ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

від 23 січня 2014 року

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України у складі: головуючого заступника Голови Верховного Суду України - секретаря Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України - Редьки А. І., суддів: Кліменко М. Р. (доповідача), Вус С. М., Глоса Л. Ф., Гошовської Т. В., Гриціва М. І., Заголдного В. В., Ковтюк Є. І., Косарєва В. І., Пивовара В. Ф., Пошви Б. М., Скотаря А. М., Таран Т. С., Школярова В. Ф., за участю: начальника управління участі прокурорів Генеральної прокуратури України у перегляді судових рішень у кримінальних справах К. М. В., захисників: ОСОБА 1, ОСОБА 2, розглянувши у відкритому судовому засіданні кримінальну справу щодо ОСОБА 3 за заявою засудженої ОСОБА 3 про перегляд ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2013 року, установила:

Вироком Солом'янського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2012 року ОСОБА 3, ІНФОРМАЦІЯ 1 року народження, таку, що судимості не має, засуджено за частиною п'ятою статті 191 Кримінального кодексу України (далі - КК) із застосуванням статті 69 КК на п'ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки без конфіскації майна; за частиною першою статті 366 КК до штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (вісімсот п'ятдесят грн.) з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на два роки шість місяців. На підставі статті 70 КК за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення менш сурового покарання більш суворим ОСОБА 3 визначено остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк п'ять років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки без конфіскації майна і на підставі статті 75 КК її звільнено від відбування основного покарання з випробуванням з іспитовим строком три роки з покладенням на неї обов'язків, передбачених пунктами 2 - 4 частини першої статті 76 КК України: не виїжджати за межі України на постійне проживання без дозволу органу кримінально-виконавчої інспекції, повідомляти цей орган про зміну місця проживання та періодично з'являтися для реєстрації.

ОСОБА 3 визнано винуватою у тому, що вона як директор комунального підприємства (далі - КП) "ІНФОРМАЦІЯ 2" за попередньою змовою з особою, справа щодо якої виділена в окреме провадження у зв'язку з розшуком (далі - іншою особою), відповідно до їх спільного злочинного умислу, 30 квітня 2010 року, не ставлячи підлеглого бухгалтера про свої наміри, дала йому вказівку про перерахування коштів КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" на банківські рахунки двох господарських товариств за нібито виконані ними певні роботи, і таким способом шляхом зловживання службовим становищем розтратила кошти КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" на суму 2464000 грн., що є особливо великим розміром, та для приховання розтрати склала завідомо неправдиві офіційні документи.

Апеляційний суд міста Києва вироком від 28 лютого 2013 року скасував вирок Солом'янського районного суду м. Києва від 12 жовтня 2012 року в частині звільнення ОСОБА 3 від відбування покарання на підставі статті 75 КК, і постановив новий вирок, яким засудив її за частиною п'ятою статті 191 КК із застосуванням статті 69 КК на п'ять років позбавлення волі з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки з конфіскацією майна; за частиною першою статті 366 КК - до штрафу в розмірі п'ятдесяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на два роки шість місяців, і на підставі статті 70 КК за сукупністю цих злочинів шляхом поглинення менш суворого покарання більш суворим остаточно визначив ОСОБА 3 покарання у виді позбавлення волі на п'ять років з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки з конфіскацією майна. У решті вирок суду першої інстанції залишив без зміни.

Колегія суддів судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ ухвалою від 16 липня 2013 року змінила вирок апеляційного суду міста Києва від 28 лютого 2013 року щодо ОСОБА 3 і пом'якшила призначене їй основне покарання за частиною п'ятою статті 191 КК із застосуванням статті 69 КК до двох років шести місяців позбавлення волі та на підставі статті 70 КК за сукупністю злочинів, передбачених частиною п'ятою статті 191 та частиною першою статті 366 КК України в редакції Закону України від 11 червня 2009 року, визначила остаточне покарання у виді позбавлення волі на строк два роки шість місяців з позбавленням права обіймати посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих та адміністративно-господарських функцій, строком на три роки з конфіскацією майна.

У заяві про перегляд судового рішення Верховним Судом України ОСОБА 3 посилається на те, що касаційний суд застосував щодо неї ту норму закону про кримінальну відповідальність, яку не застосував щодо подібного до інкримінованого їй суспільно небезпечного діяння. Зокрема вона вважає, що її дії належало кваліфікувати за частиною другою статті 364 КК, а не частиною п'ятою статті 191 КК, оскільки вона не мала матеріальної вигоди від учинених нею дій, а діяла, побоюючись звільнення з посади директора КП "ІНФОРМАЦІЯ 2".

На обґрунтування наявності підстав для перегляду справи Верховним Судом України ОСОБА 3 надала копію ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 2 квітня 2013 року. У цій справі касаційний суд погодився з рішенням апеляційного суду про наявність підстав для перекваліфікації дій засуджених з частини п'ятої статті 191 КК на частину другу статті 364 КК, оскільки дійшов висновку, що винним особам, які обіймали посади директорів державних підприємств і перерахували кошти на підставі договорів, на момент їх укладання та перерахування коштів не було відомо, що інший учасник договорів увів їх в оману і не мав наміру виконувати договірних зобов'язань, що виключало наявність у засуджених прямого умислу на розтрату ввірених їм державних коштів.

В іншій ухвалі від 5 лютого 2013 року, наданій ОСОБА 3 для порівняння, касаційний суд також погодився з аналогічною перекваліфікацією дій засуджених. Зