросовісності його наслідком є істотний дисбаланс договірних прав та обов'язків на шкоду споживачу.

Аналіз положень ст. 18 Закону N 1023-XII дає підстави для висновку про те, що для кваліфікації умов договору несправедливими, необхідна наявність одночасно таких ознак: по-перше, умови договору порушують принцип добросовісності (п. 6 ч. 1 ст. 3, ч. 3 ст. 509 ЦК України); по-друге, умови договору призводять до істотного дисбалансу договірних прав та обов'язків сторін; по-третє, умови договору завдають шкоди споживачеві.

Несправедливими є, зокрема, умови договору про: виключення або обмеження прав споживача стосовно продавця (виконавця, виробника) або третьої особи у разі повного або часткового невиконання чи неналежного виконання продавцем (виконавцем, виробником) договірних зобов'язань, включаючи умови про взаємозалік, зобов'язання споживача з оплати та його вимог у разі порушення договору з боку продавця (виконавця, виробника); встановлення жорстких обов'язків споживача, тоді як надання послуги обумовлене лише власним розсудом виконавця (пункти 2, 3 ч. 3 ст. 18 Закону N 1023-XII); надання можливості продавцю (виконавцю, виробнику) не повертати кошти на оплату, здійснену споживачем, у разі відмови споживача укласти або виконати договір, без встановлення права споживача на одержання відповідної компенсації від продавця (виконавця, виробника) у зв'язку з розірвання або невиконанням ним договору (п. 4 ч. 3 ст. 18 Закону N 1023-XII).

За змістом ст. 808 ЦК України якщо відповідно до договору непрямого лізингу вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингоодержувачем, продавець (постачальник) несе відповідальність перед лізингоодержувачем за порушення зобов'язання щодо якості, комплектності, справності предмета договору лізингу, його доставки, монтажу, запуску в експлуатацію, тощо. Якщо вибір продавця (постачальника) предмета договору лізингу був здійснений лізингодавцем, продавець та лізингодавець несуть перед лізингоодержувачем солідарну відповідальність за зобов'язанням щодо продажу (поставки) предмета договору лізингу.

Крім того, згідно з п. 4 ч. 1 ст. 34 Закону України від 12 липня 2001 р. N 2664-III "Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг" (далі - Закон N 2664-III) діяльність з надання будь-яких фінансових послуг, що передбачають пряме або опосередковане залучення фінансових активів від фізичних осіб, може здійснюватись лише фінансовими установами після отримання відповідної ліцензії.

Послуга з адміністрування фінансових активів для придбання товарів у групах є фінансовою послугою (п. 11 1 ст. 4 Закону N 2664-III).

Згідно з ч. 1 ст. 227 ЦК України правочин юридичної особи, вчинений нею без відповідного дозволу (ліцензії), може бути визнаний судом недійсним.

Відповідно до ч. 2 ст. 806 ЦК України до договору лізингу застосовуються загальні положення про найм (оренду) з урахуванням особливостей, встановлених цим параграфом та законом. До відносин, пов'язаних з лізингом, застосовуються загальні положення про купівлю-продаж та положення про договір поставки, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи з аналізу норм чинного законодавства договір лізингу за своєю правовою природою є змішаним договором, оскільки містить елементи договорів оренди (найму) та купівлі-продажу транспортного засобу, що випливає зі змісту договору відповідно до ст. 628 ЦК України.

Згідно зі ст. 799 ЦК України договір найму транспортного засобу укладається у письмовій формі; договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.

Відповідно до ч. 1 ст. 220 ЦК України у разі недодержання сторонами вимоги закону про нотаріальне посвідчення договору такий договір є нікчемним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2766цс15).

Підрозділ 1.3. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди

1.3.1. Якщо виробнича травма мала місце до 1 січня 2004 р. (набрання чинності ЦК України), а смерть фізичної особи настала після зазначеної дати, за наявності причинного зв'язку з виробничою травмою до правовідносин про відшкодування моральної шкоди членам сім'ї померлого підлягають застосуванню положення ст. 1168 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. N 6-576цс15).

1.3.2. У разі якщо події, які породили цивільне право позивача на відшкодування моральної шкоди та стали підставою для звернення до суду з позовними вимогами, відбулися після 1 січня 2004 р., тобто після набрання чинності ЦК України, то такі позовні вимоги підлягають розгляду згідно з положеннями статей 1167, 1168 цього Кодексу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-322цс15).

1.3.3. Відповідно до ч. 2 ст. 1187 ЦК України шкода, завдана джерелом підвищеної небезпеки, відшкодовується особою, яка на відповідній правовій підставі (право власності, інше речове право, договір підряду, оренди тощо) володіє механізмом, використання, зберігання або утримання якого створює підвищену небезпеку.

У разі коли шкоду завдано підрядником, який діяв за завданням замовника та під його контролем за безпечним виконанням робіт, то відповідно до ч. 2 ст. 1172 зазначеного Кодексу відшкодувати її повинен замовник, який до того ж є власником джерела підвищеної небезпеки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-1083цс15).

1.3.4. За загальним правилом перебіг загальної і спеціальної позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

День дорожньо-транспортної пригоди, внаслідок якої пошкоджено автомобіль позивача і йому завдано майнової та моральної шкоди, є, як правило, тим днем, коли позивач довідався про порушення свого права та про особу, яка його порушила і саме із цього часу в нього виникло право вимоги як до безпосереднього заподіювача шкоди, так і до страхової компанії, відповідальної за останнього (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-309цс15).

1.3.5. Відповідно до ч. 3 ст. 13 Закону України від 1 грудня 1994 р. N 266/94-ВР "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" відшкодування моральної шкоди за час перебування під слідством чи судом проводиться виходячи з розміру не менше одного мінімального розміру заробітної плати за кожен місяць перебування під слідством чи судом, при цьому суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-2203цс15).

1.3.6. За змістом п. 1 ч. 2 ст. 22 ЦК України реальними збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права.

Згідно з п. 2.4 Методики товарознавчої експертизи та оцінки колісних транспортних засобів, затвердженої наказом Міністерства юстиції України та Фонду державного майна України від 24 листопада 2003 р. N 142/5/2092, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 24 листопада 2003 р. за N 1074/8395, вартість матеріального збитку (реальні збитки) визначається як вартісне значення витрат, яких зазнає власник у разі пошкодження або розукомплектування колісного транспортного засобу (далі - КТЗ), з урахуванням фізичного зносу та витрат, яких зазнає чи може зазнати власник для відновлення свого порушеного права користування КТЗ (втрати товарної вартості).

Відповідно до п. 8.3 зазначеної Методики вартість матеріального збитку визначається як сума вартості відновлювального ремонту з урахуванням значення коефіцієнта фізичного зносу складників КТЗ та величини втрати товарної вартості.

За змістом указаних положень законодавства величина втрати товарної вартості входить до вартості матеріального збитку (реальних збитків) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-760цс15).

Підрозділ 1.4. Спори, що виникають із земельних правовідносин

1.4.1. Правовий статус земельних ділянок лісового фонду визначено нормами земельного та лісового законодавства відповідно до їх цільового призначення за даними земельного кадастру.

Документами, які підтверджують право лісогосподарських підприємств на земельні ділянки, є державні акти на право постійного користування земельними лісовими ділянками або планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

При розгляді справи суд має встановлювати правовий статус земельної ділянки та її цільове призначення.

Відсутність у лісогосподарського підприємства свідоцтва про право власності на земельну ділянку не свідчить про відсутність такого права, оскільки за положеннями п. 5 розд. VIII "Прикінцеві положення" ЛК України такими документами можуть бути планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

Водночас земельні ділянки, зайняті зеленими насадженнями у межах населених пунктів, які не віднесені до території лісів, не належать до земель лісогосподарського призначення (п. "а" ч. 2 ст. 55 ЗК України).

Земельні ділянки у межах населеного пункту, зайняті зеленими насадженнями, віднесені до категорії лісів, належать до земель лісогосподарського призначення та можуть належати лісогосподарському підприємству, якщо це підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-50цс15).

1.4.2. Прибережна захисна смуга - це частина водоохоронної зони визначеної законодавством ширини вздовж річки, моря, навколо водойм, на якій встановлено особливий режим.

Встановлення прибережних захисних смуг визначеної ширини передбачено нормами закону (ст. 60 ЗК України, ст. 88 ВК України). Тому відсутність проекту землеустрою щодо встановлення прибережної захисної смуги не свідчить про відсутність самої прибережної захисної смуги, оскільки її розміри встановлені законом.

Системний аналіз наведених норм законодавства дає підстави для висновку про те, що при наданні земельної ділянки за відсутності проекту землеустрою зі встановлення прибережної захисної смуги необхідно виходити із нормативних розмірів прибережних захисних смуг, встановлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 8 травня 1996 р. N 486 "Про затвердження Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них" (далі - Порядок). Тобто сама по собі відсутність землевпорядної документації не змінює правовий режим захисної смуги, а тому передача у приватну власність земельних ділянок, які знаходяться у прибережній захисній смузі, суперечить вимогам статей 59, 83, 84 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-184цс15).

1.4.3. Судам підсудні справи за заявами, зокрема,  з приводу володіння, користування, розпорядження земельними ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб, і визнання недійсними державних актів про право власності та право постійного користування земельними ділянками.

Оскільки державні акти на право власності на земельні ділянки є документами, що посвідчують право власності й видаються на підставі відповідних рішень органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їхніх повноважень, то у спорах, пов'язаних із правом власності на земельні ділянки, недійсними можуть визнаватися як зазначені рішення, на підставі яких видано відповідні державні акти, так і самі акти на право власності на земельні ділянки.

Визнання недійсними державних актів на право власності на земельні ділянки вважається законним, належним та окремим способом поновлення порушених прав у судовому порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-319цс15).

1.4.4. Відповідно до положень статей 19, 20 ЗК України землі України за основним цільовим призначенням поділяються на відповідні категорії, у тому числі: землі житлової та громадської забудови й землі водного фонду; віднесення їх до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Відповідно до ст. 21 ЗК України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для визнання недійсними рішень про надання земель, угод щодо земельних ділянок, відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною тощо.

Згідно з п. "д" ч. 4 ст. 84 ЗК України до земель державної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать, зокрема, землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом.

Відповідно до положень ч. 4 ст. 59 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття рішення про надання земельної ділянки у власність) лише на умовах оренди громадянам та юридичним особам органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування із земель водного фонду можуть передаватися земельні ділянки прибережних захисних смуг для сінокосіння, рибогосподарських потреб, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних і туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

За змістом вищенаведених норм права землі в межах двох кілометрів прибережних захисних смуг навколо морських заток і лиманів не можуть передаватись у власність громадян, оскільки це землі водного фонду України.

У разі відсутності землевпорядної документації (документації із землеустрою, проекту землеустрою) та встановлених у натурі (на місцевості) меж щодо прибережних захисних смуг водних об'єктів, збереження водних об'єктів повинно бути досягнуто шляхом урахування нормативних розмірів прибережних захисних смуг, установлених ст. 88 ВК України, та орієнтовних розмірів і меж водоохоронних зон, що визначаються відповідно до Порядку, з урахуванням конкретної ситуації (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-523цс15).

1.4.5. Стаття 33 Закону України від 6 жовтня 1998 р. N 161-XIV "Про оренду землі" (далі - Закон N 161-XIV) об'єднує два випадки поновлення договору оренди.

Так, у ч. 1 ст. 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк. Реалізація зазначеного переважного права на поновлення договору оренди можлива лише за умови дотримання встановлених цією нормою певної процедури і строків (частини 2 - 5 цієї статті).

Для застосування ч. 1 ст. 33 Закону N 161-XIV та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди необхідно встановити такі юридичні факти: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до спливу строку договору повідомив орендодавця у встановлені строки про свій намір скористатися переважним правом укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив орендаря про наявність заперечень та своє рішення.

Частиною 6 ст. 33 зазначеного Закону передбачена інша підстава поновлення договору оренди, а саме: у тому разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Для поновлення договору оренди землі з підстав, передбачених ч. 6 ст. 33 Закону N 161-XIV, необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар продовжує користуватися виділеною земельною ділянкою; орендар належно виконує свої обов'язки за договором; відсутнє письмове повідомлення орендодавця про відмову у поновленні договору оренди; сторони уклали додаткову угоду про поновлення договорів оренди.

Порушення переважного права орендаря, яке підлягає захисту відповідно до ст. 3 ЦК України, матиме місце при укладенні договору оренди:

- із новим орендарем при отриманні письмового повідомлення попереднього орендаря про намір реалізувати переважне право;

- у випадку недосягнення згоди щодо плати за новим договором та інших умов договору з іншим наймачем на більш сприятливих умовах та укладення з ним договору на тих самих умовах, які запропоновані попереднім наймачем при реалізації переважного права;

- укладення договору з новим орендарем за умови, що підставою відмови попередньому орендарю у поновленні договору оренди було повідомлення орендодавця про необхідність використовувати об'єкт оренди для власних потреб.

Проте, зосередившись лише на доведеності факту відправлення повідомлення рекомендованим листом, суд не встановив зазначених вище фактів, з якими закон пов'язує поновлення договору оренди землі. Суди належним чином не з'ясували, чи належно орендар виконував свої обов'язки за договором оренди, чи повідомив орендодавця про намір реалізувати своє право на поновлення договору оренди та в який спосіб; чи було досягнуто згоди щодо орендної плати за новим договором та інших умов договору, на яких умовах укладено договір з новим орендарем, чи є вони більш сприятливими, чи продовжує орендар користуватися спірною земельною ділянкою, чи повідомив орендодавець орендаря про відмову в поновленні договору оренди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-531цс15).

1.4.6. Пунктом 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція), ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 р. N 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів N 2, 4, 7 та 11 до Конвенції", яка набрала чинності для України 11 вересня 1997 р., передбачено, що кожен має право на розгляд його справи судом.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності, що є звичайним явищем у національних законодавствах держав - учасників Конвенції, виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу (п. 570 рішення від 20 вересня 2011 р. за заявою N 14902/04 у справі ВАТ "Нафтова компанія "Юкос" проти Росії"; п. 51 рішення від 22 жовтня 1996 р. за заявами N 22083/93, 22095/93 у справі "Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства").

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Положеннями ст. 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у п. 4 1 ч. 1 ст. 268 ЦК України зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.

____________
1 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Однак п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України за своєю суттю направлений на захист прав власників та інших осіб від держави.

Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, підтримувати яку покликані норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження нею незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.

Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень, положення п. 4 ч. 1 ст. 268 ЦК України не поширюється на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, порушеного незаконними правовими актами органів державної влади.

На такі позови поширюється положення ст. 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі ч. 1 ст. 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення прав і законних інтересів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-68цс15).

1.4.7. Частиною 1 ст. 155 ЗК України передбачено, що у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав; у разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки таке право виникає не на підставі державного акта, а на підставі відповідної цивільно-правової угоди щодо відчуження земельної ділянки, укладеної в порядку, який установлений законом.

Згідно зі ст. 19 Закону України від 1 липня 2004 р. N 1952-IV "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) підставою для державної реєстрації права власності на земельну ділянку є саме нотаріально посвідчений договір купівлі-продажу нерухомого майна, а не державний акт (ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу)).

Учинення в такому разі на державному акті, визнаному судом недійсним, відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного, оскільки реєстрація права власності за особою, яка придбала земельну ділянку, здійснюється на підставі цивільно-правової угоди (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справах N 6-226цс15, 6-433цс15).

1.4.8. Статтями 116, 118 ЗК України визначено підстави й порядок набуття громадянами і юридичними особами права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності.

Установивши факт відсутності на час прийняття селищною радою рішення про надання громадянину земельної ділянки, затвердженої в установленому законом порядку документації, яка б встановлювала межі селища, суд на підставі статей 116, 122, ч. 1 ст. 155, п. 12 розд. Х "Перехідні положення" ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) дійшов обґрунтованого висновку про перевищення селищною радою повноважень щодо розпорядження землями, які розташовані за межами населеного пункту, та недійсність такого рішення селищної ради.

Державний акт на право власності на земельну ділянку видається на підставі рішення органу місцевого самоврядування або органу виконавчої влади, тому вирішення питання про правомірність видачі державного акта безпосередньо залежить від законності рішення, на підставі якого такий акт виданий, і дотримання вимог, передбачених земельним законодавством, зокрема статей 116, 118 ЗК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-664цс15).

1.4.9. Статтею 173 ЗК України визначено, що межа району, села, селища, міста, району у місті - це умовна замкнена лінія на поверхні землі, що відокремлює територію району, села, селища, міста, району у місті від інших територій.

Відповідно до п. "б" ч. 1 ст. 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Як передбачено ч. 1 ст. 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.

Таким чином, оскільки зазначені норми встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договорів купівлі-продажу, які судом не визнані недійсними, саме державний акт посвідчує право власності особи, є безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, який установлений законом.

Вчинення в такому разі на державному акті (визнаному судом недійсним) відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанови судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України: від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-54цс15; від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-1426цс15).

1.4.10. Згідно зі ст. 7 ЛК України ліси, які знаходяться в межах території України, є об'єктами права власності Українського народу.

Відповідно до ст. 8 ЛК України у державній власності перебувають усі ліси України, крім лісів, що перебувають у комунальній або приватній власності. Право державної власності на ліси набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій відповідно до закону.

Згідно зі ст. 13 ЗК України саме до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі земельних відносин належить розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Передача у власність, надання в постійне користування для нелісогосподарських потреб земельних лісових ділянок площею більш як 1 га, що перебувають у державній власності, належить до повноважень Кабінету Міністрів України у сфері лісових відносин (ст. 27 ЛК України у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до ч. 9 ст. 149 ЗК України в редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин, Кабінет Міністрів України вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, - ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси площею понад 1 га для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення, крім випадків, визначених частинами 5 - 8 цієї статті, та у випадках, визначених ст. 150 цього Кодексу.

Установивши, що земельні ділянки, у тому числі й спірна земельна ділянка, які були відчужені за рішенням селищної ради, належать до земель лісового фонду, що віднесені до категорії лісів першої групи (ліси населених пунктів, які призначені для виконання рекреаційних, санітарно-гігієнічних та оздоровчих функцій), та на час прийняття селищною радою рішення про їх відчуження перебували в державній власності та вибули з володіння власника - держави - поза його волею, оскільки відповідно до чинного законодавства право розпорядження ними належало Кабінету Міністрів України, проте жодних дій щодо розпорядження зазначеними земельними ділянками Кабінет Міністрів України не вчиняв, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про наявність правових підстав для витребування спірної земельної ділянки від добросовісного набувача в порядку ст. 388 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-196цс15).

1.4.11. Оскільки норми п. "б" ч. 1 ст. 12, частин 1, 2 ст. 116, ч. 1 ст. 122, ч. 1 ст. 173 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин) та ч. 1 ст. 125, ч. 1 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення та отримання відповідачкою державного акта на право власності на земельну ділянку) встановлювали нерозривний зв'язок між виникненням права власності на земельну ділянку з обов'язковим одержанням її власником державного акта на право власності, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, безпідставно скасував рішення суду першої інстанції в частині визнання недійсним державного акта на право власності на земельну ділянку.

Висновок суду апеляційної інстанції, з яким погодився й суд касаційної інстанції, про неправильне застосування місцевим судом вищенаведених норм матеріального права з огляду на те, що після переходу права власності на земельну ділянку на підставі договору купівлі-продажу, який судом не було визнано недійсним, саме державний акт посвідчує його право власності, був безпідставним, оскільки відповідно до ст. 125, ч. 2 ст. 126 ЗК України (у редакції, яка була чинною на час укладення договору купівлі-продажу) право власності на земельну ділянку виникає з моменту державної реєстрації цих прав. У разі набуття права власності на земельну ділянку за цивільно-правовою угодою воно посвідчується не державним актом, а відповідною цивільно-правовою угодою щодо відчуження земельної ділянки, укладеною в порядку, установленому законом.

Учинення в такому разі на державному акті відмітки про відчуження земельної ділянки на підставі договору купівлі-продажу не змінює суті такого державного акта як недійсного (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-663цс15).

1.4.12. За змістом ст. 377 ЦК України та ст. 120 ЗК України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) до особи, яка придбала житловий будинок, будівлю або споруду, переходить право власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором. Якщо договором про відчуження житлового будинку, будівлі або споруди розмір земельної ділянки не визначено, до набувача переходить право власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки, яка є необхідною для їх обслуговування. Якщо житловий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, наданій у користування, то у разі їх відчуження до набувача переходить право користування тією частиною земельної ділянки, на якій вони розміщені, та частиною ділянки, яка необхідна для їх обслуговування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-1003цс15).

1.4.13. Відповідно до ч. 1 ст. 90 Земельного кодексу Української РСР 1970 р., який діяв на момент набуття особою права власності на жилий будинок, при переході права власності на будівлю переходить також і право користування земельною ділянкою або її частиною.

Пунктом 5 Постанови Верховної Ради Української РСР від 18 грудня 1990 р. N 562-XII "Про порядок введення в дію Земельного кодексу УРСР" встановлено, що громадяни, які мають у користуванні земельні ділянки, надані їм до введення в дію цього Кодексу, зберігають свої права на користування до оформлення ними у встановленому порядку прав власності на землю або землекористування.

Згідно із п. 7 розд. X "Перехідні положення" ЗК України громадяни, які одержали у власність, у тимчасове користування, в тому числі на умовах оренди, земельні ділянки у розмірах, що були передбачені раніше діючим законодавством, зберігають права на ці ділянки.

Відповідно до ч. 1 ст. 29 ЗК України 1990 р. та частин 3, 4 ст. 142 ЗК України припинення права користування земельною ділянкою у разі добровільної відмови землекористувача проводиться за його заявою на підставі рішення відповідної ради.

Примусове припинення права користування земельною ділянкою, вилучення земельної ділянки могло відбуватись у судовому порядку, передбаченому ч. 4 ст. 29, ч. 6 ст. 31 ЗК України 1990 р. та ст. 143, ч. 10 ст. 149 ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-1275цс15).

1.4.14. Частинами 1, 2 ст. 116 ЗК України визначено, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.

Статтею 118 ЗК України визначено порядок безоплатної приватизації земельних ділянок громадянами. Так, відповідно до частин 1, 2, 6 - 10 цієї статті 2 громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки.

____________
2 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Рішення органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування щодо приватизації земельних ділянок приймається на підставі технічних матеріалів та документів, що підтверджують розмір земельної ділянки.

Відповідно до ст. 155 ЗК України у разі видання органом виконавчої влади або органом місцевого самоврядування акта, яким порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою, такий акт визнається недійсним.

Земельним законодавством України визначено спеціальний порядок надання земельних ділянок громадянам України, порушення якого може слугувати підставою для визнання недійсним відповідного акта органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування, якщо таким актом порушуються права особи щодо володіння, користування чи розпорядження належною їй земельною ділянкою.

Апеляційний суд, керуючись наведеними вище нормами матеріального права, встановивши, що відповідачі із заявами до районної державної адміністрації про надання їм у власність спірних земельних ділянок не зверталися, підписи у довіреностях від їх імені виконані іншими особами, жодних дій, спрямованих на оформлення зазначених земельних ділянок, вони не вчиняли, державних актів на право власності на землю не отримували, а також не уповноважували інших осіб на подальше відчуження зазначених земельних ділянок, ухвалив рішення про задоволення позову.

Суд касаційної інстанції помилково скасував правильне рішення суду апеляційної інстанції, погодившись з висновком суду першої інстанції щодо законності отримання відповідачами земельних ділянок (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-836цс15).

1.4.15. З огляду на ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 15 ЦК України особа наділена правом на звернення до суду за захистом в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, невизнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і з урахуванням установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

У справі про визнання недійсним договору оренди землі з підстав відсутності в ньому істотної умови, передбаченої п. 1 ч. 1 ст. 15 Закону N 161-XIV, - об'єкта оренди - суд повинен установити: чи дійсно порушуються права орендодавця у зв'язку з відсутністю в договорі таких умов, передбачених ст. 15 указаного Закону, визначити істотність цих умов, а також з'ясувати, у чому саме полягає порушення його законних прав (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-849цс15).

1.4.16. За змістом ч. 1 ст. 7 Закону N 161-XIV право на оренду земельної ділянки переходить після смерті фізичної особи - орендаря, якщо інше не передбачено договором оренди, до спадкоємців, а в разі їх відмови чи відсутності таких спадкоємців - до осіб, які використовували цю земельну ділянку разом з орендарем і виявили бажання стати орендарями в разі, якщо це не суперечить вимогам ЗК України та цього Закону.

Отже, якщо умовами договору оренди земельної ділянки, укладеного сторонами, не передбачено заборони переходу права на оренду в порядку спадкування, то спадкоємці орендаря (фізичної особи - підприємця) після смерті останнього можуть успадкувати право на оренду земельної ділянки, яка є предметом цього договору.

При цьому за змістом ст. 31 Закону N 161-XIV договір оренди землі припиняється, у тому числі, в разі смерті фізичної особи - орендаря.

Статтею 1 Закону N 161-XIV визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Орендарями земельних ділянок є юридичні або фізичні особи, яким на підставі договору оренди належить право володіння і користування земельною ділянкою (ст. 5 Закону N 161-XIV).

Орендарі набувають права оренди земельної ділянки на підставах і в порядку, передбачених ЗК України, ЦК України, цим та іншими законами України і договором оренди землі.

Право оренди земельної ділянки підлягає державній реєстрації відповідно до закону (ст. 6 Закону N 161-XIV).

Вирішуючи питання про витребування земельної ділянки з незаконного користування спадкоємця орендаря, судам необхідно установити, на якій правовій підставі він використовує спірну земельну ділянку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-375цс15).

1.4.17. Рішення органу місцевого самоврядування у сфері земельних відносин, яке має ознаки ненормативного акта, вичерпує свою дію після його реалізації, а вимоги про визнання такого рішення незаконним повинні розглядатися в порядку цивільного або господарського судочинства, якщо за результатами реалізації рішення у фізичної чи юридичної особи виникло речове право. У такому випадку вимога про визнання рішення незаконним розглядається як спосіб захисту порушеного цивільного права за п. 10 ч. 2 ст. 16 ЦК України та повинна пред'являтися до суду для розгляду в порядку цивільного або господарського судочинства.

Відповідно до ст. 1 Першого протоколу до Конвенції слід оцінювати три критерії на предмет сумісності заходу втручання в право особи на мирне володіння майном із гарантіями ст. 1 Першого протоколу, а саме: чи є втручання законним; чи переслідує воно "суспільний", "публічний" інтерес; чи є такий захід (втручання в право на мирне володіння майном) пропорційним визначеним цілям.

Критерій законності означає, що втручання держави у право власності особи повинно здійснюватися на підставі закону - нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким і передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм.

Втручання держави у право власності особи є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення "суспільного", "публічного" інтересу.

Принцип "пропорційності" передбачає дотримання справедливої рівноваги (балансу) між інтересами держави (суспільства), пов'язаними з втручанням, та інтересами особи, яка так чи інакше страждає від втручання (постанова судових палат у цивільних, адміністративних та господарських справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2510цс15).

1.4.18. За правилами ст. 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Договір може бути розірваний або змінений за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладанні договору.

Аналогічна норма закріплена і в ст. 31 Закону N 161-XIV.

Згідно із ч. 1 ст. 32 зазначеного Закону на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24, 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

На момент укладення спірних договорів визначено, серед іншого, умови використання та цільове призначення земельних ділянок, які передаються в оренду, умови збереження стану об'єкта оренди.

Встановивши, що тривалим невикористанням земельних ділянок сільськогосподарського призначення орендарем порушені істотні умови договорів, що призвело до порушення режиму використання земельних ділянок, забур'янення і залісення, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про задоволення позовних вимог.

У справі, яка переглядалася, суд касаційної інстанції, погодившись із висновками суду першої інстанції, правильно застосував норми матеріального права (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-2271цс15).

Підрозділ 1.5. Спори щодо виконання зобов'язань

1.5.1. Правове регулювання відносин власників житлового приміщення, належного їм на праві приватної власності, здійснюється на підставі норм ЦК України, які регулюють правовідносини з права власності. Положення ж статей 160 та 162 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) разом з положеннями гл. 58 "Найм (Оренда)" ЦК України регулюють правовідносини з найму житлового приміщення, тобто речові права на чуже майно, а тому зазначені норми права не підлягають застосуванню до правовідносин з утримання власниками належного їм на праві приватної власності майна, зокрема щодо сплати комунальних послуг.

Таким чином, установивши, що майно належить відповідачам на праві спільної власності, суди помилково застосували до цих правовідносин положення статей 160 та 162 ЖК УРСР, дійшовши висновку про стягнення несплачених сум солідарно.

Інваліди війни та члени їх сімей, ветерани війни та члени їх сімей, учасники бойових дій та члени їх сімей як власники і користувачі жилих приміщень та споживачі комунальних послуг мають пільги на їх оплату відповідно до свого статусу та належності до складу сім'ї пільговика (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-734цс15).

1.5.2. Відповідно до ст. 19 Закону України від 2 червня 2005 р. N 2633-IV "Про теплопостачання" споживач повинен щомісячно здійснювати оплату теплопостачальній організації за фактично отриману теплову енергію.

Згідно з Правилами надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 р. N 630, споживачі можуть відмовитися від отримання послуг з централізованого опалення та постачання гарячої води. Відключення споживачів від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства. Самовільне відключення від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води забороняється.

Відповідно до пунктів 25, 26, підпункту 3 п. 30 зазначених Правил відключення споживача від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води здійснюється у порядку, що затверджується центральним органом виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства.

Підведення централізованого опалення до стояка в межах квартири свідчить про виконання послуг постачальником. Таким чином постачальник виконав свої зобов'язання щодо надання послуг централізованого опалення, а відповідач зобов'язаний оплатити надані послуги. У разі наміру споживача припинити отримання послуг з централізованого теплопостачання, останній не позбавлений можливості у передбачений законом спосіб провести відключення квартири від мереж теплопостачання.

Самовільне відключення від мереж централізованого опалення не є підставою для звільнення від оплати за послуги теплопостачання (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справах N 6-1192цс15, 6-1706цс15).

1.5.3. Аналіз змісту статей 1212, 1213 ЦК України дає підстави для висновку про те, що положення цих статей не можуть застосовуватися до правовідносин, які врегульовуються договором.

Разом з цим, установивши, що особа в певний період отримувала надані позивачем послуги з постачання теплової енергії та відповідач у справі є спадкоємцем цієї особи після її смерті, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про те, що в такому випадку між особою та позивачем склалися фактичні договірні відносини, у зв'язку з чим позов про стягнення вартості спожитої теплової енергії підлягає задоволенню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-582цс15).

Підрозділ 1.6. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

1.6.1. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог.

Згідно із ч. 1 ст. 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

За ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Відповідно до ч. 4 ст. 267 ЦК України сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Суди першої, апеляційної і касаційної інстанцій, погоджуючись із доводами позивача щодо застосування п'ятирічної позовної давності, не звернули увагу на те, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам, в яких установлено збільшену позовну давність, не містять підпису позичальника, а тому ці Умови не можна вважати складовою частиною укладеного між сторонами договору та відповідною письмовою угодою сторін про збільшення позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-757цс15).

1.6.2. Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 1049 ЦК України позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення коштів позикодавцеві.

Згідно із ч. 1 ст. 1050 ЦК України якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов'язаний сплатити грошову суму відповідно до ст. 625 цього Кодексу. Якщо позичальник своєчасно не повернув речі, визначені родовими ознаками, він зобов'язаний сплатити неустойку відповідно до статей 549 - 552 цього Кодексу, яка нараховується від дня, коли речі мали бути повернуті, до дня їх фактичного повернення позикодавцеві, незалежно від сплати процентів, належних йому відповідно до ст. 1048 цього Кодексу.

У разі неповернення позичальником суми позики своєчасно його борг складатиме: суму позики з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення грошового зобов'язання; проценти за позикою, якщо інше не встановлено договором або законом, нараховані відповідно до договору позики або облікової ставки Національного банку України (далі - НБУ) за весь строк користування позиченими коштами; три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлено договором або законом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-369цс15).

1.6.3. За змістом ч. 1 ст. 512 ЦК України кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Заміна кредитора не допускається у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних з особою кредитора (ст. 515 ЦК України).

За ст. 1 Закону України від 20 грудня 2001 р. N 2908-III "Про кредитні спілки" кредитна спілка - це неприбуткова організація, заснована фізичними особами, професійними спілками, їх об'єднаннями на кооперативних засадах з метою задоволення потреб її членів у взаємному кредитуванні та наданні фінансових послуг за рахунок об'єднаних грошових внесків членів кредитної спілки. Кредитна спілка є фінансовою установою, виключним видом діяльності якої є надання фінансових послуг, передбачених цим Законом.

Статтею 21 зазначеного Закону визначено види господарської діяльності кредитної спілки, а п. 11 ч. 1 цієї статті врегульовано, що провадження кредитною спілкою іншої діяльності, крім передбаченої цим Законом, не допускається.

Отже, кредитна спілка як кредитодавець з огляду на особливості правового статусу, визначеного законом, не має права відступати право вимоги за кредитним договором, оскільки такі повноваження законом не передбачено.

Ураховуючи, що спірні зобов'язання випливають з кредитного договору, укладеного кредитною спілкою з фізичною особою, надання кредитних коштів здійснено за рахунок об'єднання грошових внесків членів кредитної спілки, такі зобов'язання пов'язані з особою кредитора і в силу положень ст. 515 ЦК України заміна кредитора у таких зобов'язаннях не допускається, то немає правових підстав для задоволення позовних вимог про розірвання кредитного договору та стягнення заборгованості за кредитним договором, оскільки відступлення права вимоги не спричиняє правових наслідків (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-667цс15).

1.6.4. Пред'явивши вимогу про повне дострокове погашення заборгованості за кредитом, сплати відсотків за користування кредитом та пені кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й був зобов'язаний пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від цієї дати.

У разі зміни кредитором на підставі ч. 2 ст. 1050 ЦК України строку виконання основного зобов'язання передбачений ч. 4 ст. 559 ЦК України шестимісячний строк підлягає обрахуванню від цієї дати (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-933цс15, від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-352цс15, від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-2056цс15, від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-1707цс15).

1.6.5. Відповідно до ст. 606 ЦК України зобов'язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

Зазначена підстава припинення цивільно-правового зобов'язання відноситься до групи підстав, що не належать до правочинів і не залежать від волі сторін.

Статтю 606 зазначеного Кодексу суд застосовує до спірних правовідносин у разі, коли до сторони, яка є боржником, переходить зобов'язання іншої особи відповідно до будь-якої підстави, зазначеної в законі, та якщо при цьому один із суб'єктів правовідношення у зв'язку з обставинами, зазначеними в законі, зникає, а з двох самостійних суб'єктів залишається (утворюється) один, в якому поєднується боржник і кредитор.

Саме в такому разі підстава припинення цивільно-правового зобов'язання не залежатиме від волі сторін.

У випадку, коли боржник банку придбав право вимоги до банку за договором, відповідні два зобов'язання між банком і його боржником, який придбав згідно з договором право вимоги до банку, не можуть припинятись на підставі ст. 606 ЦК України, оскільки зазначена стаття до таких правовідносин не застосовується (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-43цс15).

1.6.6. Статтею 1054 ЦК України передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону України від 7 грудня 2000 р. N 2121-III "Про банки і банківську діяльність" кошти - це гроші у національній або іноземній валюті чи їх еквівалент; у статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці кредитні операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України, є грошова одиниця України - гривня. Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом (ст. 192 ЦК України).

Згідно зі ст. 533 ЦК України грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Якщо у зобов'язанні визначено грошовий еквівалент в іноземній валюті, сума, що підлягає сплаті у гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором або законом чи іншим нормативно-правовим актом. Використання іноземної валюти, а також платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Такий порядок встановлено Декретом Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", ст. 5 якого визначено, що операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій НБУ. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі письмового дозволу (генеральна ліцензія) на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 3 зазначеної норми.

____________
3 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Не суперечить чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором і позивач просить стягнути суму у валюті. Разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а платою за користування грошима.

Вирішуючи спір про стягнення боргу за кредитним договором в іноземній валюті, суд повинен установити наявність в банку ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями, а встановивши вказані обставини, - стягнути грошову суму в іноземній валюті.

Відповідно до ст. 5 ЦК України акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності.

Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом'якшує або скасовує цивільну відповідальність особи.

Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов'язків, що виникли з моменту набрання ним чинності.

16 жовтня 2011 р. вступив у силу Закон України від 22 вересня 2011 р. N 3795-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо врегулювання відносин між кредиторами та споживачами фінансових послуг", згідно з яким ч. 1 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII) було доповнено абзацом третім, відповідно до якого надання (отримання) споживчих кредитів в іноземній валюті на території України забороняється.

У справі, яка була предметом перегляду, на час укладення сторонами кредитного договору Закон N 1023-XII не передбачав заборони на надання споживчих кредитів в іноземній валюті (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-190цс15).

1.6.7. Відповідно до ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову.

У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі.

Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.

Згідно із п. 2 ч. 2 ст. 17 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV) виконанню державною виконавчою службою підлягають ухвали, постанови судів у цивільних, господарських, адміністративних справах, кримінальних провадженнях та справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом.

Вимоги до виконавчого документа встановлено у ст. 18 цього Закону.

Однією з підстав відмови державним виконавцем у відкритті виконавчого провадження є невідповідність виконавчого документа вимогам, передбаченим ст. 18 Закону N 606-XIV (п. 6 ч. 1 ст. 26 цього Закону).

Відповідно до п. 5 ст. 3 Закону N 606-XIV (у редакції від 21 квітня 1999 р.) передбачено, що мирові угоди, які затверджені судом, відносяться до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Однак Законом України від 18 листопада 2003 р. N 1255 "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" положення п. 5 ст. 3 Закону N 606-XIV виключено.

На момент постановлення ухвали суду про визнання мирової угоди вона не належала до рішень, що підлягають виконанню державною виконавчою службою.

Системний аналіз зазначених норм дає підстави для висновку про те, що у разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди інша сторона угоди не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні указаного позову (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-274цс15).

1.6.8. Відповідно до ст. 516 ЦК України заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. Якщо боржник не був письмово повідомлений про заміну кредитора у зобов'язанні, новий кредитор несе ризик настання несприятливих для нього наслідків. У цьому разі виконання боржником свого обов'язку первісному кредиторові є належним виконанням.

У ч. 2 ст. 517 зазначеного Кодексу передбачено, що боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні.

За змістом наведених положень закону боржник, який не отримав повідомлення про передачу права вимоги іншій особі, не позбавляється обов'язку погашення заборгованості, а лише має право на погашення заборгованості первісному кредитору і таке виконання є належним.

Оскільки боржник не сплачував заборгованість за кредитним договором ні новому, ні старому кредитору, унаслідок чого в останнього утворилася заборгованість, суди дійшли обґрунтованого висновку про стягнення заборгованості на користь нового кредитора, оскільки неповідомлення боржника про зміну кредитора не звільняє його від обов'язку погашення кредиту взагалі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-979цс15).

1.6.9. Згідно зі ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 1049 зазначеного Кодексу позичальник зобов'язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Позика вважається повернутою в момент зарахування грошової суми, що позичалася, на банківський рахунок позикодавця або реального повернення коштів позикодавцеві.

Згідно з ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки НБУ.

Виходячи з системного аналізу статей 525, 526, 599, 611 ЦК України та змісту кредитного договору слід дійти висновку про те, що наявність судового рішення про задоволення вимог кредитора, яке не виконано боржником, не припиняє правовідносини сторін кредитного договору, не звільняє боржника та поручителя від відповідальності за невиконання грошового зобов'язання й не позбавляє права на отримання штрафних санкцій, передбачених умовами договору та ЦК України (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-1206цс15).

1.6.10. Статтею 253 ЦК України визначено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

При цьому початок перебігу позовної давності пов'язується не стільки зі строком дії (припинення дії) договору, як з певними подіями (фактами), які свідчать про порушення прав особи (ст. 261 ЦК України).

За змістом цієї норми початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої сторони права на позов, тобто можливості реалізувати своє право в примусовому порядку через суд.

З огляду на те, що умовами договору (графіком погашення кредиту) встановлено окремі самостійні зобов'язання, які деталізують обов'язок боржника повернути весь борг частинами та встановлюють самостійну відповідальність за невиконання цього обов'язку, то право кредитора вважається порушеним з моменту недотримання боржником строку погашення кожного чергового траншу, а тому й початок перебігу позовної давності за кожний черговий платіж починається з моменту порушення строку його погашення.

Оскільки за умовами договору погашення кредиту повинне здійснюватися позичальником частинами до 25 числа кожного місяця, то початок позовної давності для стягнення цих платежів необхідно обчислювати з моменту (місяця, дня) невиконання позичальником цього зобов'язання.

У разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором, позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредиту, погашення якого відповідно до умов договору визначено періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. N 6-154цс15).

1.6.11. У разі неналежного виконання позичальником зобов'язань за кредитним договором позовна давність за вимогами кредитора про повернення кредитних коштів та процентів за користування кредитом, повернення яких відповідно до умов договору визначене періодичними щомісячними платежами, повинна обчислюватися з моменту настання строку погашення чергового платежу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. N 6-1295цс15).

1.6.12. Законом України від 23 лютого 2012 р. N 4452-VI "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб" (далі - Закон N 4452-VI) установлюються правові, фінансові та організаційні засади функціонування системи гарантування вкладів фізичних осіб, повноваження Фонду гарантування вкладів фізичних осіб (далі - Фонд), порядок виплати відшкодування за вкладами, а також регулюються відносини між Фондом, банками, НБУ, визначаються повноваження та функції Фонду щодо виведення неплатоспроможних банків з ринку і ліквідації банків.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 цього Закону Фонд є юридичною особою публічного права, має відокремлене майно, яке є об'єктом права державної власності і перебуває у його господарському віданні. Фонд є суб'єктом управління майном, самостійно володіє, користується і розпоряджається належним майном, вчиняючи стосовно нього будь-які дії (у тому числі відчуження, передача в оренду, ліквідація), що не суперечать законодавству та меті діяльності Фонду.

Разом з тим відповідно до пунктів 2, 5 ч. 2 ст. 37 Закону N 4452-VI Фонд безпосередньо або уповноважена особа Фонду у разі делегування їй повноважень має право:

- укладати від імені банку будь-які договори (вчиняти правочини), необхідні для забезпечення операційної діяльності банку, здійснення ним банківських та інших господарських операцій, з урахуванням вимог, встановлених цим Законом;

- заявляти від імені банку позови майнового та немайнового характеру до суду, у тому числі позови про винесення рішення, відповідно до якого боржник банку має надати інформацію про свої активи.

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що уповноважена особа звернулася в інтересах банку до суду з вимогою про стягнення заборгованості за кредитним договором з позичальника та поручителів. Ці правовідносини виникли на підставі цивільно-правової угоди й уповноважена особа Фонду виступає в указаному спорі від імені сторони такого правочину, не здійснюючи при цьому владних повноважень.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився й касаційний суд, на зазначені положення закону уваги не звернув та дійшов помилкового висновку про те, що спір належить до юрисдикції адміністративних судів (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-1521цс15).

1.6.13. Цивільно-правова відповідальність - це покладення на правопорушника основаних на законі невигідних правових наслідків, які полягають у позбавленні його певних прав або в заміні невиконання обов'язку новим, або у приєднанні до невиконаного обов'язку нового додаткового.

Покладення на боржника нових додаткових обов'язків як заходу цивільно-правової відповідальності має місце, зокрема, у випадку стягнення неустойки (пені, штрафу).

Відповідно до ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання. Штрафом є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми невиконаного або неналежно виконаного зобов'язання (ч. 2 ст. 549 ЦК України). Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов'язання за кожен день прострочення виконання (ч. 3 ст. 549 ЦК України).

За положеннями ст. 61 Конституції України ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення.

Ураховуючи вищевикладене та відповідно до ст. 549 ЦК України штраф і пеня є одним видом цивільно-правової відповідальності, а тому їх одночасне застосування за одне й те саме порушення - порушення строків виконання грошових зобов'язань за кредитним договором - свідчить про недотримання положень ст. 61 Конституції України щодо заборони подвійної цивільно-правової відповідальності за одне і те саме порушення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-2003цс15).

1.6.14. Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

Статтею 258 ЦК України передбачена спеціальна позовна давність для окремих видів вимог.

Згідно із ч. 1 ст. 259 ЦК України позовна давність, установлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, встановивши, що Умови надання споживчого кредиту фізичним особам ("Розстрочка") (Стандарт), п. 5.5 яких установлено позовну давність тривалістю в п'ять років, не містять підпису відповідача, у заяві позичальника від 30 липня 2008 р. домовленості сторін щодо збільшення строку позовної давності немає, дійшов обґрунтованого висновку про відмову в задоволенні позовних вимог (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1926цс15).

1.6.15. У разі зміни договору, як зазначено в ч. 3 ст. 653 ЦК України, зобов'язання змінюється з моменту досягнення домовленості про зміну договору, якщо інше не встановлено договором чи не обумовлено характером його зміни.

Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, в якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

У справі, яка переглядалася, укладаючи кредитний договір, сторони домовились, що для розрахунку процентів за кредитом буде використовуватись плаваюча процентна ставка, яка складається з фіксованого процента (у розмірі 3,99 % річних) + FIDR (процентна ставка за строковими депозитами фізичних осіб у валюті, тотожній валюті кредиту, що розміщені в банку на строк до 366 днів, з виплатою процентів після закінчення строку дії депозитного договору). При цьому сторони висловили згоду щодо передбаченої договором зміни плаваючої процентної ставки.

Виходячи з умов кредитного договору зміна розміру ставки FIDR не є зміною процентної ставки в односторонньому порядку, оскільки вона прямо передбачена умовами двостороннього кредитного договору.

Положення кредитного договору про встановлення плаваючої процентної ставки, яка складається з фіксованого процента + FIDR, не можна вважати несправедливими, тому підстав для визнання спірних договорів недійсними немає.

Статтею 554 ЦК України передбачено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У разі укладення кількох договорів поруки, які забезпечують виконання одного зобов'язання, виникає кілька самостійних зобов'язань, сторони яких (поручителі) перебувають у правовідносинах з одним боржником, проте не пов'язані правовідносинами між собою. У такому разі кожен поручитель відповідає перед кредитором боржника в обсязі та відповідно до умов договору поруки, стороною якого він є.

Порука кількох осіб може визначатися як спільна в разі укладення договору поруки кількома поручителями та встановлення умовами договору волевиявлення цих осіб щодо спільного забезпечення зобов'язання. Лише в такому випадку поручителі відповідають перед кредитором солідарно з боржником та солідарно між собою (спільна порука).

Норми закону, якими врегульовано поруку, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого. У разі укладення між поручителями кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання у них не виникає солідарної відповідальності між собою.

За таких обставин кредитор, керуючись ст. 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі або частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не має права пред'явити вимогу до іншого поручителя щодо розподілу відповідальності перед кредитором.

У справі, яка переглядалася, предметом спору були різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники за порушення умов одного й того ж кредитного договору.

З огляду на викладене й на відсутність положень про солідарну відповідальність поручителів у нормах чинного законодавства та в умовах договорів поруки підстав для солідарного стягнення з поручителів кредитної заборгованості згідно з вимогами ч. 3 ст. 554 ЦК України немає (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-511цс15).

1.6.16. Відповідно до ст. 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

На підтвердження укладення договору позики та його умов, згідно із ч. 2 ст. 1047 ЦК України, може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Крім того, ч. 1 ст. 1049 ЦК України встановлено, що за договором позики позичальник зобов'язаний повернути суму позики у строк та в порядку, що передбачені договором.

Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов'язання, має містити умови отримання позичальником в борг грошей із зобов'язанням їх повернення та дати отримання коштів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1967цс15).

1.6.17. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Визначення поняття "зобов'язання" містить ч. 1 ст. 509 ЦК України. Відповідно до цієї норми зобов'язання - це правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

У разі порушення зобов'язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов'язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (ст. 611 ЦК України).

Згідно зі статтями 526, 530, 610, ч. 1 ст. 612 ЦК України зобов'язання має виконуватись належним чином у встановлений термін відповідно до умов договору та вимог чинного законодавства. Порушенням зобов'язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов'язання (неналежне виконання) (ст. 610 ЦК України).

Якщо в зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню в цей строк (термін).

У законодавстві вживаються формулювання "строк дії договору" і "строк (термін) виконання зобов'язання" (статті 530, 631 ЦК України).

Одним із видів порушення зобов'язання є прострочення - невиконання зобов'язання в обумовлений сторонами строк.

При цьому перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Відповідно до ч. 5 ст. 261 ЦК України за зобов'язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред'явити вимогу про виконання зобов'язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку.

За змістом ст. 266 ЦК України зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно).

Разом з тим за змістом ч. 1 ст. 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом.

Згідно зі ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Оскільки кошти за кредитним договором в належному розмірі повернуто не було, проценти за кредитом та пеня за процентами підлягають стягненню з відповідача у межах строку позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-249цс15).

1.6.18. Якщо сторони досягли домовленості згідно з положеннями статей 207, 640 ЦК України та уклали кредитний договір, у якому передбачили умови його виконання, то ці умови мають виконуватись і свідчать про те, що момент досягнення домовленості настав.

Розмір та умови надання і повернення грошових коштів, а також сплати процентів, у тому числі черговість погашення заборгованості, визначаються за домовленістю сторін у кредитному договорі, що відповідає принципу свободи договору.

У справі, яка переглядалася, кредитним договором встановлено черговість погашення заборгованості за ним, тому банк повинен спрямовувати сплачені позичальником кошти у розмірі, що перевищує встановлений щомісячний платіж, відповідно до умов, визначених у вказаному пункті договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-845цс15).

Підрозділ 1.7. Спори щодо забезпечення виконання зобов'язань

1.7.1. Відповідно до ст. 261 ЦК України початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

Несплачені до моменту звернення кредитора до суду платежі підлягають стягненню в межах позовної давності щодо кожного із платежів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-331цс15).

1.7.2. Згідно з п. 1 Закону України від 3 червня 2014 р. N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII) не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону України від 2 жовтня 1992 р. N 2654-XII "Про заставу" (далі - Закон N 2654-XII) та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що:

таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника / майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно;

загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття мораторій у цивільному законодавстві визначено як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню відповідного слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Отже, установлений Законом N 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника).

Згідно з п. 4 Закону N 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Закон не зупиняє дію інших нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому його чинність сама по собі не може бути підставою для відмови в позові, а є правовою підставою, що унеможливлює вжиття органами і посадовими особами, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію його положень на період чинності цього Закону.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону N 1304-VII не підлягає виконанню (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 1 липня 2015 р. у справах N 6-345цс15, 6-781цс15, від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-483цс15, від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-492цс15, від 23 вересня 2015 р. у справах N 6-1102цс15, 6-1196цс15, від 30 вересня 2015 р. у справах N 6-1058цс15, 6-1152цс15, 6-1309цс15, 6-1494цс15, 6-1825цс15, від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-1249цс15).

1.7.3. Відповідно до ст. 12 Закону України від 2 червня 2005 р. N 2623-IV "Про основи соціального захисту бездомних осіб і безпритульних дітей" (далі - Закон N 2623-IV) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав та інтересів дітей під час вчинення будь-яких правочинів щодо нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти, для вчинення яких необхідний попередній дозвіл органів опіки та піклування, що надається відповідно до закону.

Відсутність попередньої згоди органу опіки та піклування на здійснення будь-якого правочину стосовно нерухомого майна, право власності або користування яким мають діти, є підставою для визнання такого правочину недійсним. Відсутність реєстрації дитини не є підставою для відмови в позові (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-396цс15).

1.7.4. Статтею 554 ЦК України передбачено, що у разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

Норми закону, якими врегульована порука, не містять положень щодо солідарної відповідальності поручителів за різними договорами, якщо договорами поруки не передбачено іншого, у разі укладення між ними кількох договорів поруки на виконання одного й того самого зобов'язання між ними не виникає солідарної відповідальності між собою.

За таких обставин кредитор, керуючись ст. 543 ЦК України, має право на свій розсуд пред'явити вимогу до боржника й кожного з поручителів разом чи окремо, в повному обсязі чи частково, але поручитель, що виконав зобов'язання, не вправі пред'явити вимогу до іншого поручителя на предмет розподілу відповідальності перед кредитором.

Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Відповідно до роз'яснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. N 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1, 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (ст. 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на це суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-745цс15).

1.7.5. За змістом статей 39, 40 Закону N 898-IV та ст. 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) особам, які виселяються із жилого будинку (жилого приміщення), яке є предметом іпотеки, у зв'язку зі зверненням стягнення на предмет іпотеки, надається інше постійне житло тільки у тому разі, коли іпотечне житло було придбане не за рахунок кредиту, забезпеченого іпотекою цього житла.

Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинно бути зазначено в рішенні суду.

Як виняток, допускається виселення громадян без надання іншого жилого приміщення при зверненні стягнення на предмет іпотеки, якщо іпотечне майно було придбано за рахунок кредиту, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення (ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 1 липня 2015 р. у справі N 6-875цс15, від 2 вересня 2015 р. у справах N 6-915цс15, 6-1049цс15, від 21 жовтня 2015 р. у справах N 6-1033цс15, 6-1484цс15, від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-1061цс15, від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-1469цс15).

1.7.6. При кваліфікації правочину за ст. 228 ЦК України має враховуватися вина, яка виражається в намірі порушити публічний порядок сторонами правочину або однією зі сторін. Доказом вини може бути вирок суду, постановлений у кримінальній справі, щодо знищення, пошкодження майна чи незаконного заволодіння ним тощо.

Предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога) (ч. 1 ст. 1078 зазначеного Кодексу).

Договір факторингу є самостійним цивільно-правовим договором, який належить до групи договорів про надання фінансових послуг. Сторонами договору є фактор і клієнт (ст. 1079 ЦК України). Фактором може бути банк або фінансова установа, а також фізична особа - підприємець, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції. Клієнтом може бути фізична або юридична особа, яка є суб'єктом підприємницької діяльності.

Зміст договору факторингу полягає у переході до фактора права вимоги до боржника, тобто останній зобов'язаний здійснити платіж факторові за умови, що він одержав від клієнта або фактора письмове повідомлення про відступлення права грошової вимоги факторові та у цьому повідомленні визначено грошову вимогу, яка підлягає виконанню, а також вказано фактора, якому має бути здійснено платіж.

Договір факторингу не посягає на суспільні, економічні та соціальні основи держави, не спрямований на порушення публічного порядку, а тому не є таким, що порушує публічний порядок.

У справі, яка переглядалася, суди дійшли до помилкового висновку, що договір факторингу є таким, що порушує публічний порядок, у зв'язку із чим визнали його нікчемним. Квартира, яка була предметом іпотечного договору і на яку позивач просив звернути стягнення у рахунок погашення основного боргу, входила до ліквідаційної маси. Вимоги позивача щодо стягнення з боржника заборгованості за кредитним договором можуть бути задоволені в порядку, встановленому Законом України від 14 травня 1992 р. N 2343-XII "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом", однак це не перешкоджає задоволенню вимог іпотекодержателя на звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі N 6-166цс15).

1.7.7. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 та ч. 2 ст. 1054 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором.

При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту настання строку погашення зобов'язання згідно з такими умовами, тобто з моменту настання строку виконання зобов'язання у повному обсязі або у зв'язку із застосуванням права на повернення кредиту достроково.

Виходячи з умов кредитного договору та положень ст. 599 ЦК України днем настання виконання основного зобов'язання у спірних правовідносинах є наступний день після спливу наданого банком у вимозі строку для добровільного виконання зобов'язання за кредитним договором (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі N 6-616цс15).

1.7.8. Згідно зі ст. 553 ЦК України під порукою розуміється договір, за яким поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку.

Порука, будучи за своєю правовою природою зобов'язанням, припиняється на загальних підставах, передбачених гл. 50 зазначеного Кодексу.

Відповідно до ч. 1 ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

У ст. 559 ЦК України встановлені спеціальні підстави припинення поруки.

Відповідно до ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. Виходячи із зазначеної норми, такий строк може бути передбачений в договорі або визначений в законі.

Договірний строк застосовується до всіх без винятку зобов'язань. Визначення строку дії поруки як припиняючого тягне певні юридичні наслідки, зокрема, його закінчення є підставою для припинення поруки.

Відповідно до частин 1, 3 ст. 251 ЦК України строком є певний період у часі, зі спливом якого пов'язана дія чи подія, яка має юридичне значення. Строк може бути визначено актами цивільного законодавства, правочином або рішенням суду.

На підставі ч. 1 ст. 252, ч. 1 ст. 253 ЦК України строк визначається роками, місяцями, тижнями, днями, годинами. Перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов'язано його початок.

Частина 1 ст. 530 ЦК України містить загальне правило, згідно з яким якщо у зобов'язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Водночас абз. 2 ч. 1 ст. 530 ЦК України містить норму, якою встановлено, що зобов'язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події.

У справі, яка переглядалася, п. 4.6 договору поруки встановлено, що порука припиняється зі спливом трирічного терміну від дня настання строку виконання основного зобов'язання за кредитним договором.

За п. 2.1 кредитного договору строк його дії встановлено до 25 липня 2022 р.

Тобто договором поруки встановлено строк її припинення - після закінчення трьох років від дня настання строку виконання основного зобов'язання за кредитним договором.

Разом з тим відповідно до п. 4.10 кредитного договору позичальник зобов'язаний протягом 30 банківських днів з моменту отримання письмової вимоги банку (п. 4.9) достроково повернути кредит, проценти, комісії та інші належні до сплати платежі за цим договором.

Отже, кредитним договором було передбачено порядок зміни строку виконання основного зобов'язання. Проте, як установив суд, зміна строку виконання основного зобов'язання за кредитним договором у передбаченому ним порядку (пункти 2.9, 4.9) не відбулася.

Надіслання банком позичальнику повідомлення про намір підвищити процентну ставку за кредитом з пропозицією прибути до банку для укладення додаткового договору (а в разі незгоди з цією пропозицією - у десятиденний строк повернути всю суму кредиту) не є вимогою про дострокове повернення кредиту та не свідчить про те, що строк виконання основного зобов'язання змінений відповідно до умов кредитного договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-438цс15).

1.7.9. У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису в Державному реєстрі іпотек, який виключено на підставі незаконного рішення суду, оскільки відпала підстава виключення цього запису.

Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення про неї первинного запису в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

У разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядалася, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Встановивши у справі, що переглядалася, факт переходу до відповідача права власності на нерухоме майно під час виключення з Державного реєстру іпотек про обтяження права власності на підставі незаконного судового рішення, суд дійшов обґрунтованого висновку про застосування до правовідносин сторін ст. 23 Закону N 898-IV, поширення її дії на відповідача та збереження обтяження цього майна іпотекою за іпотечним договором.

При цьому судом враховано, що кредитором дії попереднього іпотекодавця з відчуження спірної квартири під час зняття за судовим рішенням обтяження та право власності нового набувача не оспорювалися, а ставилося питання про застосування механізму реалізації його переважного права на іпотечне майно, передбаченого нормами статей 23, 33, 39 зазначеного Закону.

Дійшовши правильного висновку про поширення на правовідносини сторін норми ст. 23 Закону N 898-IV, суд разом з тим застосував її з порушенням норм частин 3 і 4 ст. 5 та ст. 39 цього Закону, у зв'язку із чим ухвалене судове рішення підлягало скасуванню (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-639цс15, від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-495цс15).

1.7.10. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 та ч. 2 ст. 1054 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Договором поруки не визначено строк, після закінчення якого порука припиняється, оскільки умовами цього договору встановлено, що він діє до повного припинення усіх зобов'язань боржника за кредитним договором.

При вирішенні таких спорів суд має враховувати, що згідно зі ст. 526 ЦК України зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору. Отже, якщо кредитним договором не визначено інші умови виконання основного зобов'язання, то у разі неналежного виконання позичальником своїх зобов'язань за цим договором строк пред'явлення кредитором до поручителя вимоги про повернення отриманих у кредит коштів має обчислюватися з моменту порушення позичальником строку виконання зобов'язання згідно з такими умовами або у зв'язку із застосуванням банком права на вимогу про повернення кредиту достроково порушення встановленого банком строку дострокового повернення позичальником кредиту.

Пред'явивши вимогу про дострокове повернення кредиту та сплати відсотків за користування ним кредитор відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України змінив строк виконання основного зобов'язання й міг пред'явити позов до поручителя протягом шести місяців, починаючи від дати порушення позичальником встановленого банком строку для дострокового повернення кредиту (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-1077цс15).

1.7.11. Відповідно до вимог ч. 2 ст. 1050 та ч. 2 ст. 1054 ЦК України у разі, якщо договором встановлений обов'язок позичальника повернути позику частинами, то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів.

Перебіг позовної давності за вимогами кредитора, які випливають з порушення боржником умов договору (графіка погашення кредиту) про погашення боргу частинами (щомісячними платежами) починається стосовно кожної окремої частини від дня, коли відбулося це порушення. Позовна давність у таких випадках обчислюється окремо по кожному простроченому платежу.

У разі порушення боржником строків сплати чергових платежів, передбачених договором, відповідно до ч. 2 ст. 1050 ЦК України кредитор протягом усього часу - до встановленого договором строку закінчення виконання останнього зобов'язання - вправі заявити в суді вимоги про дострокове повернення тієї частини позики (разом з нарахованими процентами згідно зі ст. 1048 ЦК України), що підлягає сплаті.

Згідно з положеннями ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-1085цс15).

1.7.12. Зі змісту ч. 3 ст. 109 ЖК УРСР, ч. 3 ст. 33, частин 1, 2 ст. 39, частин 1, 2 ст. 40 Закону N 898-IV вбачається, що вимога письмового попередження про добровільне звільнення житлового приміщення стосується лише такого способу звернення стягнення на предмет іпотеки, як позасудове врегулювання на підставі договору, і не застосовується в порядку звернення стягнення за рішенням суду. Задоволення позову про виселення мешканців з переданого в іпотеку житлового приміщення не залежить від дотримання іпотекодержателем ч. 2 ст. 40 Закону N 898-IV. З урахуванням ч. 2 ст. 39 цього Закону відповідне рішення може бути прийняте судом (за заявою іпотекодержателя) одночасно з прийняттям рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-455цс15).

1.7.13. Згідно з підпунктом 1 п. 1 Закону N 1304-VII не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону N 2654-XII та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що воно використовується як місце постійного проживання, загальна площа його не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

Мораторій означає відстрочку виконання певних обов'язків, відкладення певних дій на визначений чи невизначений період на підставі спеціального акта.

Рішення суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає виконанню на час дії Закону N 1304-VII.

Норми Закону N 1304-VII, який набрав чинності 7 червня 2014 р., тобто після ухвалення рішення суду першої інстанції у справі, яка переглядається, самі по собі не можуть бути підставою для скасування рішення суду (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. N 6-714цс15).

1.7.14. Статтею 526 ЦК України визначено загальні умови виконання зобов'язання, а саме: зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно зі ст. 598 ЦК України зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом.

Відповідно до ст. 599 ЦК України зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином.

Законом N 898-IV встановлено, що іпотека припиняється у разі: припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору; реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону; набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки; визнання іпотечного договору недійсним; знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди); з інших підстав, передбачених Законом (ст. 17).

Відомості про припинення іпотеки підлягають державній реєстрації у встановленому законодавством порядку.

Згідно з частинами 3, 4 ст. 653 ЦК України якщо договір змінюється або розривається в судовому порядку, зобов'язання змінюється або припиняється з моменту набрання рішенням суду про зміну або розірвання договору законної сили. Сторони не мають права вимагати повернення того, що було виконане ними за зобов'язанням до моменту зміни або розірвання договору, якщо інше не встановлено договором або законом.

За загальним правилом розірвання договору припиняє його дію на майбутнє, але не скасовує сам факт укладення та дії договору включно до моменту його розірвання, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов'язань сторін, спеціально передбачених для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору, з огляду на характер цього договору, за яким кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання.

Припинення зобов'язання можливе за умови його належного виконання, що проведено належним чином, а розірвання кредитного договору не є підставою для припинення іпотеки, якою може забезпечуватися виконання зобов'язання, що виникло до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 вересня 2015 р. у справі N 6-939цс15).

1.7.15. У разі скасування незаконного судового рішення про визнання іпотеки недійсною, на підставі якого з Державного реєстру іпотек виключено запис про обтяження, дія іпотеки підлягає відновленню з моменту вчинення первинного запису, який виключено на підставі незаконного рішення суду. Це означає, що іпотека є дійсною з моменту внесення первинного запису про неї в Державний реєстр іпотек.

Зазначений висновок узгоджується і з положенням ст. 204 ЦК України, яка закріплює презумпцію правомірності правочину. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Таким чином, у разі неспростування презумпції правомірності договору (у справі, що переглядалася, у зв'язку зі скасуванням судового рішення) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов'язки підлягають виконанню.

Тому ухвалення судом рішення про недійсність договору іпотеки, яке згодом було скасоване, не спростовує презумпцію правомірності правочину, а договір іпотеки (права й обов'язки сторін) залишається чинним з моменту його первинної реєстрації в Державному реєстрі іпотек.

Суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився касаційний суд, дійшов помилкового висновку про те, що під час переходу права власності на спірну квартиру до відповідача квартира предметом іпотеки не була і тому відсутні підстави для застосування до спірних правовідносин положень ст. 23 Закону N 898-IV та звернення стягнення на предмет іпотеки, який належить новому власнику (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-1193цс15).

1.7.16. Відповідно до Закону N 1304-VII протягом його дії не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону N 2654-XII та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. м для квартири та 250 кв. м для житлового будинку.

З огляду на ст. 3 Закону N 1304-VII він має тимчасовий характер і втрачає чинність з дня набрання чинності законом, який врегульовує питання особливостей погашення основної суми заборгованості, вираженої в іноземній валюті, порядок погашення (урахування) курсової різниці, що виникає у бухгалтерському та/або податковому обліку кредиторів та позичальників, а також порядок списання пені та штрафів, які нараховуються (були нараховані) на таку основну суму заборгованості.

За своїм змістом Закон N 1304-VII встановлює порядок вирішення спорів щодо примусового звернення стягнення на предмети застави та іпотеки, а саме: визначає, що за певних умов та протягом певного проміжку часу таке стягнення не проводиться.

Оскільки цим Законом не призупиняється дія будь-яких нормативних актів у сфері регулювання кредитних правовідносин, зокрема тих, що визначають правові підстави для звернення в судовому порядку стягнення на відповідні предмети забезпечення, його чинність на час вирішення спору сама по собі не може бути підставою для відмови в захисті порушеного права.

Згідно зі ст. 39 Закону N 898-IV у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначається початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-1105цс15, від 30 вересня 2015 р. у справах N 6-1465цс15, 6-1515цс15).

1.7.17. Відповідно до ст. 17 Закону N 898-IV іпотека припиняється у разі:

припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору;

реалізації предмета іпотеки відповідно до цього Закону;

набуття іпотекодержателем права власності на предмет іпотеки;

визнання іпотечного договору недійсним;

знищення (втрати) переданої в іпотеку будівлі (споруди), якщо іпотекодавець не відновив її. Якщо предметом іпотечного договору є земельна ділянка і розташована на ній будівля (споруда), в разі знищення (втрати) будівлі (споруди) іпотека земельної ділянки не припиняється;

з інших підстав, передбачених цим Законом.

Наступні іпотеки припиняються внаслідок звернення стягнення за попередньою іпотекою.

Згідно із ч. 5 ст. 3 зазначеного Закону іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Ураховуючи, що зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України), то у кредитора за договором залишається право вимоги до боржника, а боржник не звільняється від обов'язку розрахуватися з кредитором, відповідне право вимоги залишається навіть після спливу строку договору.

Відповідно до ч. 2 ст. 653 ЦК України у разі розірвання договору зобов'язання сторін припиняються.

Якщо договір розривається у судовому порядку, зобов'язання припиняється з моменту набрання рішенням суду про розірвання договору законної сили (ч. 3 ст. 653 ЦК України).

За загальним правилом розірвання договору припиняє його дію на майбутнє і не скасовує сам факт укладення та дії договору включно до моменту його розірвання, а також залишає в дії окремі його умови щодо зобов'язань сторін, передбачені для застосування на випадок порушення зобов'язань і після розірвання договору, виходячи з характеру цього договору, за яким кредитор повністю виконав умови договору до його розірвання.

Розірвання основного договору не є підставою для припинення іпотеки, якою може бути забезпечене виконання зобов'язання, що виникло до набрання законної сили рішенням суду про розірвання договору (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-213цс15).

1.7.18. За положеннями ч. 1 ст. 554 ЦК України в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя.

Відповідно до вимог частин 1, 2 ст. 556 ЦК України до поручителя, який виконав зобов'язання, забезпечене порукою, переходять усі права кредитора у цьому зобов'язанні, в тому числі й ті, що забезпечували його виконання, а кредитор після виконання поручителем зобов'язання, забезпеченого порукою, повинен вручити йому документи, які підтверджують цей обов'язок боржника.

Правовий аналіз частин 1, 2 ст. 556 ЦК України дає підстави для висновку про те, що наслідки, передбачені в цій нормі, настають лише в разі повного виконання поручителем забезпеченого порукою кредитного зобов'язання. Цей висновок узгоджується з положенням п. 3 ч. 1 ст. 512 ЦК України, яке передбачає подібний спосіб заміни кредитора в зобов'язанні внаслідок виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем).

Часткове виконання поручителем зобов'язань за кредитним договором не породжує перехід до нього прав кредитора за цим договором (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-466цс15, від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-932цс15).

1.7.19. За змістом ч. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 303 ЦПК України під час розгляду справи в апеляційному порядку апеляційний суд перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Суд апеляційної інстанції при розгляді справи здійснює перевірку і оцінку фактичних обставин справи та їх юридичну кваліфікацію в межах доводів апеляційної скарги, які вже були предметом розгляду в суді першої інстанції.

Нові матеріально-правові вимоги, які не були предметом розгляду в суді першої інстанції, не приймаються та не розглядаються судом апеляційної інстанції. Той факт, що сторона не брала участі у розгляді справи судом першої інстанції у випадках, передбачених законом, може бути підставою для скасування рішення суду першої інстанції, а не для вирішення апеляційним судом її заяви про застосування позовної давності.

Оскільки ст. 267 ЦК України є нормою матеріального права, суд апеляційної інстанції не вправі розглядати заяву про застосування строків позовної давності (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-780цс15).

1.7.20. Статтею 554 ЦК України встановлено, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого порукою, боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову (субсидіарну) відповідальність поручителя. Поручитель відповідає перед кредитором у тому ж обсязі, що і боржник, включаючи сплату основного боргу, процентів, неустойки, відшкодування збитків, якщо інше не встановлено договором поруки. Особи, які спільно дали поруку, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встановлено договором поруки.

У справі, яка переглядалася, предметом спору були різні самостійні договори поруки, за якими кожен з поручителів поручився відповідати перед кредитором разом з позичальником як солідарні боржники. Умовами договорів поруки передбачено також право кредитора пред'явити свої вимоги безпосередньо до поручителя.

Отже, висновки судів про наявність підстав для стягнення солідарно з поручителів суми заборгованості за кредитним договором не узгоджуються з вимогами ст. 554 ЦК України та умовами договорів поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-1348цс15).

1.7.21. Системний аналіз положень статей 3, 17 та 49 Закону N 898-IV свідчить про те, що припинення іпотеки у зв'язку із застосуванням цього Закону є правом суду, рішення якого повинно прийматись з урахуванням конкретних обставин справи.

При цьому слід ураховувати строк договору, розмір заборгованості, а також встановлені у справі обставини, а саме: чи продовжується дія кредитного договору після звернення стягнення на предмет іпотеки, чи звернуто на всю суму заборгованості за кредитом стягнення, які наслідки збереження або припинення іпотеки з огляду на інтереси обох сторін договору кредиту та договору іпотеки, підстави відмови іпотекодержателя від отримання предмета іпотеки та чи діють сторони добросовісно тощо.

За таких встановлених обставин справи факт того, що строк договору кредиту не сплинув, не може бути підставою для відмови від погашення повністю або частково заборгованості за рахунок нереалізованого за наслідками торгів предмета іпотеки, оскільки порушує права боржника на законне очікування прийняття предмета іпотеки в рахунок погашення заборгованості та штучно збільшує заборгованість боржника за кредитним договором.

Оскільки за положеннями ст. 11 ЦК України сторони в договорі мають діяти добросовісно, і банк відповідно до договору обрав спосіб захисту своїх прав шляхом стягнення заборгованості та звернення стягнення на предмет іпотеки, то боржник має право очікувати погашення заборгованості за рахунок предмета іпотеки до спливу строку кредитного договору. Відмова банку від погашення заборгованості за рахунок отримання іпотеки порушує принцип рівності прав та обов'язків кредитора і боржника та штучно призводить до збільшення заборгованості за кредитом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-222цс15).

1.7.22. За змістом ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Умови договору поруки про його дію до повного виконання зобов'язань за кредитним договором не свідчать про те, що цим договором установлено строк припинення поруки в розумінні ст. 251 ЦК України, тому в такому разі підлягають застосуванню норми ч. 4 ст. 559 цього Кодексу про те, що порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Аналіз ч. 4 ст. 559 ЦК України дає підстави для висновку про те, що строк дії поруки (будь-який із зазначених у цій нормі) не є строком захисту порушеного права (строком позовної давності), а є строком існування суб'єктивного права кредитора й суб'єктивного обов'язку поручителя, після закінчення якого вони припиняються.

Якщо договір поруки припинився (у тому числі й на підставі непред'явлення кредитором відповідної вимоги до поручителя протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання), то інститут позовної давності не може бути застосовано, тому що всі права та обов'язки сторін за цим договором слід вважати припиненими (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-263цс15).

1.7.23. Положеннями ч. 1 ст. 39 Закону N 898-IV передбачено, що в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:

загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону;

пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Виходячи зі змісту поняття ціни як форми грошового вираження вартості товару, послуг тощо та аналізу норм статей 38, 39 Закону N 898-IV у розумінні норми ст. 39 цього Закону встановлення початкової ціни предмета іпотеки у грошовому вираженні визначається за процедурою, передбаченою ч. 6 ст. 38 Закону N 898-IV (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-1935цс15, від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1561цс15).

1.7.24. 7 червня 2014 р. набув чинності Закон N 1304-VII, згідно з п. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону N 2654-XII та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами-резидентами України в іноземній валюті.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначено як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Установлений цим Законом мораторій не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусове стягнення на майно (відчуження без згоди власника).

Крім того, протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки закон про мораторій не зупиняє дії інших нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому його чинність сама по собі не може бути підставою для відмови в позові, а є правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, які підпадають під дію цього Закону на період його чинності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1644цс15).

1.7.25. Відповідно до частин 1, 2 ст. 39 Закону N 898-IV у разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя виносить рішення про виселення мешканців за наявності підстав, передбачених законом, якщо предметом іпотеки є житловий будинок або житлове приміщення.

Проте ч. 3 ст. 39 цього Закону передбачено, що суд вправі відмовити у задоволенні позову іпотекодержателя про дострокове звернення стягнення на предмет іпотеки, якщо допущене боржником або іпотекодавцем, якщо він є відмінним від боржника, порушення основного зобов'язання чи іпотечного договору не завдає збитків іпотекодержателю і не змінює обсяг його прав.

Законодавством не передбачено такої підстави для відмови в задоволенні позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, як неспівмірність заборгованості за основним зобов'язанням з вартістю майна, переданого в іпотеку в рахунок забезпечення належного його виконання.

Зазначене може бути враховано лише в разі, якщо порушенням основного зобов'язання іпотекодержателю не завдано збитків.

За положеннями статей 38, 39 Закону N 898-IV в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у резолютивній частині рішення суду зазначаються:

загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону;

пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-340цс15).

1.7.26. Відповідно до ч. 1 ст. 549 ЦК України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов'язання.

Якщо предметом неустойки є грошова сума, її розмір встановлюється договором або актом цивільного законодавства. Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі (ч. 2 ст. 551 ЦК України).

Згідно з ч. 3 ст. 551 ЦК України розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення.

Положення ч. 3 ст. 551 ЦК України з урахуванням положень ст. 3 цього Кодексу щодо загальних засад цивільного законодавства та ч. 4 ст. 10 ЦПК України щодо обов'язку суду сприяти сторонам у здійсненні їхніх прав дає право суду зменшити розмір неустойки за умови, що її розмір значно перевищує розмір збитків.

Крім того, згідно з положеннями статей 38, 39 Закону N 898-IV в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у резолютивній частині рішення суду зазначаються:

загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону;

пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки;

початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

При цьому ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1120цс15).

1.7.27. Правові наслідки порушення зобов'язання, забезпеченого іпотекою, передбачені Законом N 898-IV, ст. 17 якого визначено підстави припинення іпотеки. Відповідно до ст. 546 ЦК України застава (іпотека) та порука є різними видами забезпечення виконання зобов'язання, тому норми, що регулюють поруку (статті 553 - 559 цього Кодексу), не застосовуються до правовідносин кредитора з майновим поручителем, оскільки останній відповідає перед заставо-/іпотекодержателем за виконання боржником основного зобов'язання виключно у межах вартості предмета застави/іпотеки.

Установлений Законом N 1304-VII мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, не передбачає втрату кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) цей предмет іпотеки (застави) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1534цс15).

1.7.28. Згідно зі ст. 1 Закону N 898-IV іпотекою є вид забезпечення виконання зобов'язання нерухомим майном, що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов'язання одержати задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами цього боржника у порядку, встановленому цим Законом.

Відповідно до ч. 5 ст. 3 зазначеного Закону іпотека має похідний характер від основного зобов'язання і є дійсною до припинення основного зобов'язання або до закінчення строку дії іпотечного договору.

Підстави припинення іпотеки визначено у ст. 17 Закону N 898-IV. Зокрема, іпотека припиняється у разі припинення основного зобов'язання або закінчення строку дії іпотечного договору.

Згідно із ч. 3 ст. 3 Закону N 2654-XII застава має похідний характер від забезпеченого нею зобов'язання. Статтею 29 зазначеного Закону передбачено, що застава припиняється з припиненням забезпеченого заставою зобов'язання.

Зобов'язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ч. 1 ст. 598, ст. 599 ЦК України).

Ураховуючи, що забезпечені іпотекою та заставою зобов'язання за договором відновлювальної кредитної лінії є виконаними, зобов'язання за договором іпотеки та застави, які є похідними від кредитного договору, є припиненими.

Висновки судів про те, що нараховані банком штрафні санкції за неналежне виконання договору іпотеки є складовою кредитного зобов'язання, не ґрунтуються на законі (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-2127цс15).

1.7.29. Статтею 553 ЦК України встановлено, що за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Отже, порука є спеціальним додатковим заходом майнового характеру, спрямованим на забезпечення виконання основного зобов'язання.

Підставою для поруки є договір, що встановлює зобов'язальні правовідносини між особою, яка забезпечує виконання зобов'язання боржника, та кредитором боржника.

Обсяг зобов'язань поручителя визначається як умовами договору поруки, так і умовами основного договору, яким визначено обсяг зобов'язань боржника, забезпечення виконання яких здійснює поручитель (частини 1, 2 ст. 553 ЦК України).

За положенням ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється після закінчення строку, встановленого в договорі поруки. У разі, якщо такий строк не встановлено, порука припиняється, якщо кредитор протягом шести місяців від дня настання строку виконання основного зобов'язання не пред'явить вимоги до поручителя.

Проте всупереч зазначеним вище вимогам закону суд касаційної інстанції у справі, яка переглядалася, дійшов висновку про те, що підставою для визначення моменту виникнення у банку права пред'явити вимогу до поручителя є положення договору застави, хоча поручитель не є стороною цього договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-1904цс15).

1.7.30. Відповідно до ч. 1 ст. 39 Закону N 898-IV в разі задоволення судом позову про звернення стягнення на предмет іпотеки у рішенні суду зазначаються:

загальний розмір вимог та всі його складові, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки;

опис нерухомого майна, за рахунок якого підлягають задоволенню вимоги іпотекодержателя;

заходи щодо забезпечення збереження предмета іпотеки або передачі його в управління на період до його реалізації, якщо такі необхідні;

спосіб реалізації предмета іпотеки шляхом проведення прилюдних торгів або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 цього Закону;

пріоритет та розмір вимог інших кредиторів, які підлягають задоволенню з вартості предмета іпотеки; початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації.

Згідно із ч. 6 ст. 38 Закону N 898-IV ціна продажу предмета іпотеки встановлюється за згодою між іпотекодавцем і іпотекодержателем або на підставі оцінки майна суб'єктом оціночної діяльності, на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна.

У справі, яка переглядалася, апеляційний суд, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, ухвалив рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом його продажу банком з укладенням від імені іпотекодавця з покупцем майна договору купівлі-продажу будь-яким способом.

При цьому, посилаючись на загальний розмір заборгованості, суд не зазначив усіх складових цієї заборгованості, що підлягають сплаті іпотекодержателю з вартості предмета іпотеки, не перевірив обґрунтованості їх нарахування, зокрема нарахування штрафів і пені у валюті США, а також не указав початкової ціни предмета іпотеки для його подальшої реалізації, визначеної відповідно до ч. 6 ст. 38 Закону N 898-IV (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-2479цс15).

1.7.31. За змістом частин 1, 2, 4 ст. 12 Закону N 2623-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава охороняє і захищає права та інтереси дітей під час вчинення правочинів щодо нерухомого майна. Неприпустиме зменшення або обмеження прав і охоронюваних законом інтересів дітей при вчиненні будь-яких правочинів стосовно нерухомого майна, право власності на яке або право користування яким мають діти. Для здійснення таких правочинів потрібна попередня згода органів опіки та піклування.

Вирішуючи справи за позовами в інтересах дітей про визнання недійсними договорів іпотеки, обґрунтованими порушенням ст. 12 Закону N 2623-IV (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин), судам необхідно в кожному конкретному випадку:

1) перевіряти наявність на момент укладення оспорюваного договору в дитини права користування житловим приміщенням, яке може ґрунтуватися на документальній підставі (наприклад, довідці про наявність зареєстрованих осіб на житловій площі, серед яких зазначена й дитина) або на законі (на підставі ст. 29 ЦК України); за відсутності реєстрації дитини в спірному приміщенні на момент укладення оспорюваного договору з'ясовувати наявність у дитини іншого місця проживання;

2) враховувати добросовісність поведінки іпотекодавців щодо надання документів про права дітей на житло - предмет іпотеки при укладенні оспорюваних договорів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-214цс15).

1.7.32. У разі пред'явлення банком вимог до поручителя більше ніж через шість місяців після настання строку для виконання відповідної частини основного зобов'язання в силу положень ч. 4 ст. 559 ЦК України порука припиняється в частині певних щомісячних зобов'язань щодо повернення грошових коштів поза межами цього строку.

Оскільки позивач звернувся до суду з позовом лише 7 квітня 2014 р., то висновок суду про застосування положень ст. 261 зазначеного Кодексу, які регулюють питання перебігу позовної давності, до передбаченого ч. 4 ст. 559 ЦК України строку пред'явлення вимог до поручителя є неправильним, оскільки цей строк не є строком позовної давності, на який поширюються зазначені норми (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-436цс15).

1.7.33. У разі задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки резолютивна частина рішення суду має відповідати вимогам ч. 6 ст. 38, ст. 39 Закону N 898-IV і положенням п. 4 ч. 1 ст. 215 ЦПК України й у ній повинна зазначатись, крім іншого, початкова ціна предмета іпотеки для його подальшої реалізації. При цьому суд повинен вказати, що початкова ціна встановлюється на рівні, не нижчому за звичайні ціни на цей вид майна, на підставі оцінки, проведеної суб'єктом оціночної діяльності / незалежним експертом на стадії оцінки майна під час проведення виконавчих дій) (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-1205цс15).

Підрозділ 1.8. Спори про визнання прилюдних торгів недійсними

1.8.1. Аналіз норм Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV) і Тимчасового положення про порядок проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 27 жовтня 1999 р. N 68/5 4 та зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 2 листопада 1999 р. за N 745/4038 (далі - Тимчасове положення), якими визначено загальний порядок реалізації нерухомого майна на прилюдних торгах, та норм Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV), зокрема статей 33, 41 - 49, якими визначено спеціальний порядок реалізації на прилюдних торгах предмета іпотеки, в контексті колізії загальної та спеціальної норм дає підстави для висновку про таке.

____________
4 Наказ втратив чинність, але був чинний на час виникнення спірних правовідносин.

Якщо прилюдні торги з продажу майна проводились на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості, а судове рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутнє, то при вирішенні судом питання про наявність чи відсутність порушення встановлених законодавством правил проведення торгів норми Закону N 898-IV до спірних правовідносин не застосовуються.

Відповідно до п. 4.2 Тимчасового положення (у редакції, яка була чинною на час проведення прилюдних торгів) лот виставляється на торги за наявності не менше двох покупців. Для встановлення кількості учасників торгів вони повинні бути зареєстровані в книзі реєстрації відповідно до п. 3.14 Тимчасового положення. Якщо на зазначені торги було зареєстровано тільки одного покупця або не зареєстровано жодного, прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися.

У п. 7.1 розд. 7 "Прикінцеві положення" Тимчасового положення визначено, що прилюдні торги вважаються такими, що не відбулися, у разі відсутності покупців або наявності тільки одного покупця.

За таких обставин проведення прилюдних торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, яке є предметом іпотеки, на виконання судового рішення про стягнення кредитної заборгованості за участю лише одного учасника не відповідає вимогам Тимчасового положення.

Відповідно до п. 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація з проведення прилюдних торгів письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

Під час розгляду питання про дотримання при проведенні торгів положень п. 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

При цьому під письмовим повідомленням слід розуміти не тільки направлення відповідних відомостей зазначеним особам у письмовому вигляді, а й отримання цими особами відомостей, які мають бути їм повідомлені.

За загальним змістом термін "повідомлення" включає в себе не тільки направлення відомостей, з якими особа має бути обізнаною, а й отримання цією особою зазначених відомостей.

У справі, яка переглядалася, суд першої інстанції, з висновком якого погодився касаційний суд, установивши, що боржник не отримував повідомлення про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, дійшов обґрунтованого висновку про те, що неналежне повідомлення боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів є підставою для задоволення позовних вимог про визнання прилюдних торгів недійсними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-813цс15).

1.8.2. Норми Закону N 606-XIV дозволяють державному виконавцю передавати на реалізацію предмет іпотеки під час примусового виконання рішень судів про стягнення на користь іпотекодержателя заборгованості, яка випливає із забезпечених іпотекою зобов'язань, за таких умов: відсутність у боржника будь-якого іншого майна, на яке можна першочергово звернути стягнення; наявність заборгованості виключно перед іпотекодержателем.

Відповідно до ст. 54 зазначеного Закону примусове звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється державним виконавцем з урахуванням положень Закону N 898-IV (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-28цс15, постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-1460цс15).

1.8.3. Згідно з ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною вимог, які встановлені частинами 1 - 3, 6 ст. 203 цього Кодексу.

Ураховуючи те, що відчуження майна з прилюдних торгів належить до угод купівлі-продажу, така угода може визнаватися недійсною в судовому порядку з підстав, встановлених ч. 1 ст. 215 ЦК України.

Нерухоме майно передається на реалізацію на прилюдних торгах за ціною та у порядку, передбаченому Законом N 606-XIV, при цьому умови, процедура підготовки та порядок проведення торгів з реалізації арештованого нерухомого майна, а також розрахунків за придбане майно й оформлення результатів торгів визначено Тимчасовим положенням.

Дотримання нормативно встановлених правил призначення та проведення прилюдних торгів є обов'язковою умовою правомірності правочину.

За змістом п. 3.11 Тимчасового положення спеціалізована організація письмово повідомляє державного виконавця, стягувача та боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів, а також стартову ціну реалізації майна.

При розгляді питання про дотримання при проведенні торгів положень п. 3.11 Тимчасового положення суди мають установити, чи було письмово повідомлено, зокрема, боржника про дату, час, місце проведення прилюдних торгів та про стартову ціну, за якою майно пропонується до продажу.

Проте сам по собі факт неналежного повідомлення боржника про проведення прилюдних торгів не може бути підставою для визнання таких недійсними. Основна умова, яку повинні встановити суди, це наявність порушень, що могли вплинути на результат торгів, а тому, окрім наявності порушення норм закону при проведенні прилюдних торгів, повинно бути присутнє порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює, способом захисту яких є визнання прилюдних торгів недійсними.

Наслідком визнання результату прилюдних торгів, яким фактично є оформлений у вигляді протоколу про результати торгів договір купівлі-продажу, недійсним є повернення сторін договору купівлі-продажу - продавця і покупця - до первісного стану, тобто реституція як спосіб захисту, що характерний для зобов'язальних відносин.

Відповідно до п. 4.14 Тимчасового положення торги закінчуються підписанням протоколу про результати торгів, який має силу договору.

Вирішуючи питання про те, хто є продавцем за укладеним за результатами торгів договором, необхідно виходити з умов договору, що укладається між відділом державної виконавчої служби та спеціалізованою організацією.

У разі якщо на підставі укладеного відділом державної виконавчої служби зі спеціалізованою організацією договору ця організація під час укладення на торгах договору виступає представником відділу державної виконавчої служби, то стороною такого договору, а отже, і продавцем, є державна виконавча служба. Якщо ж спеціалізована організація виступає на торгах від власного імені на підставі укладеного з відділом державної виконавчої служби договору, який за своїм змістом є договором комісії, то стороною такого договору, а отже, і продавцем, є спеціалізована організація (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-1884цс15).

1.8.4. З урахуванням норм ч. 1 ст. 3 ЦПК України, ч. 1 ст. 15, ч. 1 ст. 16 ЦК України правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також органи і особи, уповноважені захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси цих осіб, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмовити в їх задоволенні.

Згідно із ч. 2 ст. 16, ч. 1 ст. 215 ЦК України одним зі способів захисту порушеного права є визнання недійсним правочину, укладеного з недодержанням стороною (сторонами) вимог, установлених частинами 1 - 3, 5, 6 ст. 203 цього Кодексу, зокрема у зв'язку з невідповідністю змісту правочину цьому Кодексу та іншим актам цивільного законодавства.

Правова природа продажу майна на публічних торгах дає підстави для можливості визнання таких торгів недійсними за правилами визнання недійсними правочинів, зокрема на підставі норм цивільного законодавства (статті 203, 215 ЦК України) про недійсність правочину як такого, що не відповідає вимогам закону, у разі невиконання вимог щодо процедури, порядку проведення торгів, передбачених Тимчасовим положенням.

Частиною 3 ст. 62 Закону N 606-XIV передбачено, що майно передається на реалізацію за ціною та в порядку, визначеними ст. 58 цього Закону.

Згідно із ч. 1 5 ст. 58 Закону N 606-XIV визначення вартості майна боржника проводиться державним виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна. Для проведення оцінки нерухомого майна та майна, вартість якого перевищує сто неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, державний виконавець залучає суб'єкта оціночної діяльності - суб'єкта господарювання, який здійснює свою діяльність відповідно до Закону України від 12 липня 2001 р. N 2658-III "Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність в Україні".

____________
5 У редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до ч. 5 ст. 58 Закону N 606-XIV звіт про оцінку майна у виконавчому провадженні вважається чинним протягом шести місяців з дня його підписання суб'єктом оціночної діяльності - суб'єктом господарювання. Після закінчення цього строку оцінка майна проводиться повторно.

На момент проведення прилюдних торгів, у тому числі повторних торгів, для визначення вартості об'єкта оцінки звіт про оцінку майна повинен бути дійсним.

Повторні прилюдні торги повинні відбутись у межах шестимісячного строку з моменту підписання звіту про оцінку майна. Після спливу цього строку обов'язковою умовою призначення й проведення прилюдних торгів є отримання нового звіту про оцінку майна. Проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є порушенням установлених законодавством правил про порядок реалізації майна на прилюдних торгах, у тому числі правил про визначення стартової ціни реалізації майна, а саме ч. 5 ст. 58 Закону N 606-XIV, пунктів 3.2, 3.4 Тимчасового положення.

Проведення переоцінок (уцінок) спірного майна державним виконавцем у зв'язку з тим, що прилюдні торги не відбулися, не може вважатися новою оцінкою у розумінні положень ч. 5 ст. 58 Закону N 606-XIV.

З огляду на зазначене можна зробити висновок про те, що проведення прилюдних торгів з реалізації майна за ціною, визначеною звітом про оцінку майна, який утратив чинність, є підставою для визнання цих торгів недійсними за умови порушення прав і законних інтересів особи, яка їх оспорює (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-1749цс15).

Підрозділ 1.9. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

1.9.1. Відповідно до ч. 3 ст. 1068 ЦК України банк зобов'язаний зарахувати грошові кошти, що надійшли на рахунок клієнта, в день надходження до банку відповідного розрахункового документа, якщо інший строк не встановлено договором банківського рахунка або законом.

Стаття 1071 зазначеного Кодексу визначає перелік підстав списання грошових коштів з рахунка клієнта. Так, банк може списати грошові кошти з рахунка клієнта на підставі його розпорядження. Грошові кошти можуть бути списані з рахунка клієнта без його розпорядження на підставі рішення суду, а також у випадках, встановлених законом чи договором між банком і клієнтом.

При ухваленні оскаржуваного рішення суди не встановили жодної із підстав, передбачених у ст. 1071 ЦК України, для списання коштів з рахунка товариства.

Статтею 204 цього Кодексу закріплено презумпцію правомірності правочину та зазначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права та обов'язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Суди не встановили, що правомірність правочинів з купівлі-продажу банківських металів від 20 березня 2008 р., на підставі яких відбулося зарахування коштів на банківський рахунок товариства та їх списання з рахунка, у передбаченому законом порядку спростована.

Згідно із ч. 1 ст. 1073 ЦК України в разі безпідставного списання грошових коштів банком з рахунка клієнта або порушення банком розпорядження клієнта про перерахування грошових коштів з його рахунка банк повинен негайно після виявлення порушення зарахувати відповідну суму на рахунок клієнта або належного отримувача, сплатити проценти та відшкодувати завдані збитки, якщо інше не встановлено законом (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі N 6-301цс15).

Підрозділ 1.10. Спори, що виникають із трудових правовідносин

1.10.1. Відповідно до вимог ст. 43 Кодексу законів про працю України (далі - КЗпП України) розірвання трудового договору з підстави, передбаченої п. 4 ст. 40 зазначеного Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник.

Рішення виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови в наданні згоди на розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).

Ураховуючи, що в зазначених нормах закон не розкриває змісту поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (ст. 8 Конституції України, ст. 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України).

За аналогією правило ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ч. 6 ст. 39 Закону України від 15 вересня 1999 р. N 1045-XIV "Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності" (далі - Закон N 1045-XIV) слід застосовувати й до передбачених ч. 2 ст. 252 КЗпП України, ч. 4 ст. 41 зазначеного Закону випадків отримання згоди профспілкового органу на притягнення працівників, членів виборних профспілкових органів до дисциплінарної відповідальності.

Проте суд касаційної інстанції не спростував висновків попередніх судових інстанцій про те, що позивач не є членом виборного органу професійної спілки (далі - профспілка), а, прийнявши протокол засідання профспілкового комітету (далі - профком) іншої профспілки, не з'ясував, чи позивач взагалі є її членом.

Ухвалені у справі судові рішення не можна визнати законними та обґрунтованими, оскільки суди належним чином не встановили фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не врахували зазначені вище норми матеріального права і належним чином не перевірили чисельності профспілкової організації, членом якої є позивач, станом на 25 грудня 2013 р., чи був утворений у ній виборний орган, ким і коли він обраний, в якому складі, чи входив позивач до складу цього органу і на якій підставі, чи повноважним був склад профкому, який приймав рішення про відмову в наданні згоди на звільнення позивача з роботи 25 грудня 2013 р. та чи є обґрунтованим прийняте ним рішення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-119цс15).

1.10.2. Частиною 1 ст. 235 КЗпП України (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що у разі звільнення без законних підстав працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.

Рішення про поновлення на роботі незаконно звільненого працівника підлягає негайному виконанню (ч. 5 ст. 235 зазначеного Кодексу).

За змістом норм ст. 236 КЗпП України затримкою виконання рішення суду про поновлення працівника на роботі слід вважати невидання власником (уповноваженим органом) наказу про поновлення працівника на роботі без поважних причин, негайно, після проголошення судового рішення.

Встановивши у справі, яка переглядалася, той факт, що після ухвалення судом 27 червня 2012 р. рішення про поновлення позивача на роботі, відповідач видав наказ про його поновлення на роботі лише 7 травня 2013 р., суд апеляційної інстанції, з яким погодився касаційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про затримку з вини відповідача виконання судового рішення у розумінні ст. 236 КЗпП України, яка зумовлює відповідальність, передбачену цією нормою (постанова судових палат у цивільних та адміністративних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-435цс15).

1.10.3. Відповідно до ч. 7 ст. 43 КЗпП України та ч. 6 ст. 39 Закону N 1045-XIV рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору має бути обґрунтованим. У разі, якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у згоді на звільнення, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.

Висновок про правильне застосування зазначених норм матеріального права викладено, зокрема, у постановах Верховного Суду України від 24 вересня та від 22 жовтня 2014 р.

Відповідно до цього висновку за змістом зазначених вище норм права суд, розглядаючи трудовий спір, повинен з'ясувати, чи містить рішення профкому власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності в рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення.

Разом з тим, оскільки у зазначеному висновку не досліджувалося питання значення терміна "обґрунтованість" або "необґрунтованість" рішення профкому, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України вважає за необхідне зазначити таке.

В аспекті положень ч. 7 ст. 43 КЗпП України і ч. 6 ст. 39 Закону N 1045-XIV та з урахуванням вищезазначеного висновку випливає, що оскільки необґрунтованість рішення профкому породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов'язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.

Ураховуючи, що у цих нормах закон не розкриває змісту поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (ст. 8 Конституції України, ст. 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова "обґрунтований", яке означає "бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами".

Отже, рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.

З огляду на те, що висновок про обґрунтованість чи необґрунтованість рішення профкому про відмову у наданні згоди на звільнення працівника може бути зроблений судом лише після перевірки відповідності такого рішення нормам трудового законодавства, фактичних обставин і підстав звільнення працівника, його ділових і професійних якостей, то посилання на відсутність у суду повноважень здійснювати перевірку та давати юридичну оцінку рішенню профкому, яке відповідно до вимог статей 57, 212 ЦПК України є одним із доказів у справі і не має для суду наперед встановленого значення, не можна визнати правильним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-703цс15).

1.10.4. Згідно із ч. 1 ст. 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення.

Відповідно до ч. 1 ст. 117 зазначеного Кодексу в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Згідно зі ст. 4 КЗпП України законодавство про працю складається з КЗпП України та інших актів законодавства України, прийнятих відповідно до нього.

Відповідно до ч. 1 ст. 9 ЦК України кореспондується з вищевказаною статтею КЗпП України щодо застосування ЦК України до врегулювання відносин, зокрема трудових, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства.

З огляду на неврегульованість трудовим законодавством відносин щодо відшкодування майнової та моральної шкоди положення цивільного законодавства можуть поширюватися на ці відносини.

Ураховуючи позовні вимоги в даній справі, зокрема щодо виплати компенсації у зв'язку з несвоєчасною виплатою належних працівникові сум, тобто свого роду відшкодування завданої майнової шкоди, а також відшкодування моральної шкоди, що регулюються гл. 82 ЦК України, застосуванню підлягають положення цивільного законодавства.

Статтею 617 ЦК України передбачено, що особа, яка порушила зобов'язання, звільняється від відповідальності за порушення зобов'язання, якщо вона доведе, що це порушення сталося внаслідок випадку або непереборної сили.

У п. 1 ч. 1 ст. 263 ЦК України наведено ознаки непереборної сили та визначено, що непереборна сила - це надзвичайна або невідворотна за даних умов подія. Отже, непереборною силою є надзвичайна і невідворотна зовнішня подія, що повністю звільняє від відповідальності особу, яка порушила зобов'язання, за умови, що остання не могла її передбачити або передбачила, проте не могла її відвернути, та ця подія завдала збитків.

Відповідно до ст. 14 1 Закону України від 2 грудня 1997 р. N 671/97-ВР "Про торгово-промислові палати в Україні" торгово-промислова палата України та уповноважені нею регіональні торгово-промислові палати засвідчують форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) та видають сертифікат про такі обставини протягом семи днів з дня звернення суб'єкта господарської діяльності за собівартістю. Сертифікат про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) для суб'єктів малого підприємництва видається безкоштовно.

Форс-мажорними обставинами (обставинами непереборної сили) є надзвичайні та невідворотні обставини, що об'єктивно унеможливлюють виконання зобов'язань, передбачених умовами договору (контракту, угоди тощо), обов'язків згідно із законодавчими та іншими нормативними актами, а саме: загроза війни, збройний конфлікт або серйозна погроза такого конфлікту, включаючи але не обмежуючись ворожими атаками, блокадами, військовим ембарго, дії іноземного ворога, загальна військова мобілізація, військові дії, оголошена та неоголошена війна, дії суспільного ворога, збурення, акти тероризму, диверсії, піратства, безлади тощо.

Висновком Донецької торгово-промислової палати від 6 серпня 2014 р. за N 2199 встановлено, що терористичні акти, диверсії, захоплення будівель і споруд, захоплення заручників, блокування і пошкодження об'єктів транспортної системи, відсутність ефективного контролю органів державної влади України в даному населеному пункті станом на 6 серпня 2014 р. унеможливлюють виконання зобов'язань, зокрема, розрахунки з оплати праці, а тому Донецька торгово-промислова палата дійшла висновку про те, що дійсно настали обставини непереборної сили з 14 травня 2014 р. для відповідача при здійсненні господарської діяльності на території м. Краматорськ та Донецької області, які свідчать про наявність загрози виникнення/накопичення податкового боргу і є підставою для відстрочення грошових зобов'язань / податкового боргу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-2159цс15).

1.10.5. За змістом ст. 236 КЗпП України у разі затримки власником або уповноваженим ним органом виконання рішення органу, який розглядав трудовий спір про поновлення на роботі незаконно звільненого або переведеного на іншу роботу працівника, цей орган виносить ухвалу про виплату йому середнього заробітку або різниці в заробітку за час затримки.

Середній заробіток працівника визначається відповідно до ст. 27 Закону України від 24 березня 1995 р. N 108/95-ВР "Про оплату праці" (далі - Закон N 108/95-ВР) за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100 (далі - Порядок).

Відповідно до п. 5 розд. IV "Порядок розрахунку виплат у всіх випадках збереження заробітної плати" Порядку основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка згідно з п. 8 Порядку визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Після визначення середньоденної заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплат працівнику здійснюється нарахування загальної суми середнього заробітку за час вимушеного прогулу, яка обчислюється шляхом множення середньоденної заробітної плати на середньомісячне число робочих днів у розрахунковому періоді (абз. 2 п. 8 Порядку).

Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (абз. 3 п. 8 Порядку).

Положеннями розд. III "Виплати, що включаються у розрахунок середньої заробітної плати" Порядку передбачені виплати, які підлягають і не підлягають урахуванню (зокрема, одноразові виплати, соціальні виплати, окремі види премій тощо) при обчисленні середньої заробітної плати як розрахункової величини для нарахування виплати за час вимушеного прогулу.

У справі, яка була предметом перегляду, суди, застосовуючи положення ч. 2 ст. 235 КЗпП України, ст. 27 Закону N 108/95-ВР та Порядку при визначенні розміру середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу, помилково виходили для її обрахування не із середньоденної, а із середньомісячної заробітної плати, не виключивши з розрахунку виплати, які не підлягають урахуванню відповідно до розд. III "Виплати, що включаються у розрахунок середньої заробітної плати" Порядку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-648цс15).

1.10.6. Згідно зі ст. 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації, а також переведення на роботу на інше підприємство, в установу, організацію або в іншу місцевість, хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускається тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у ст. 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законодавством.

У ч. 2 ст. 32 КЗпП України вказано, що не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.

З огляду на зазначені норми власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протизаконне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, тобто залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади).

Установивши, що зазначених вимог закону відповідач не дотримався, суд першої інстанції дійшов обґрунтованого висновку про визнання наказу незаконним та скасував його (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-1178цс15).

1.10.7. Непроведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у строки, зазначені в ст. 116 КЗпП України, є підставою для відповідальності, передбаченої ч. 1 ст. 117 цього Кодексу.

Право суду зменшити розмір відшкодування, що має сплатити роботодавець працівникові за час затримки виплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені ст. 116 КЗпП України, залежить від: наявності спору між працівником та роботодавцем з приводу розміру належних до виплати працівникові сум за трудовим договором на день звільнення; виникнення спору між роботодавцем та працівником після того, коли належні до виплати працівникові суми за трудовим договором у зв'язку з його звільненням повинні бути сплачені роботодавцем; прийняття судом рішення щодо часткового задоволення вимог працівника про виплату належних йому при звільненні сум у строки, визначені ст. 116 цього Кодексу.

У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку з урахуванням спірної суми, на яку працівник мав право, частки, яку вона становила в заявлених вимогах, істотності цієї частки порівняно із середнім заробітком та інших конкретних обставин справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-837цс15).

1.10.8. Відповідно до ст. 63 Закону України від 28 лютого 1991 р. N 796-XII "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" (далі - Закон N 796-XII) фінансування витрат, пов'язаних із його реалізацією, здійснюється за рахунок коштів державного бюджету.

Постановою Кабінету Міністрів України від 20 вересня 2005 р. N 936 "Про затвердження Порядку використання коштів державного бюджету для виконання програм, пов'язаних із соціальним захистом громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" встановлено порядок виплати доплат за роботу в зоні відчуження, згідно з яким нарахування й виплата доплат за роботу в зоні відчуження проводяться через управління праці та соціального захисту населення місцевих органів виконавчої влади (п. 4).

Отже, передбачена ст. 39 Закону N 796-XII доплата є соціальною гарантією, виплата якої компенсується підприємствам, установам, організаціям управліннями праці та соціального захисту населення, і не входить до структури заробітної плати.

Вирішуючи спір щодо стягнення передбачених ст. 39 Закону N 796-XII доплат, суди не перевірили правомірність дій та рішень відповідача, не дали їм належної правової оцінки, не з'ясували, чи були перераховані бюджетні кошти на рахунок відповідача для виплати їх особам, потерпілим внаслідок Чорнобильської катастрофи, чи має право відповідач проводити заявлені позивачем виплати за рахунок інших платежів, хоча з'ясування зазначених обставин має суттєве значення для правильного вирішення спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-952цс15).

1.10.9. За п. 2 ч. 1 ст. 41 КЗпП України, крім підстав, передбачених ст. 40 цього Кодексу, трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний також у випадку винних дій працівника, який безпосередньо обслуговує грошові, товарні або культурні цінності, якщо ці дії дають підстави для втрати довір'я до нього з боку власника або уповноваженого ним органу.

Правовий аналіз п. 2 ч. 1 ст. 41 зазначеного Кодексу дає підстави для висновку про те, що ця норма матеріального права не передбачає наявності обвинувального вироку суду як обов'язкової умови для звільнення працівника за викладеною у ній підставою; звільнення з підстави втрати довір'я може вважатися обґрунтованим, якщо працівник, який безпосередньо обслуговує грошові або товарні цінності (зайнятий їх прийманням, зберіганням, транспортуванням, розподілом і т. п.), вчинив умисно або необережно такі дії, які дають власнику або уповноваженому ним органу підстави для втрати до нього довір'я (зокрема, порушення правил проведення операцій з матеріальними цінностями).

Згідно з п. 8 розд. IV "Порядок розрахунку виплат у всіх випадках збереження заробітної плати" Порядку нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньомісячне число робочих днів розраховується діленням на 2 сумарного числа робочих днів за останні два календарні місяці згідно з графіком роботи підприємства, установи, організації, встановленим з дотриманням вимог законодавства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-1093цс15).

1.10.10. У справі, яка переглядалася, спірні правовідносини щодо відшкодування шкоди регулюються положеннями КЗпП України, ст. 233 якого для звернення власника або уповноваженого ним органу до суду встановлено строк в один рік з дня виявлення заподіяної працівником шкоди.

Як роз'яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1992 р. N 14 "Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками", судам необхідно перевіряти, чи додержаний власником або уповноваженим ним органом встановлений ст. 233 КЗпП України річний строк з дня виявлення заподіяної працівником шкоди для звернення в суд з позовом про її відшкодування.

Днем виявлення шкоди слід вважати день, коли власнику або уповноваженому ним органу стало відомо про наявність шкоди, заподіяної працівником.

Право регресної вимоги до працівника виникає з часу виплати підприємством, організацією, установою сум третій особі і з цього ж часу обчислюється строк на пред'явлення регресного позову (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-1654цс15).

Підрозділ 1.11. Спори, що виникають із житлових правовідносин

1.11.1. Статтею 901 ЦК України передбачено, що за договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов'язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов'язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором.

Якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов'язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором (ч. 1 ст. 903 ЦК України).

У разі якщо строк дії договору майнового найму закінчився, а особа, заселена в гуртожиток на підставі такого договору, продовжує користуватися майном і отримувати послуги, на неї покладається обов'язок сплачувати за його користування в розмірах, у строки та в порядку, що були визначені договором, строк якого закінчився.

При розгляді спорів, що не урегульовані житловим законодавством, суд застосовує норми цивільного законодавства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-503цс15).

1.11.2. Стаття 71 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР) встановлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

За змістом цієї статті при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім'ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців.

Відповідно до ст. 72 ЖК УРСР визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням внаслідок відсутності цієї особи понад встановлені строки, провадиться в судовому порядку.

Оскільки правовий режим гуртожитків, жилі приміщення яких підлягають приватизації відповідно до Закону України від 19 червня 1992 р. N 2482-XII "Про приватизацію державного житлового фонду", прирівняний до правового режиму жилих приміщень у будинках державного і громадського житлового фонду, то на мешканців таких гуртожитків у разі їх тимчасової відсутності поширюються норми статей 71, 72 ЖК УРСР.

З урахуванням подібності правовідносин щодо користування жилою площею в гуртожитку з правовідносинами, що регулюються загальними правилами ч. 1 ст. 71 ЖК УРСР щодо відсутності осіб, які мають право користування жилим приміщенням державного або громадського житлового фонду, положення цих правил про збереження за відсутньою особою права на жиле приміщення протягом шести місяців слід застосовувати і в разі тимчасової відсутності особи, якій надавалася жила площа для проживання в таких гуртожитках (за відсутності підстав для виселення).

У справі, яка переглядалася, суди встановили, що спір виник з приводу визнання осіб такими, що втратили право користування жилим приміщенням у гуртожитку, що належить до комунальної власності міської ради.

На спірні правовідносини поширюються положення статей 71, 72 ЖК УРСР (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1166цс15).

1.11.3. Відповідно до частин 1, 2 ст. 64 ЖК УРСР члени сім'ї наймача, які проживають разом з ним, користуються нарівні з наймачем усіма правами і несуть усі обов'язки, що випливають з договору найму жилого приміщення. До членів сім'ї наймача належать дружина наймача, їх діти і батьки. Членами сім'ї наймача може бути визнано й інших осіб, якщо вони постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство.

За змістом ст. 65 зазначеного Кодексу наймач вправі в установленому порядку за письмовою згодою всіх членів сім'ї, які проживають разом з ним, вселити в займане ним жиле приміщення свою дружину, дітей, батьків, а також інших осіб. У такому випадку особи, що вселилися в жиле приміщення як члени сім'ї наймача, набувають рівного з іншими членами сім'ї права користування жилим приміщенням, якщо при вселенні між цими особами, наймачем та членами його сім'ї, які проживають з ним, не було іншої угоди про порядок користування жилим приміщенням.

Згідно зі ст. 125 ЖК УРСР до осіб, яких не може бути виселено із службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення належать, зокрема, члени сім'ї померлого працівника, якому було надано це службове жиле приміщення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-1835цс15).

Підрозділ 1.12. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

1.12.1. Згідно з ч. 1 ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення.

З урахуванням правової природи пені, яка є дієвим стимулом належного виконання обов'язку, та виходячи з того, що аліменти призначаються та виплачуються (стягуються) щомісячно, за змістом ст. 196 СК України пеня нараховується на суму заборгованості за той місяць, в якому не проводилося стягнення аліментів.

При цьому сума заборгованості за аліментами за попередні місяці не додається до заборгованості за наступні місяці, а кількість днів прострочення обчислюється виходячи з того місяця, в якому аліменти не сплачувались.

Тобто неустойка (пеня) за один місяць рахується так: заборгованість за аліментами за місяць помножена на один відсоток пені і помножена на кількість днів місяця, в якому виникла заборгованість. Загальна сума неустойки (пені) визначається шляхом додавання нарахованої пені за кожен із прострочених платежів (за кожен місяць) (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 1 липня 2015 р. у справі N 6-94цс15, від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2696цс15).

1.12.2. Норми СК України у статтях 57, 60 встановлюють загальні принципи нормативно-правового регулювання відносин подружжя з приводу належного їм майна, згідно з якими:

1) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить їм на праві спільної власності;

2) майно, набуте кожним із подружжя до шлюбу, є особистою приватною власністю кожного з них.

З метою збереження балансу інтересів подружжя та дотримання принципів добросовісності, розумності і справедливості зазначений Кодекс містить винятки із загального правила.

Зокрема, відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею/ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй/йому особисто.

Підстави набуття права спільної сумісної власності подружжя (тобто перелік юридичних фактів, які є підставами виникнення права спільної власності на майно подружжя) визначені у ст. 60 цього Кодексу.

За змістом цієї норми належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його за час шлюбу, але і спільністю участі подружжя коштами або працею в набутті майна.

Виходячи з наведеного для правильного застосування ст. 60 СК України та визнання майна спільною сумісною власністю суд повинен установити не тільки факт набуття цього майна за час шлюбу, а й той факт, що джерелом його набуття є спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-612цс15).

1.12.3. Згідно зі ст. 22 КпШС України, який був чинний на час виникнення спірних правовідносин, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку (аналогічні положення містить ст. 60 СК України).

Частиною 1 ст. 25 КпШС України визначено, що якщо майно, яке було власністю одного з подружжя, за час шлюбу істотно збільшилося у своїй цінності внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя або їх обох, воно може бути визнане судом спільною сумісною власністю подружжя (аналогічні положення містить ст. 62 СК України).

Визначаючи правовий статус житла як спільної сумісної власності подружжя, суд має враховувати, що частка в такому майні визначається відповідно до розміру фактичного внеску кожної зі сторін, у тому числі за рахунок майна, набутого одним з подружжя до шлюбу, яке є його особистою приватною власністю, у придбання (набуття) майна. Якщо в придбання (будівництво) майна вкладено, крім спільних коштів, кошти, що належали одній зі сторін, то частка в такому майні відповідно до розміру внеску є її власністю (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-606цс15).

1.12.4. Конвенція про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей 1980 р. (далі - Конвенція) була ратифікована Україною 11 січня 2006 р.

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Конвенції переміщення або утримання дитини розглядаються як незаконні, якщо: при цьому порушуються права піклування про дитину, що належать будь-якій особі, установі або іншому органу, колективно або індивідуально, відповідно до законодавства держави, у якій дитина постійно мешкала до переміщення або утримання; та у момент переміщення або утримання ці права ефективно здійснювалися, колективно або індивідуально, або здійснювалися б, якби не переміщення або утримання.

За змістом ч. 2 ст. 3 Конвенції права піклування, про які йдеться в ч. 1 цієї норми, можуть виникнути, зокрема, на підставі будь-якого законодавчого акта, або в силу рішення судової або адміністративної влади, або внаслідок угоди, що спричиняє юридичні наслідки відповідно до законодавства такої держави.

Відповідно до ст. 12 Конвенції якщо дитина незаконно переміщена або утримується так, як це передбачено ст. 3, і на дату початку процедур у судовому або адміністративному органі тієї Договірної держави, де знаходиться дитина, минуло менше одного року з дати незаконного переміщення або утримання, відповідний орган видає розпорядження про негайне повернення дитини.

Судовий і адміністративний орган, навіть у тих випадках, коли процедури розпочаті після сплину річного терміну, також видає розпорядження про повернення дитини, якщо тільки немає даних про те, що дитина вже прижилася у своєму новому середовищі.

Про наявність того, що дитина прижилась у своєму новому середовищі, можуть свідчити наступні факти: відвідування дошкільного навчального закладу - садка, відвідування гуртків, здійснення медичного догляду за дитиною, наявність у неї друзів, захоплень, наявність сталих сімейних зв'язків, зміна мови спілкування та інші факти, які свідчать, що дитина вважає своє місце проживання постійним, комфортним і місцем проживання своєї родини, тощо.

Зазначені факти необхідно оцінювати в сукупності з дотриманням інтересів дитини як на цей час, так і в майбутньому, балансу інтересів та прав батьків, думки дитини, якщо вона досягла такого віку й рівня зрілості, тощо.

Таким чином, виходячи зі змісту Конвенції вбачається, що для прийняття рішення про повернення дитини необхідно встановити, по-перше, що дитина постійно мешкала в Договірній державі безпосередньо перед переміщенням або утриманням (п. "a" ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-друге, переміщення або утримання дитини було порушенням права на опіку або піклування згідно із законодавством тієї держави, де дитина проживала (п. "b" ч. 1 ст. 3 Конвенції); по-третє, заявник фактично здійснював права на опіку до переміщення дитини або здійснював би такі права, якби не переміщення або утримання (п. "b" ч. 1 ст. 3 Конвенції).

Крім того, ч. 2 ст. 12, частини 1, 2 ст. 13 та ст. 20 Конвенції визначено вичерпний перелік обставин, за наявності яких суд має право відмовити у поверненні дитини до місця її постійного проживання.

Обов'язок доведення наявності підстав для відмови у поверненні дитини Конвенція покладає на особу, яка вчинила протиправне вивезення або утримання дитини.

Так, ст. 13 Конвенції передбачає, що судовий або адміністративний орган запитуваної держави не зобов'язаний видавати розпорядження про повернення дитини, якщо особа, установа або інший орган, що заперечує проти її повернення, доведуть, що:

a) особа, установа або інший орган, що піклуються про дитину, фактично не здійснювали права піклування на момент переміщення або утримання, або дали згоду на переміщення або утримання, або згодом дали мовчазну згоду на переміщення або утримання; або

b) існує серйозний ризик того, що повернення поставить дитину під загрозу заподіяння фізичної або психічної шкоди або іншим шляхом створить для дитини нетерпиму обстановку (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1598цс15).

1.12.5. Відповідно до ч. 1 ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом'якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно із ч. 1 Прикінцевих положень СК України цей Кодекс набрав чинності з 1 січня 2004 р.

Спірне майно придбано подружжям до 2004 р., тобто до набрання чинності СК України, а тому при вирішенні справи судам необхідно було застосовувати положення КпШС України, який був чинний на момент виникнення спірних правовідносин.

Майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку спадкування відповідно до ст. 24 КпШС України є власністю кожного з них (роздільним майном).

Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, їх частки є рівними.

Аналогічне положення закону закріплено й у ст. 70 СК України, яким суди керувалися при вирішенні даної справи.

Ураховуючи зазначене вище та встановлені судами попередніх інстанцій фактичні обставини, хоча і при застосуванні неналежних положень СК України замість положень КпШС України, суди правильно вирішили справу по суті, а з урахуванням того, що за наслідком розгляду даної справи із застосуванням КпШС України результат по суті не зміниться, тому в задоволенні заяви слід відмовити (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1662цс15).

1.12.6. Відповідно до ст. 331 ЦК України право власності на нову річ, яка виготовлена (створена) особою, набувається нею, якщо інше не встановлено договором або законом. Особа, яка виготовила (створила) річ зі своїх матеріалів на підставі договору, є власником цієї речі. Право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації. До завершення будівництва (створення майна) особа вважається власником матеріалів, обладнання тощо, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

Порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів визначено постановою Кабінету Міністрів України від 20 травня 2009 р. N 534 6 та іншими нормативними актами Кабінету Міністрів України та Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України.

____________
6 Втратила чинність, але була чинною на час виникнення спірних правовідносин.

Відповідно до вимог статей 328 та 329 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом.

За змістом зазначених норм матеріального права до прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації право власності на це новостворене нерухоме майно як об'єкт цивільного обороту не виникає, у такому випадку особа є власником лише матеріалів, обладнання, які були використані в процесі цього будівництва (створення майна).

У разі неможливості поділу незакінченого будівництвом будинку суд може визнати право за сторонами спору на будівельні матеріали і конструктивні елементи будинку або з урахуванням конкретних обставин залишити його одній зі сторін, а іншій присудити компенсацію.

Визнаючи при цьому право власності на матеріали чи обладнання, суд у своєму рішенні має зазначити (назвати) ці матеріали чи обладнання (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-388цс15).

1.12.7. Згідно зі ст. 196 СК України при виникненні заборгованості з вини особи, яка зобов'язана сплачувати аліменти за рішенням суду, одержувач аліментів має право на стягнення неустойки (пені) у розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення. Розмір неустойки може бути зменшений судом з урахуванням матеріального та сімейного стану платника аліментів.

Правило про стягнення неустойки (пені) в розмірі одного відсотка від суми несплачених аліментів за кожен день прострочення полягає в тому, що при обчисленні загальної суми пені за прострочення сплати аліментів ураховується сума несплачених аліментів та кількість днів прострочення.

Оскільки аліменти нараховуються щомісячно, то строк виконання цього обов'язку буде різним, а тому кількість днів прострочення сплати аліментів за кожен місяць також буде різною.

Пеня за прострочення зі сплати аліментів нараховується за кожним періодичним платежем окремо з дня порушення платником аліментів свого обов'язку щодо їх сплати до дня ухвалення судом рішення, після чого розмір нарахованої пені за кожним щомісячним платежем підсумовується та визначається загальна сума пені за порушення аліментних зобов'язань (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-2022цс15).

1.12.8. Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1990 р., Декрету Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 р. N 15-92 "Про приватизацію земельних ділянок" (далі - Декрет N 15-92), Порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадян (затверджено наказом Державного комітету України по земельних ресурсах від 15 лютого 1993 р. N 10; далі - Порядок передачі земельних ділянок) і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації особою спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи з положень ст. 30 ЗК України 1990 р., згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Такі самі норми містяться в нині чинних ст. 120 ЗК України та ст. 377 ЦК України.

Відповідно до ст. 22 КпШС України, чинного на час будівництва спірного будинку, майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Згідно зі ст. 28 КпШС України в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

Аналогічні норми містяться і в статтях 60, 63, 70 СК України, ч. 3 ст. 368, ч. 2 ст. 372 ЦК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-814цс15).

1.12.9. Системний аналіз статей 57, 60, 61 СК України дозволяє дійти висновку про те, що майно фізичної особи - підприємця може бути об'єктом спільної сумісної власності подружжя і предметом поділу між ними з урахуванням загальних вимог законодавства щодо критеріїв визначення спільного майна подружжя та способів поділу його між ними.

Під час здійснення поділу майна в судовому порядку суд повинен виходити з презумпції рівності часток, а також з вимог ст. 71 СК України, відповідно до якої поділ майна, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, здійснюється шляхом виділення його в натурі або реалізується через виплату грошової компенсації вартості його частки у разі неподільності майна (ч. 2 ст. 364 ЦК України). При цьому відповідно до ч. 3 ст. 71 СК України речі для професійних занять присуджуються тому з подружжя, хто використовував їх у своїй професійній діяльності. Вартість цих речей враховується при присудженні іншого майна другому з подружжя.

Майно фізичної особи - підприємця (яке використовується для його господарської діяльності) вважається спільним майном подружжя, як і інше майно, набуте в період шлюбу, за умови, що воно придбане за рахунок належних подружжю коштів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-1109цс15).

1.12.10. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 цього Кодексу особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй (йому) особисто.

Отже, належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи норму ст. 60 СК України та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими критеріями: 1) час набуття майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає зазначеним критеріям.

У зв'язку з викладеним в разі придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, це майно не може вважатися об'єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане.

Тому, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для віднесення такого майна до об'єктів права спільної сумісної власності подружжя (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2641цс15).

1.12.11. Відповідно до положень статей 6, 17 ЗК України 1990 р., Декрету N 15-92, Порядку передачі земельних ділянок і ст. 22 КпШС України, які були чинними на час приватизації спірної земельної ділянки, земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в приватну власність для будівництва та обслуговування жилого будинку й господарських будівель, ведення особистого підсобного господарства, садівництва, дачного і гаражного будівництва, є його власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану громадянином частку у земельному фонді.

Разом з тим, виходячи з положень ст. 30 ЗК України 1990 р., згідно з якою при переході права власності на будівлю і споруду разом з цими об'єктами переходить і право власності на земельну ділянку без зміни її цільового призначення, у разі будівництва подружжям на земельній ділянці будівель і споруд право власності на земельну ділянку відповідно виникає й в учасників спільної власності на ці будівлі та споруди. Аналогічне право в учасників спільної власності на будівлі і споруди виникає при приватизації земельних ділянок, на яких останні знаходяться.

Також згідно з існуючим на час спорудження спірного житлового будинку законодавством (статті 6, 30 ЗК України 1990 р., статті 16, 17 Закону України від 7 лютого 1991 р. N 697-XII "Про власність") індивідуальне житлове будівництво здійснювалося з метою забезпечення житловою площею тих громадян і членів їх сімей, яким у встановленому порядку надано право на земельну ділянку для будівництва будинку. У зв'язку з цим сама по собі участь інших осіб у спорудженні будинку не може слугувати підставою для визнання за такими особами права власності на частку у спорудженому будинку. Такі особи можуть лише вимагати відшкодування власником будинку понесених ними затрат. Лише у виняткових випадках, якщо з урахуванням всіх обставин справи та в результаті з'ясування істинних правовідносин сторін буде встановлено, що сторонні особи брали участь у спорудженні будинку на підставі укладеної із забудовником та членами його сім'ї угоди про створення спільної власності на будинок з метою забезпечення зазначених осіб жилими приміщеннями, за особами, які, не будучи членами сім'ї забудовника, брали участь у спорудженні будинку, може визнаватися право на частку в будинку.

Відповідно до ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Новостворене нерухоме майно набуває юридичного статусу житлового будинку після прийняття його до експлуатації і з моменту державної реєстрації права власності на нього. Однак, до цього, не будучи житловим будинком, об'єкт незавершеного будівництва є сукупністю будівельних матеріалів, тобто речей як предметів матеріального світу, щодо яких можуть виникати цивільні права та обов'язки, а отже, є майном, яке за умов, передбачених законом, може належати на праві спільної сумісної власності подружжю і з дотриманням будівельних норм і правил підлягати поділу між ними (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2710цс15).

Підрозділ 1.13. Спори, що виникають зі спадкових правовідносин

1.13.1. Згідно зі ст. 76 Цивільного кодексу Української РСР перебіг строку позовної давності починається з дня виникнення права на позов. Право на позов виникає з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічним чином питання початку перебігу позовної давності визначені і в ст. 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або особу, яка його порушила.

Відповідно до ч. 3 ст. 29 КпШС України для вимоги про поділ майна, яке є спільною сумісною власністю розведеного подружжя, встановлюється трирічний строк позовної давності. Згідно зі ст. 11 КпШС України у тих випадках, коли для окремих вимог встановлено строк позовної давності, він обчислюється, якщо інше не встановлено законом, з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого права. Аналогічний порядок обчислення перебігу позовної давності визначено й ч. 2 ст. 72 СК України.

Вирішуючи питання перебігу позовної давності, суди мають врахувати, що при визначенні початку перебігу позовної давності слід виходити не з часу, коли сторони розірвали шлюб, а з часу, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення свого майнового права, оскільки сам по собі факт припинення шлюбу не свідчить про порушення права власності одного із подружжя.

Неподання позову про поділ майна, у тому числі до спливу трьох років з дня розірвання шлюбу, за відсутності доказів, які б підтверджували заперечення права одного з подружжя на набуте у період шлюбу майно, зареєстроване за іншим подружжям, не може свідчити про порушення права і вказувати на початок перебігу позовної давності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-258цс15).

1.13.2. Стаття 331 ЦК України у редакції до часу смерті спадкодавця встановила загальне правило, відповідно до якого право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна). Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації. Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

З моменту прийняття новоствореного нерухомого майна до експлуатації та його державної реєстрації виникає і право власності на цей об'єкт, яке може бути об'єктом спадкування.

Відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 22 вересня 2004 р. N 1243 "Про порядок прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів" 7 прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом об'єктів полягає у підтвердженні державними приймальними комісіями готовності об'єкта до експлуатації за його цільовим призначенням відповідно до будівельних норм та правил.

____________
7 Втратила чинність.

Саме із цього моменту новостворене майно з категорії побудови переходить до категорії майна як об'єкта цивільного права.

При цьому відповідно до ч. 1 ст. 182 ЦК України право власності та інші речові права на нерухомі речі, обтяження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації.

Відповідно до вимог ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов'язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

До складу спадщини входять усі права та обов'язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті (ст. 1218 ЦК України).

Отже, на відміну від об'єктів цивільних прав (речей, майна, майнових прав тощо), об'єктами спадщини за ЦК України є права та обов'язки, у тому числі об'єкти цивільних прав, які належали особі на час смерті, право власності або права за договором, якщо ці права не пов'язані з особою спадкодавця (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-641цс15).

1.13.3. Відповідно до ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

За змістом вищезазначеної статті поважними причинами пропуску строку для прийняття спадщини є ті, які пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Отже, правила ч. 3 ст. 1272 ЦК України можуть бути застосовані, якщо: 1) у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви; 2) ці обставини визнані судом поважними.

Якщо ж у спадкоємця перешкод для подання заяви не було, а він не скористався правом на прийняття спадщини через відсутність інформації про смерть спадкодавця, то правові підстави для визначення додаткового строку для прийняття спадщини відсутні (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-1486цс15).

Підрозділ 1.14. Спори, що виникають з договорів страхування

1.14.1. Підпунктом 33.1.4 п. 33.1 ст. 33, підпунктом "ґ" підпункту 38.1.1 п. 38.1 ст. 38 Закону України від 1 липня 2004 р. N 1961-IV "Про обов'язкове страхування цивільно-правової відповідальності власників наземних транспортних засобів" (далі - Закон N 1961-IV; тут і далі - у редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин) установлено обов'язок особи невідкладно, але не пізніше трьох робочих днів з дня настання дорожньо-транспортної пригоди (далі - ДТП), яка може бути підставою для здійснення страхового відшкодування, письмово повідомити страховика про настання ДТП. Такий обов'язок установлено у законодавстві для надання страховику можливості перевірити обставини ДТП власними силами і запобігти необґрунтованим виплатам.

Оскільки у справі, яка переглядалася, суди встановили, що факт настання страхового випадку ніким не оспорюється; він зафіксований правоохоронними органами; відповідач, як особа, винна в ДТП, притягнутий до адміністративної відповідальності; сам позивач його визнав, добровільно сплативши страхове відшкодування, тому сам по собі факт неповідомлення відповідачем страховику про настання страхового випадку не може бути покладено в основу ухвалення рішення, яке повинно базуватись на загальних положеннях про відшкодування збитків у позадоговірних зобов'язаннях, адже регресні зобов'язання належать до позадоговірних, тому спори, що виникли з них, мають вирішуватись у загальному порядку відшкодування збитків (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-284цс15).

1.14.2. Регулювання діяльності та здійснення регламентних виплат Моторним (транспортним) страховим бюро України (далі - МТСБУ) здійснюється відповідно до розд. IV Закону N 1961-IV, оскільки у розд. III зазначеного Закону, зокрема п. 22.3 ст. 22, встановлено загальний порядок здійснення виплат страховиками.

Тому обов'язок відшкодування моральної шкоди покладається на МТСБУ, що передбачено підпунктом "в" п. 41.1 ст. 41 цього Закону (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-1199цс15).

1.14.3. За змістом ст. 257, ч. 2 ст. 264, частин 4, 5 ст. 267 ЦК України, ч. 1 ст. 118, ч. 1 ст. 122 ЦПК України перебіг позовної давності шляхом пред'явлення позову може перериватися не в разі будь-якого направлення позову поштою, а здійсненого з додержанням вимог процесуального законодавства, зокрема статей 109, 119, 120 ЦПК України. Якщо судом у прийнятті позовної заяви відмовлено або її повернуто, то перебіг позовної давності не переривається. Не перериває перебігу такого строку й подача позову з недодержанням правил підсудності (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-895цс15).

1.14.4. На підставі Закону України від 23 вересня 1999 р. N 1105-XIV "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" (чинного на час виникнення спірних правовідносин) у вигляді страхових виплат відшкодовується шкода особам, які застраховані від нещасного випадку відповідно до цього Закону, та особам, право яких на отримання відшкодування шкоди, заподіяної їм унаслідок травмування на виробництві або професійного захворювання, пов'язаних із виконанням ними трудових обов'язків, було встановлено раніше згідно з відповідним законодавством СРСР, Української РСР або України. У разі смерті зазначених потерпілих право на страхові виплати належить членам їхніх сімей та утриманцям.

Особам, які потерпіли на виробництві до 1 квітня 2001 р., Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України сплачує страхові виплати та надає соціальні послуги з того часу, коли відповідні підприємства передали йому в установленому порядку документи, що підтверджують право цих працівників (членів їхніх сімей) на такі виплати та соціальні послуги, або коли таке право встановлено в судовому порядку (п. 2 ст. 7 "Прикінцеві положення" Закону України від 22 лютого 2001 р. N 2272-III "Про страхові тарифи на загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності", який був чинним на час виникнення спірних правовідносин).

Уся заборгованість із відшкодування зазначеної матеріальної та моральної шкоди виплачується потерпілим на виробництві та членам їхніх сімей (утриманцям) роботодавцями, а в разі їх ліквідації без створення правонаступника - зазначеним Фондом. Спори, що виникають із приводу заборгованості, повинні вирішуватись на підставі законодавства, яке було чинним на момент виникнення в потерпілого права на відшкодування шкоди (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-801цс15).

1.14.5. За змістом ст. 993 ЦК України та ст. 27 Закону України від 7 березня 1996 р. N 85/96-ВР "Про страхування" до страховика, який виплатив страхове відшкодування за договором майнового страхування, у межах фактичних затрат переходить право вимоги, яке страхувальник або інша особа, що одержала страхове відшкодування, має до особи, відповідальної за завдані збитки.

Згідно зі ст. 1194 ЦК України особа, яка застрахувала свою цивільну відповідальність, у разі недостатності страхової виплати (страхового відшкодування) для повного відшкодування завданої нею шкоди зобов'язана сплатити потерпілому різницю між фактичним розміром шкоди і страховою виплатою (страховим відшкодуванням).

Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначено в ч. 2 ст. 16 ЦК України.

Зі змісту наведених норм права можна зробити висновок про те, що страховик, який виплатив страхове відшкодування, має право самостійно обирати спосіб захисту свого порушеного права, зокрема право вимоги до винної особи про стягнення коштів у розмірі виплаченого страховиком відшкодування (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-2587цс15).

Підрозділ 1.15. Оскарження дій та/або актів державного виконавця

1.15.1. За ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Статтею 609 ЦК України встановлено, що зобов'язання припиняється ліквідацією юридичної особи (боржника або кредитора), крім випадків, коли законом або іншими нормативно-правовими актами виконання зобов'язання ліквідованої юридичної особи покладається на іншу юридичну особу, зокрема за зобов'язаннями про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю.

Згідно із ч. 5 ст. 11 ЦК України у випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов'язки можуть виникати з рішення суду.

Відповідно до п. 9 ч. 2 ст. 129 Конституції України, ст. 14 ЦПК України обов'язковість рішень суду є однією з основних засад судочинства.

За ст. 14 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України.

Положення ст. 559 ЦК України стосовно припинення поруки з припиненням забезпеченого нею зобов'язання не може застосовуватися до правовідносин, у яких обов'язок поручителя щодо виконання зобов'язання за основним договором виник з рішення суду, а не лише з договору поруки.

Правовий аналіз зазначених норм матеріального права свідчить про те, що припинення основного зобов'язання внаслідок ліквідації юридичної особи - боржника за цим зобов'язанням не припиняє поруки, якщо кредитор реалізував своє право на стягнення заборгованості до припинення юридичної особи - боржника (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-172цс15).

Підрозділ 1.16. Розгляд заяв про скасування рішення третейського суду

1.16.1. Відповідно до ст. 389 5 ЦПК України рішення третейського суду може бути скасовано у разі якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону України від 11 травня 2004 р. N 1701-IV "Про третейські суди" (далі - Закон N 1701-IV) третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом від 3 лютого 2011 р. N 2983-VI; далі - Закон N 2983-VI). Рішення третейського суду, про скасування якого просив заявник, ухвалено після внесення зазначених змін до Закону N 1701-IV.

Суди, розглядаючи заяву про скасування рішення третейського суду на вказану обставину не звернули уваги та відмовили у її задоволенні, помилково пославшись на те, що спір, який виник між сторонами, не є спором щодо захисту прав споживачів.

Оскільки заявник є споживачем послуг банку, спір виник щодо заборгованості за кредитом, третейському суду в силу положень п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону N 1701-IV така справа не підвідомча (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 вересня 2015 р. у справі N 6-856цс15).

1.16.2. Відповідно до ст. 99 Конституції України грошовою одиницею України є гривня.

Статтею 533 ЦК України встановлено, що грошове зобов'язання має бути виконане у гривнях. Використання іноземної валюти при здійсненні розрахунків на території України за зобов'язаннями допускається у випадках, порядку та на умовах, встановлених законом.

Згідно зі ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. N 15-93 "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" (далі - Декрет N 15-93) іноземна валюта як засіб платежу може використовуватися лише у розрахунках між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обороту. Такі розрахунки повинні здійснюватися лише через уповноважені банки в порядку, встановленому Національним банком України. Розрахунки іноземною валютою між резидентами допускаються лише в магазинах безмитної торгівлі, а також під час реалізації товарів на шляху руху транспортних засобів при міжнародних перевезеннях.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 389 5 ЦПК України та п. 1 ч. 3 ст. 51 Закону N 1701-IV рішення третейського суду може бути скасовано у разі, якщо справа, в якій прийнято рішення третейського суду, не підвідомча третейському суду відповідно до закону.

За змістом статей 1, 2, 6 Закону N 1701-IV підвідомчість справ, які можуть бути вирішені в рамках третейського судочинства, обмежена сферою приватного права.

До компетенції третейських судів належить вирішення спорів, що виникають між приватними особами з питань, які не торкаються публічно значимих відносин. Спір, що має публічно-правове значення, не підлягає вирішенню третейським судом.

У справі, рішення касаційного суду в якій переглядалося Верховним Судом України, вирішено скаргу на рішення третейського суду, постановлене у справі щодо проведення розрахунку за укладеним резидентами кредитним договором, предметом якого була іноземна валюта - долари США.

Порядок здійснення на території України розрахунків в іноземній валюті регулюється Декретом N 15-93. Зазначений Декрет встановлює режим здійснення валютних операцій на території України, визначає загальні принципи валютного регулювання, повноваження державних органів і функції банків та інших фінансових установ в регулюванні валютних операцій, права та обов'язки суб'єктів валютних відносин, порядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства. Його норми, спрямовані на регулювання порядку проведення розрахунків іноземною валютою, мають імперативний характер та обмежують свободу резидентів при здійсненні таких розрахунків.

Статтею 16 Декрету N 15-93 встановлено фінансові санкції, які застосовуються до резидентів, винних у порушенні правил валютного регулювання. Згідно з ч. 1 зазначеної статті незаконне використання валютних цінностей як засобу платежу тягне за собою адміністративну відповідальність (ст. 162 КУпАП).

Норми закону щодо регулювання обігу іноземної валюти в Україні, зокрема і проведення грошових розрахунків валютними цінностями, мають публічну основу, переслідують публічний інтерес і спрямовані на досягнення результату, необхідного в публічних цілях для задоволення публічних потреб - забезпечення стабільності української грошової одиниці - гривні.

Наявність у правовідношенні щодо проведення розрахунку за договором кредиту, наданого в іноземній валюті, такої концентрації суспільно-значимих публічних елементів не дозволяє віднести такі спори до спорів суто приватного характеру між приватними особами, які можуть розглядатися у приватному порядку третейськими судами (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-831цс15).

1.16.3. Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону N 1701-IV третейські суди в порядку, передбаченому цим Законом, можуть розглядати будь-які справи, що виникають із цивільних та господарських правовідносин, за винятком, зокрема, справ у спорах щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки) (ч. 1 ст. 6 цього Закону доповнено п. 14 згідно із Законом N 2983-VI).

За ч. 1 ст. 11 Закону України від 12 травня 1991 р. N 1023-XII "Про захист прав споживачів" (далі - Закон N 1023-XII) між кредитодавцем та споживачем укладається договір про надання споживчого кредиту, відповідно до якого кредитодавець надає кошти (споживчий кредит) або бере зобов'язання надати їх споживачеві для придбання продукції у розмірі та на умовах, встановлених договором, а споживач зобов'язується повернути їх разом з нарахованими відсотками.

Системний аналіз зазначених норм матеріального права дає підстави для висновку про те, що спори між кредитодавцем та позичальником (споживачем) за договором про надання споживчого кредиту, що виникають як під час укладення, так і під час виконання такого договору, відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 6 Закону N 1701-IV, незважаючи на наявність третейського застереження, не можуть бути предметом третейського розгляду, оскільки Законом України від 3 лютого 2011 р. N 2983-VI "Про внесення зміни до статті 6 Закону України "Про третейські суди" щодо підвідомчості справ у сфері захисту прав споживачів третейським судам" виключено з компетенції третейського суду вирішення спорів щодо захисту прав споживачів, у тому числі споживачів послуг банку (кредитної спілки).

Незалежно від предмета та підстав позову і незважаючи на те, хто звернувся з позовом до суду (банк або інша фінансова установа чи споживач), на правовідносини, що виникають зі споживчого кредиту, поширюється дія Закону N 1023-XII (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1716цс15, від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-187цс15).

Підрозділ 1.17. Визнання та звернення до виконання рішення іноземного суду, що підлягає примусовому виконанню

1.17.1. Відповідно до ч. 1 ст. II Конвенції про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень від 10 червня 1958 р. (далі - Конвенція) кожна Договірна Держава визнає письмову угоду, за якою сторони зобов'язуються передавати в арбітраж всі або які-небудь спори, що виникли або можуть виникнути між ними у зв'язку з будь-якими конкретними договірними або іншими правовідносинами, об'єкт яких може бути предметом арбітражного розгляду.

Згідно з підпунктом b ч. 1 ст. V Конвенції у визнанні й виконанні арбітражного рішення може бути відмовлено на прохання сторони, проти якої воно спрямоване, якщо ця сторона надасть компетентному суду, у якого просить визнання або виконання, докази того, що сторона, проти якої постановлено рішення, не була належним чином повідомлена про призначення арбітра чи арбітражний розгляд або з інших поважних причин вона не могла подати свої пояснення.

Під час з'ясування того, чи було повідомлення здійснено належним чином, суд має виходити з відповідних процедур, які були визначені сторонами в арбітражній угоді чи в арбітражному застереженні або на застосування яких вони погодились (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-26цс15).

Розділ 2. Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (неоднакове застосування судом касаційної інстанції норм процесуального права, яке перешкоджає подальшому провадженню у справі)

2.1. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Згідно з ч. 2 ст. 118 ЦПК України позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою.

Відповідно до роз'яснень, викладених в абз. 1 п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. N 2 "Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції", вирішуючи питання про відкриття провадження у справі, суд повинен виходити з того, що згідно зі ст. 124 Конституції України юрисдикція загальних судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі, а за частинами 1 і 2 ст. 15 ЦПК України у порядку цивільного судочинства суди розглядають справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ за КАС України (ст. 17) або ГПК України (статті 1, 12) віднесено до компетенції адміністративних чи господарських судів. Законом може бути передбачено розгляд інших справ за правилами цивільного судочинства.

Абзацом 3 п. 15 зазначеної вище постанови Пленуму Верховного Суду України роз'яснено, що вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову. Не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на це суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-467цс15).

2.2. Згідно зі ст. 377 1 ЦПК України питання про тимчасове обмеження боржника - фізичної особи або керівника боржника - юридичної особи у праві виїзду за межі України при виконанні судових рішень та рішень інших органів (посадових осіб) вирішується судом за місцезнаходженням органу державної виконавчої служби за поданням державного виконавця, погодженим з начальником відділу державної виконавчої служби. Суд негайно розглядає подання, зазначене в ч. 1 цієї статті, без виклику чи повідомлення сторін та інших заінтересованих осіб за участю державного виконавця.

Ухвала суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України може бути оскаржена в апеляційному порядку (п. 24 1 ч. 1 ст. 293 ЦПК України).

Водночас ст. 324 ЦПК України містить норму, яка визначає перелік ухвал суду першої інстанції, які можуть бути оскаржені у касаційному порядку після їх перегляду в апеляційному порядку.

Оскарження ухвал апеляційного суду щодо тимчасового обмеження у праві виїзду за межі України в цій статті, яка є спеціальною нормою процесуального права, що регламентує право касаційного оскарження судових рішень у касаційному порядку, не передбачено (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 вересня 2015 р. у справі N 6-716цс15).

2.3. Оскільки відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд провадиться за правилами іншого виду судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. N 6-1323цс15).

2.4. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов'язаний зупинити провадження у цій справі.

Провадження у справі зупиняється у випадку, встановленому п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України, до набрання законної сили судовим рішенням, від якого залежить вирішення справи (п. 3 ч. 1 ст. 203 цього Кодексу).

Відповідно до ч. 1 ст. 157 ЦПК України суд розглядає справи протягом розумного строку, але не більше двох місяців з дня відкриття провадження у справі, а справи про поновлення на роботі, про стягнення аліментів - одного місяця.

Згідно з п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

У справі, яка переглядалася, суть спірних правовідносин полягала у вирішенні питання щодо правомірності звільнення з роботи позивача.

Проте суд першої інстанції, з висновком якого погодилися суди апеляційної та касаційної інстанцій, не врахував вимоги ст. 157 ЦПК України про те, що справа має бути розглянута судом протягом розумного строку, та зупинив провадження у справі усупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-1367цс15).

2.5. Акція є цінним папером, який одночасно посвідчує право його власника на отримання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді дивідендів та на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, а також надає право на участь в управлінні акціонерним товариством у випадках, передбачених статутом і законом, який регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств.

Зазначені права власника акції є корпоративними, а спори щодо цих прав відповідно до ст. 12 ГПК України підвідомчі господарським судам України.

У справі, що переглядалася, позивач жодних вимог до акціонерного товариства, акції якого складають предмет спору, не заявляв. Не заявляв він також вимог до інших акціонерів цього товариства з приводу управління товариством, отримання дивідендів чи активів акціонерного товариства, а також щодо інших прав, передбачених статутом чи законом, що регулюють питання створення, діяльності та припинення акціонерного товариства.

За змістом позовних вимог спір виник між фізичною особою та юридичною особою з правочину щодо обігу цінних паперів. Остання у спірних правовідносинах діяла на підставі ліцензії на здійснення професійної діяльності з випуску та обігу цінних паперів та, як вбачається зі спірної додаткової угоди від 2 серпня 2004 р. до договору купівлі-продажу, виконувала лише обов'язок зберігача акцій до виплати позивачем коштів за придбані акції.

За суб'єктним складом, предметом спору, підставами позовних вимог такий спір є не корпоративним, а цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-106цс15).

2.6. Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду про закриття провадження у справі у зв'язку з відмовою позивача від позову або укладенням мирової угоди сторін, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.

Відповідно до зазначеної норми позови вважаються тотожними, якщо в них одночасно збігаються сторони, підстави та предмет спору, тобто коли позови повністю збігаються за складом учасників цивільного процесу, матеріально-правовими вимогами та обставинами, що обґрунтовують звернення до суду. Нетотожність хоча б одного із цих чинників не перешкоджає повторному зверненню до суду заінтересованих осіб за вирішенням спору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1133цс15).

2.7. Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України у разі неможливості розгляду справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства, суд зобов'язаний зупинити провадження у цій справі.

За змістом ст. 303 1 зазначеного Кодексу апеляційна скарга на рішення суду першої інстанції має бути розглянута протягом двох місяців з дня постановлення ухвали про прийняття апеляційної скарги до розгляду. У виняткових випадках за клопотанням сторони з урахуванням особливостей розгляду справи апеляційний суд може подовжити строк розгляду справи, але не більш як на п'ятнадцять днів, про що постановляє відповідну ухвалу.

У справі, яка переглядалася, суть спірних правовідносин полягала у вирішенні питання правомірності укладення договорів комісії та купівлі-продажу нерухомого майна.

Проте апеляційний суд, з висновками якого погодився суд касаційної інстанції, не вказав, у чому полягає передбачена законом неможливість розгляду зазначеної справи до розгляду іншої (кримінальної) справи з огляду на те, що, незалежно від установлення судом у кримінальній справі фактів стосовно шахрайських дій відповідачів відносно позивачки, у цивільній справі, предметом позову у якій є визнання недійсними правочинів, суд повинен вирішити питання про відповідність або невідповідність змісту цих правочинів ЦК України, іншим актам цивільного законодавства, інтересам суспільства, його моральним засадам; про наявність або відсутність підстав для визнання недійсними спірних правочинів, передбачених статтями 228, 232 ЦК України, на які посилалась відповідачка, мотивуючи позовні вимоги, а також про те, які правові норми підлягають застосуванню до цих правовідносин. При цьому суд повинен дослідити наявні у справі докази, з'ясувати обставини, на які сторони посилалися як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених цими доказами.

Отже, апеляційний суд зупинив провадження у справі з порушенням п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України та всупереч принципу ефективності судового процесу, направленому на недопущення затягування розгляду справи, а касаційний суд не усунув допущені апеляційним судом порушення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 4 листопада 2015 р. у справі N 6-923цс15).

2.8. Відповідно до частин 1, 4, 5 ст. 175 ЦПК України мирова угода укладається сторонами з метою врегулювання спору на основі взаємних поступок і може стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета позову. У разі укладення сторонами мирової угоди суд постановляє ухвалу про закриття провадження у справі. Закриваючи провадження у справі, суд за клопотанням сторін може постановити ухвалу про визнання мирової угоди.

Ухвала суду про визнання мирової угоди є виконавчим документом і підлягає виконанню державною виконавчою службою лише у разі, якщо ця ухвала відповідає вимогам, передбаченим ст. 18 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV).

Системний аналіз частин 1, 4, 5 ст. 175 ЦПК України, п. 2 ч. 2 ст. 17, ст. 18, п. 6 ч. 1 ст. 26 Закону N 606-XIV дає підстави для висновку про те, що в разі невиконання однією зі сторін зобов'язань за умовами мирової угоди, інша сторона угоди може звернутися до державної виконавчої служби для примусового виконання ухвали суду про затвердження мирової угоди, якщо ця ухвала відповідає вимогам ст. 18 зазначеного Закону, але інша сторона угоди також не позбавлена можливості звернутися до суду з позовом про спонукання до виконання мирової угоди. При цьому звернення заінтересованої особи до суду із зазначеним позовом без попереднього отримання постанови державного виконавця про відмову у відкритті виконавчого провадження не є підставою для відмови в задоволенні такого позову.

Для застосування передбаченої п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України підстави закриття провадження у справі необхідна наявність водночас трьох складових, а саме: тотожних сторін спору, тотожного предмета позову, тотожної підстави позову.

Зміна хоча б однієї із зазначених складових не перешкоджає заінтересованим особам звернутися до суду з позовною заявою і не дає суду підстави для закриття провадження у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-342цс15).

2.9. Аналіз положень ЦПК України, зокрема ст. 324 цього Кодексу, дає можливість дійти висновку про те, що ухвали суду першої інстанції щодо поновлення пропущеного строку для пред'явлення виконавчого документа до виконання після їх перегляду в апеляційному порядку касаційному оскарженню не підлягають (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1482цс15).

2.10. За приписами ст. 383 ЦПК України сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

Скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби подається до суду, який видав виконавчий документ (ч. 2 ст. 384 ЦПК України).

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом за загальними правилами ЦПК України з особливостями, встановленими ст. 386 цього Кодексу, за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дії або бездіяльність якої оскаржуються.

За результатами розгляду скарги суд постановляє ухвалу (ч. 1 ст. 387 ЦПК України).

Отже, якщо законом встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, то це виключає юрисдикцію адміністративних судів у такій категорії справ (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-2187цс15).

2.11. Відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

З огляду на це суд відкриває провадження у справі в частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції, і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, розгляд яких проводиться за правилами іншого виду судочинства.

Вирішуючи позовні вимоги банку та зустрічні позовні вимоги товариства, які виникли з окремих договорів кредиту, поруки й іпотеки та можуть бути самостійними і окремими предметами позову, суди зазначених вимог закону не врахували, безпідставно прийняли до провадження спір, що виник між юридичними особами і підлягає розгляду в порядку господарського судочинства, розглянули його разом із вимогами, які вирішуються в порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-1737цс15).

2.12. Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону N 606-XIV  у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження державний виконавець з власної ініціативи або за заявою сторони, а також сама заінтересована сторона мають право звернутися до суду з заявою про заміну сторони її правонаступником.

Відповідно до ч. 1 ст. 378 ЦПК України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою сторони суд замінює сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Частиною 4 ст. 82 Закону N 606-XIV встановлено, що рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Згідно з ч. 1 ст. 264 КАС України у разі вибуття однієї із сторін виконавчого провадження за поданням державного виконавця або за заявою заінтересованої особи суд може замінити сторону виконавчого провадження її правонаступником.

Ураховуючи зазначене вище та провівши аналіз положень законодавства необхідно провести розмежування подання заяви про заміну сторони виконавчого провадження.

Виходячи з положень Закону N 606-XIV та КАС України можна дійти висновку про те, що суд може замінювати сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні за виконавчим написом нотаріуса у порядку адміністративного судочинства.

Згідно з положеннями ЦПК України та Закону N 606-XIV суд може замінювати сторону виконавчого провадження при примусовому виконанні за виконавчим документом, виданим судом при розгляді цивільної справи у порядку цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-2391цс15).

2.13. Відповідно до положень п. 2 ч. 1 ст. 324 ЦПК України сторони та інші особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право оскаржити у касаційному порядку ухвали суду першої інстанції, вказані у пунктах 1, 3, 4, 13 - 18, 20, 24 - 29, 31 - 33 ч. 1 ст. 293 цього Кодексу, після їх перегляду в апеляційному порядку і ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі.

Отже, у касаційному порядку можуть бути оскаржені ухвали апеляційного суду, якщо вони перешкоджають подальшому провадженню у справі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-913цс15).

2.14. Частинами 2, 3 ст. 297 ЦПК України передбачено, що до апеляційної скарги, яка не оформлена відповідно до вимог, встановлених ст. 295 цього Кодексу, а також у разі несплати суми судового збору застосовуються положення ст. 121 цього Кодексу щодо постановлення суддею ухвали, в якій зазначаються підстави залишення заяви без руху, про що повідомляється позивач і надається йому строк для усунення недоліків.

Апеляційна скарга залишається без руху також у випадку, якщо вона подана після закінчення строків, установлених ст. 294 ЦПК України, і особа, яка її подала, не порушує питання про поновлення цього строку, або якщо підстави, вказані нею у заяві, визнані неповажними. При цьому протягом тридцяти днів з моменту отримання ухвали особа має право звернутися до апеляційного суду з заявою про поновлення строків або вказати інші підстави для поновлення строку. Якщо заяву не буде подано особою в зазначений строк або вказані нею підстави для поновлення строку апеляційного оскарження будуть визнані неповажними, суддя-доповідач відмовляє у відкритті апеляційного провадження.

Згідно із ч. 3 ст. 70 ЦПК України якщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього робочий день.

Крім того, за змістом ч. 6 ст. 70 ЦПК України строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення заява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на пошту чи передані іншими відповідними засобами зв'язку.

Оскільки апеляційний суд, постановляючи ухвалу про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою заявника у зв'язку з неусуненням недоліків апеляційної скарги, не звернув уваги на зазначені вимоги законодавства, не врахував можливості здачі заявником документів на пошту в установлений ухвалою суду про залишення апеляційної скарги без руху тридцятиденний строк з дня отримання заявником ухвали й передчасно вирішив питання про неусунення заявником недоліків в установлений судовою ухвалою строк, то вказана ухвала апеляційного суду про відмову у відкритті провадження за апеляційною скаргою разом з ухвалою суду касаційної інстанції про відмову заявнику у відкритті касаційного провадження підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-2053цс15).

2.15. Положеннями ст. 15 ЦПК України встановлено, що суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи щодо захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин.

Юрисдикція адміністративних судів поширюється на спори щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму.

Відповідно до ч. 1 ст. 174 КАС України право оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, засобів масової інформації, інформаційних агентств, підприємств, установ, організацій, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств, що порушують законодавство про вибори та референдум, мають виборча комісія, кандидат, партія (блок), місцева організація партії, які є суб'єктами відповідного виборчого процесу, комісія з референдуму, ініціативна група референдуму, інші суб'єкти ініціювання референдуму.

За змістом частин 3, 4 ст. 174 КАС України позовна заява про оскарження дій чи бездіяльності засобів масової інформації, інформаційних агентств, їхніх посадових та службових осіб, творчих працівників засобів масової інформації та інформаційних агентств подається до місцевого загального суду як адміністративного суду за їхнім місцезнаходженням у строк, встановлений частинами 6 і 7 ст. 172 КАС України, але не пізніше двадцять четвертої години дня, що передує дню голосування.

Аналіз зазначених норм закону дає підстави для висновку про те, що за правилами адміністративного судочинства підлягають розгляду справи за заявами суб'єктів виборчого процесу щодо оскарження дій засобів масової інформації в період виборчого процесу. Ця норма спрямована на те, аби забезпечити виборця об'єктивною інформацією щодо кандидата в депутати і допомогти йому зробити свій вибір під час голосування.

Позивачка звернулася до суду із позовом про захист честі, гідності, ділової репутації, спростування недостовірної інформації та відшкодування моральної шкоди після дня голосування, її позовні вимоги з посиланням на положення статей 275, 277 ЦК України спрямовані на захист особистих немайнових прав, а тому зазначений спір є цивільно-правовим і повинен розглядатися судом за правилами цивільного судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-2502цс15).

2.16. Положеннями абз. 2 ч. 3 ст. 1 Закону України від 12 серпня 2014 р. N 1632-VII "Про здійснення правосуддя та кримінального провадження у зв'язку з проведенням антитерористичної операції" судам надано право на вчинення необхідних процесуальних дій за документами і матеріалами, поданими учасниками судового процесу, за умови, що такі документи і матеріали є достатніми для ухвалення відповідного судового рішення у разі неможливості передачі матеріалів справи, розгляд якої не закінчено і яка перебуває у провадженні місцевого, апеляційного судів, розташованих у районі проведення антитерористичної операції, відповідно до встановленої цим Законом підсудності.

Матеріали і документи є достатніми, якщо суд може вирішити справу по суті.

Достатність оцінюється судом індивідуально.

Вирішуючи питання щодо достатності матеріалів і документів для ухвалення відповідного судового рішення, судам слід враховувати, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін і відповідно до ч. 4 ст. 10 ЦПК України суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи шляхом роз'яснення особам, які беруть участь у справі, їх прав та обов'язків, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у визначених процесуальним законодавством випадках (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-934цс15).

2.17. Спори про зняття з квартирного обліку громадян, які потребують поліпшення житлових умов, та про зобов'язання взяти на квартирний облік підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства, оскільки в такому разі особа звертається до суду за захистом порушеного цивільного, а не особистого немайнового права, а отже, цей спір не стосується захисту прав, свобод та інтересів від порушень з боку органів державної влади у сфері публічно-правових відносин, а пов'язаний з вирішенням питання щодо права на житло (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2139цс15).

2.18. Задоволення заяви про зміну способу і порядку виконання рішення суду щодо зобов'язання товариства виконати умови договору трудової участі та умови колективних договорів, забезпечивши особу та членів її сім'ї квартирою, на зобов'язання придбати за кошти товариства квартиру з подальшою передачею житла для проживання особі та членам її сім'ї фактично змінює рішення суду по суті та спосіб захисту, передбачений ст. 16 ЦК України (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справах N 6-2216цс15, 6-2427цс15).

2.19. Відповідно до ч. 3 ст. 232 ЦПК України повторне заочне рішення позивач та відповідач можуть оскаржити в загальному порядку, встановленому цим Кодексом.

Наявність права на апеляційне оскарження повторного заочного рішення означає можливість ухвалення такого рішення відповідно до загальних законодавчих вимог, які визначають умови заочного рішення та процедуру розгляду справи в заочному порядку.

Повторний розгляд справи після скасування першого заочного рішення по суті та функціонально є продовженням позовного провадження в суді першої інстанції (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 23 грудня 2015 р. у справі N 6-2478цс15).

Розділ 3. Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 3 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (у зв'язку зі встановленням міжнародною судовою установою порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом)

3.1. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 р. (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Згідно зі ст. 46 Конвенції держави, які її ратифікували, взяли на себе зобов'язання виконувати остаточні рішення Європейського суду з прав людини (далі - Суд) в будь-яких справах, у яких вони є сторонами.

Відповідно до ст. 1 Закону України від 23 лютого 2006 р. N 3477-IV "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" (далі - Закон N 3477-IV) виконання рішення Суду включає: а) виплату стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру.

Згідно зі ст. 10 зазначеного Закону з метою забезпечення відновлення порушених прав стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються такі додаткові заходи індивідуального характеру: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні Суду.

Відновлення попереднього юридичного стану стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Оскільки у справі, що розглядалася, рішенням Суду від 3 липня 2014 р. у справі "Мала проти України" встановлено порушення національними судами п. 1 ст. 6 Конвенції у зв'язку з несправедливістю обох проваджень у справі заявниці (п. 59 рішення Суду), відповідно до ч. 3 ст. 360 4 ЦПК України (у редакції Закону від 7 липня 2010 р. N 2453-VI) ухвала апеляційного суду Запорізької області від 23 травня 2006 р. та ухвала Верховного Суду України від 21 листопада 2006 р. підлягають скасуванню з передачею справи на новий розгляд до суду апеляційної інстанції (постанова Верховного Суду України від 6 квітня 2015 р. у справі N 6-47цс15).

Розділ 4. Висновки Верховного Суду України, викладені в постановах, ухвалених за результатами розгляду заяв про перегляд судового рішення з підстави, передбаченої п. 4 ч. 1 ст. 355 ЦПК України (невідповідність судового рішення суду касаційної інстанції викладеному у постанові Верховного Суду України висновку щодо застосування у подібних правовідносинах норм матеріального права)

Підрозділ 4.1. Спори про право власності та інші речові права

4.1.1. Стаття 41 Конституції України проголошує, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно зі статтями 317, 319 ЦК України саме власнику належить право розпоряджатися своїм майном на власний розсуд.

Відповідно до закріпленого у ст. 387 ЦК України загального правила власник має необмежене право витребувати майно із чужого незаконного володіння.

Витребування майна шляхом віндикації застосовується до відносин речово-правового характеру, зокрема якщо між власником і володільцем майна немає договірних відносин і майно перебуває у володільця не на підставі укладеного з власником договору.

Право власника на витребування майна від добросовісного набувача на підставі ч. 1 ст. 388 ЦК України пов'язується з тим, у який спосіб майно вибуло з його володіння. Ця норма передбачає вичерпний перелік підстав, коли за власником зберігається право на витребування свого майна від добросовісного набувача.

Однією з таких підстав є вибуття майна з володіння власника або особи, якій він передав його, не з їхньої волі іншим шляхом.

За змістом ст. 388 ЦК України випадки витребування майна власником від добросовісного набувача обмежені й можуть мати місце за умови, що майно вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно, поза їх волею.

Наявність в діях власника волі на передачу майна іншій особі виключає можливість його витребування від добросовісного набувача.

Вирішуючи спір про витребування майна з чужого незаконного володіння, суди повинні встановити, чи вибуло спірне майно з володіння власників у силу обставин, передбачених ч. 1 ст. 388 ЦК України, зокрема чи з їхньої волі вибуло це майно з їхнього володіння.

Оскільки добросовісне набуття в розумінні ст. 388 ЦК України можливе лише тоді, коли майно придбано не безпосередньо у власника, а в особи, яка не мала права відчужувати це майно, наслідком угоди, укладеної з таким порушенням, є повернення майна з чужого володіння (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 вересня 2015 р. у справі N 6-1203цс15).

4.1.2. Частиною 1 ст. 364 ЦК України передбачено право співвласника на виділ у натурі частки з майна, що є у спільній частковій власності.

Відповідно до ч. 2 ст. 364 ЦК України якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим (ч. 2 ст. 183 цього Кодексу), співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки.

Оскільки після виділу частки із спільного нерухомого майна в порядку ст. 364 ЦК України право спільної часткової власності припиняється, то при виділі частки із спільного нерухомого майна власнику, який здійснює виділ, та власнику (власникам), що залишаються, має бути виділена окрема площа, яка повинна бути ізольованою від приміщення іншого (інших) співвласників, мати окремий вихід, окрему систему життєзабезпечення (водопостачання, водовідведення, опалення тощо), тобто складати окремий об'єкт нерухомого майна в розумінні ст. 181 цього Кодексу та п. 10 Порядку присвоєння об'єкту нерухомого майна реєстраційного номера, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 грудня 2010 р. N 1117 "Про ідентифікацію об'єктів нерухомого майна для державної реєстрації прав на них".

Пунктом 2.3 гл. 2 Інструкції щодо проведення поділу, виділу та розрахунку часток об'єктів нерухомого майна (затверджено наказом Міністерства з питань житлово-комунального господарства України від 18 червня 2007 р. N 55; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 6 липня 2007 р. за N 774/14041) передбачено, що не підлягають поділу об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна. Питання щодо поділу об'єктів нерухомого майна може розглядатись лише після визнання права власності на них відповідно до закону.

Зазначені положення узгоджуються з нормами статей 316, 317, частин 1, 2 ст. 376 ЦК України.

Ураховуючи те, що за змістом статей 316, 317 ЦК України право власності - це право особи володіти, користуватися та розпоряджатися своїм майном на свій розсуд, але в межах, передбачених законом, здійснення особою самочинного будівництва відповідно до ч. 2 ст. 376 цього Кодексу не породжує в неї права власності на таке майно, а отже, виключає це майно із цивільного обороту.

Не підлягають поділу (виділу) об'єкти нерухомого майна, до складу яких входять самочинно збудовані (реконструйовані, переплановані) об'єкти нерухомого майна (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 30 вересня 2015 р. у справі N 6-286цс15).

Підрозділ 4.2. Спори, що виникають із земельних правовідносин

4.2.1. За змістом статей 256, 261 ЦК України позовна давність є строком пред'явлення позову як безпосередньо особою, право якої порушене, так і тими суб'єктами, які уповноважені законом звертатися до суду з позовом в інтересах іншої особи - носія порушеного права (інтересу).

При цьому як у випадку пред'явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред'явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, відлік позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Статтею 36 1 Закону України від 5 листопада 1991 р. N 1789-XII "Про прокуратуру" та ч. 2 ст. 45 ЦПК України передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді у межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначено у ст. 46 ЦПК України.

Згідно з ч. 1 ст. 46 ЦПК України органи та інші особи, які відповідно до ст. 45 цього Кодексу звернулися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах, мають процесуальні права і обов'язки особи, в інтересах якої вони діють, за винятком права укладати мирову угоду.

Прокурор, який бере участь у справі, має обов'язки і користується правами сторони, крім права на укладення мирової угоди.

Положення закону про початок перебігу позовної давності поширюється й на звернення прокурора до суду із заявою про захист державних інтересів.

Ухвалюючи рішення у справі, яка переглядалася, суд не врахував положення закону та дійшов помилкового висновку про початок перебігу позовної давності з дня виявлення прокурором порушень земельного законодавства під час здійснення прокурором перевірки (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-178цс15).

Підрозділ 4.3. Спори щодо виконання зобов'язань

4.3.1. Закріплена в п. 10 ч. 3 ст. 20 Закону України від 24 червня 2004 р. N 1875-IV "Про житлово-комунальні послуги" правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення платежів за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у ч. 2 ст. 625 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов'язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утриманими грошовими коштами, що підлягають сплаті кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

За відсутності оформлених договірних відносин, але в разі прострочення виконання грошового зобов'язання з оплати отриманих житлово-комунальних послуг на боржника покладається відповідальність, передбачена ч. 2 ст. 625 ЦК України. Застосування положень цієї частини зазначеної статті до спірних правовідносин також узгоджується із закріпленими в п. 3 ч. 1 ст. 96 ЦПК України нормами, відповідно до яких однією з вимог, за якими може бути видано судовий наказ, є вимога про стягнення заборгованості за оплату житлово-комунальних послуг з урахуванням індексу інфляції та трьох відсотків річних, нарахованих на суму заборгованості (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2023цс15).

Підрозділ 4.4. Спори, що виникають із договорів позики, кредитних договорів

4.4.1. Суди безпідставно не застосували до спірних правовідносин вимоги ч. 2 ст. 1050 ЦК України та не врахували, що банком були змінені строки виконання зобов'язань за кредитними договорами.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (ч. 4 ст. 267 ЦК України).

Частиною 2 ст. 118 ЦПК України встановлено, що позивач має право об'єднати в одній позовній заяві кілька вимог, пов'язаних між собою. При цьому вимоги позивача до кількох відповідачів можуть бути об'єднані в одне провадження, якщо ці вимоги однорідні, зокрема такі, які нерозривно пов'язані між собою, або від вирішення однієї з них залежить вирішення інших. Таке об'єднання не допускається, якщо відсутня спільність предмета позову.

Крім того, відповідно до ст. 16 ЦПК України не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Виходячи зі змісту статей 15, 16, 118 ЦПК України, статей 1, 12 ГПК України, позовні вимоги у зазначеній вище частині необхідно розглядати в порядку господарського судочинства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 2 грудня 2015 р. у справі N 6-1349цс15).

4.4.2. Відповідно до ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Згідно із ч. 1 ст. 651 цього Кодексу зміна договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом.

Законом України від 12 грудня 2008 р. N 661-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо заборони банкам змінювати умови договору банківського вкладу та кредитного договору в односторонньому порядку" (далі - Закон N 661-VI), який набрав чинності 9 січня 2009 р., положення ЦК України доповнено ст. 1056 1, ч. 2 якої передбачено, що встановлений договором розмір процентів не може бути збільшений банком в односторонньому порядку. Наведена редакція ст. 1056 1 ЦК України була чинною до 16 жовтня 2011 р.

З аналізу зазначених норм можна дійти висновку про те, що якщо умовами кредитного договору передбачається право банку в односторонньому порядку збільшувати розмір процентної ставки за користування кредитом у разі настання певних умов з додержанням установленої кредитним договором процедури повідомлення позичальника, то збільшення банком розміру процентної ставки за цим кредитним договором в односторонньому порядку є правомірним за умови, що рішення банку про таку зміну було прийняте до набрання чинності Законом N 661-VI (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 грудня 2015 р. у справі N 6-2355цс15).

Підрозділ 4.5. Спори щодо забезпечення виконання зобов'язань

4.5.1. Частиною 1 ст. 40 Закону України від 5 червня 2003 р. N 898-IV "Про іпотеку" (далі - Закон N 898-IV) передбачено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться у порядку, встановленому законом.

Нормою, яка встановлює порядок виселення із займаного житлового приміщення, є ст. 109 Житлового кодексу Української РСР (далі - ЖК УРСР), у ч. 1 якої передбачені підстави виселення.

Відповідно до ч. 2 ст. 109 ЖК УРСР громадянам, яких виселяють із жилих приміщень, одночасно надається інше постійне жиле приміщення, за винятком виселення громадян при зверненні стягнення на жилі приміщення, що були придбані ними за рахунок кредиту (позики) банку чи іншої особи, повернення якого забезпечене іпотекою відповідного жилого приміщення. Постійне жиле приміщення, що надається особі, яку виселяють, повинне бути зазначене в рішенні суду.

Під час ухвалення судового рішення про виселення мешканців на підставі ч. 2 ст. 39 Закону N 898-IV застосовуються як положення ст. 40 цього Закону, так і норма ст. 109 ЖК УРСР (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1630цс15).

4.5.2. Відповідно до ч. 1 ст. 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов'язання, а також у разі зміни зобов'язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності.

Зі змісту зазначеної норми вбачається, що до припинення поруки призводять зміни умов основного зобов'язання без згоди поручителя, які зумовили збільшення обсягу відповідальності останнього.

Таке збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов'язання виникає в разі: збільшення розміру процентної ставки за користування кредитом; установлення нових умов порядку зміни процентної ставки в бік збільшення; розширення змісту основного зобов'язання про дострокове повернення кредиту та плати за користування ним; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення) розміру неустойки тощо.

Внесення додатковою угодою змін до кредитного договору в частині збільшення розміру процентної ставки без згоди поручителя на такі зміни призводить до збільшення обсягу відповідальності останнього і зумовлює припинення поруки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 жовтня 2015 р. у справі N 6-1161цс15).

4.5.3. Частинами 1 та 3 ст. 33 Закону N 898-IV передбачено право іпотекодержателя задовольнити свої вимоги за основним зобов'язанням шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки в разі невиконання або неналежного виконання боржником основного зобов'язання. Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється на підставі рішення суду, виконавчого напису нотаріуса або згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя.

7 червня 2014 р. набув чинності Закон України від 3 червня 2014 р. N 1304-VII "Про мораторій на стягнення майна громадян України, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті" (далі - Закон N 1304-VII), згідно з п. 1 якого не може бути примусово стягнуте (відчужене без згоди власника) нерухоме житлове майно, яке вважається предметом застави згідно зі ст. 4 Закону України від 2 жовтня 1992 р. N 2654-XII "Про заставу" та/або предметом іпотеки згідно зі ст. 5 Закону N 898-IV, якщо таке майно виступає як забезпечення зобов'язань громадянина України (позичальника або майнового поручителя) за споживчими кредитами, наданими йому кредитними установами - резидентами України в іноземній валюті, та за умови, що: таке нерухоме житлове майно використовується як місце постійного проживання позичальника/майнового поручителя або є об'єктом незавершеного будівництва нерухомого житлового майна, яке перебуває в іпотеці, за умови, що у позичальника або майнового поручителя у власності не знаходиться інше нерухоме житлове майно; загальна площа такого нерухомого житлового майна (об'єкта незавершеного будівництва нерухомого житлового майна) не перевищує 140 кв. метрів для квартири та 250 кв. метрів для житлового будинку.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України).

Отже, мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільненням від його виконання. Тому установлений Законом N 1304-VII мораторій не передбачає втрати кредитором права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) в разі невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати його (відчужувати без згоди власника).

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до та після прийняття Закону N 1304-VII, залишаються в силі, а їх виконання припиняється до вдосконалення механізму, передбаченого п. 3 цього Закону.

Крім того, згідно з п. 4 Закону N 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Оскільки зазначений Закон не зупиняє дію нормативно-правових актів, що регулюють забезпечення зобов'язань, тому його чинність сама по собі не може бути підставою для відмови в позові, а є лише правовою підставою, що не дає змоги органам і посадовим особам, які здійснюють примусове виконання рішень про звернення стягнення на предмет іпотеки та провадять конкретні виконавчі дії, вживати заходів, спрямованих на примусове виконання таких рішень стосовно окремої категорії боржників чи іпотекодавців, на яких поширюється дія положень цього Закону на період його чинності.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону N 1304-VII не підлягає виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-9цс15).

4.5.4. 7 червня 2014 р. набув чинності Закон N 1304-VII.

Поняття "мораторій" у цивільному законодавстві визначається як відстрочення виконання зобов'язання (п. 2 ч. 1 ст. 263 ЦК України), що повною мірою відповідає лексичному значенню цього слова, яке розкривається в тлумачному словнику української мови.

Мораторій є відстроченням виконання зобов'язання, а не звільнення від його виконання. Отже, мораторій на стягнення майна, наданого як забезпечення кредитів в іноземній валюті, установлений Законом N 1304-VII, не позбавляє кредитора права на звернення стягнення на предмет іпотеки (застави) у випадку невиконання боржником зобов'язань за договором, а лише тимчасово забороняє примусово стягувати (відчужувати без згоди власника) зазначене майно.

Рішення судів про звернення стягнення на предмет іпотеки, ухвалені до і після прийняття зазначеного Закону, залишаються в силі, а їх виконання зупиняється до вдосконалення механізму, передбаченого п. 3 Закону N 1304-VII.

Згідно з п. 4 Закону N 1304-VII протягом дії цього Закону інші закони України з питань майнового забезпечення кредитів діють з урахуванням його норм.

Рішення ж суду в частині звернення стягнення на предмет іпотеки на час дії Закону N 1304-VII не підлягає виконанню (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 листопада 2015 р. у справі N 6-1385цс15).

Підрозділ 4.6. Спори, що виникають із договорів банківського вкладу та банківського рахунка

4.6.1. Закінчення строку дії договору банківського вкладу в разі невиконання зобов'язань не припиняє зобов'язальні правовідносини, а трансформує їх в охоронні, що містять обов'язок відшкодувати заподіяні збитки, встановлені договором чи законом.

При цьому згідно з ч. 2 ст. 1070 ЦК України проценти за користування грошовими коштами, що знаходяться на рахунку клієнта, сплачуються банком у розмірі, встановленому договором, а якщо відповідні умови не встановлені договором, - у розмірі, що звичайно сплачується банком за вкладом на вимогу.

Встановлено, що договір банківського вкладу не містить визначеного розміру процентної ставки за користування грошовим вкладом у разі неналежного виконання зобов'язань за договором після закінчення терміну його дії.

Проте суди, задовольняючи позов у повному обсязі, положення ч. 1 ст. 1058 та ст. 1061 зазначеного Кодексу у спірних правовідносинах застосували неправильно та дійшли помилкового висновку про те, що після закінчення терміну дії договору й у разі неналежного виконання його умов з банку на користь вкладника підлягають стягненню проценти за користування грошовим вкладом за процентною ставкою, передбаченою цим договором, не врахувавши, що договором не визначено розмір ставки процентів за користування депозитом у разі закінчення терміну його дії та неналежного виконання грошового зобов'язання за ним. Суд безпідставно не застосував норму ст. 1070 ЦК України та не врахував, що з банку підлягають стягненню проценти за процентною ставкою в розмірі, що зазвичай сплачується банком за вкладом на вимогу (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 листопада 2015 р. у справі N 6-1891цс15).

Підрозділ 4.7. Спори, що виникають із трудових правовідносин

4.7.1. Згідно з частинами 1, 3 ст. 49 2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.

Таким чином, однією з найважливіших гарантій для працівників при скороченні чисельності або штату є обов'язок власника підприємства чи уповноваженого ним органу працевлаштувати працівника.

Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49 2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.

Проте суд касаційної інстанції, погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, на зазначене уваги не звернув. Суд першої інстанції неналежно встановив фактичні обставини справи, від яких залежить правильне вирішення спору, не перевірив, чи були на той час наявні вакантні посади, які відповідали кваліфікації, освіті, досвіду роботи позивачки, чи було їх запропоновано позивачці, що є обов'язком роботодавця відповідно до вимог ст. 49 2 КЗпП України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 липня 2015 р. у справі N 6-491цс15).

4.7.2. Відповідно до п. 10 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 р. N 100, у випадках підвищення тарифних ставок і посадових окладів на підприємстві, в установі, організації відповідно до актів законодавства, а також за рішеннями, передбаченими в колективних договорах (угодах), як у розрахунковому періоді, так і в періоді, протягом якого за працівником зберігається середній заробіток, заробітна плата, включаючи премії та інші виплати, що враховуються при обчисленні середньої заробітної плати, за проміжок часу до підвищення коригуються на коефіцієнт їх підвищення; на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат провадиться з урахуванням їх фінансових можливостей.

Аналіз цієї норми дає підстави для висновку про те, що на госпрозрахункових підприємствах і в організаціях коригування заробітної плати та інших виплат здійснюється з урахуванням їх фінансових можливостей, і таке рішення приймається виконавчим органом підприємства відповідно до повноважень, установлених його статутом.

У справі, яка переглядалася, спільними постановами адміністрації та профспілкових комітетів підприємства були прийняті рішення щодо розміру коефіцієнтів зростання тарифних ставок і посадових окладів. Проте суди не перевірили фінансових можливостей господарського товариства для проведення коригування заробітної плати за час відпусток позивача та не з'ясували, чи приймалось відповідне рішення про коригування заробітної плати за час відпусток виконавчим органом госпрозрахункового підприємства в межах його компетенції та з урахуванням фінансових можливостей підприємства (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 7 жовтня 2015 р. у справі N 6-573цс15).

4.7.3. Вимушений прогул - це час, протягом якого працівник з вини власника або уповноваженого ним органу був позбавлений можливості працювати.

Основою для визначення загальної суми заробітку, що підлягає виплаті за час вимушеного прогулу, є середньоденна (середньогодинна) заробітна плата працівника, яка визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - календарних днів за цей період.

Апеляційний суд, з висновками якого погодився й суд касаційної інстанції, задовольняючи в повному обсязі позовні вимоги про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнув 429 тис. 417 грн 12 коп. за період з 23 травня 2012 р. по 30 червня 2015 р., тобто з дня звільнення до дня ухвалення судового рішення.

Проте суд не врахував, що у згаданий період (з 23 травня 2012 р. по 30 червня 2015 р.) позивача було поновлено на посаді (наказ від 16 квітня 2014 р.) на виконання рішення апеляційного суду від 9 квітня 2014 р. у цій же справі, але пізніше у зв'язку зі скасуванням цього рішення судом касаційної інстанції, відповідач цей наказ скасував та провів розрахунок з позивачем, внаслідок якого в період роботи після поновлення позивач на виконання судового рішення отримав певні суми виплат.

Суд стягнув з відповідача на користь позивача середній заробіток, у тому числі й за період, що не був вимушеним прогулом, коли позивач працював у відповідача та отримував заробітну плату.

Середньомісячна заробітна плата виплачується поновленому працівнику саме за час (період) вимушеного прогулу, а отже, середньомісячна заробітна плата не може бути стягнута за період, коли працівник був тимчасово поновлений, працював на посаді та отримував заробітну плату згідно з умовами трудового договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 9 грудня 2015 р. у справі N 6-2123цс15).

Підрозділ 4.8. Спори, що виникають із сімейних правовідносин

4.8.1. Статтею 60 СК України визначено, що майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу).

Відповідно до п. 3 ч. 1 ст. 57 зазначеного Кодексу майном, що є особистою приватною власністю дружини, чоловіка є майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто.

Належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна. Застосовуючи цю норму права (ст. 60 СК України) та визнаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Тобто критеріями, які дозволяють надати майну статус спільної сумісної власності, є: 1) час набуття такого майна; 2) кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття); 3) мета придбання майна, яка дозволяє надати йому правовий статус спільної власності подружжя.

Норма ст. 60 СК України вважається застосованою правильно, якщо набуття майна відповідає цим критеріям (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 25 листопада 2015 р. у справі N 6-2333цс15).

Підрозділ 4.9. Оскарження дій та/або актів державного виконавця

4.9.1. Положеннями ст. 1 Закону України від 21 квітня 1999 р. N 606-XIV "Про виконавче провадження" (далі - Закон N 606-XIV; тут і далі - у редакції на час виникнення спірних правовідносин) передбачено, що виконавче провадження як завершальна стадія судового провадження та примусове виконання рішень інших органів - це сукупність дій органів і посадових осіб, що спрямовані на примусове виконання рішень судів та інших органів, які провадяться на підставах, в межах повноважень та у спосіб, визначених цим Законом, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до цього Закону та інших законів, а також рішеннями, що відповідно до цього Закону підлягають примусовому виконанню.

Статтею 25 Закону N 606-XIV передбачено, що державний виконавець протягом трьох робочих днів з дня надходження до нього виконавчого документа виносить постанову про відкриття виконавчого провадження, в якій вказує про необхідність боржнику самостійно виконати рішення у строк до семи днів з моменту винесення постанови та зазначає, що у разі ненадання боржником документального підтвердження виконання рішення буде розпочате примусове виконання цього рішення із стягненням з боржника виконавчого збору і витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій, передбачених цим Законом.

Сплив строку, наданого для добровільного виконання рішення суду, сам по собі не є тією достатньою підставою, з якою законодавець пов'язує стягнення виконавчого збору з боржника. Виконавчий збір стягується на підставі постанови державного виконавця, якщо боржником в установлений для цього строк рішення добровільно не виконано, а державним виконавцем вчинено дії, спрямовані на примусове виконання.

Крім того, положеннями ч. 3 ст. 27 зазначеного Закону передбачено, що у разі отримання документального підтвердження про повне виконання рішення боржником до початку його примусового виконання державний виконавець закінчує виконавче провадження в порядку, встановленому цим Законом. Виконавчий збір та витрати, пов'язані з організацією та проведенням виконавчих дій, у такому разі з боржника не стягуються (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 6 липня 2015 р. у справі N 6-785цс15).

____________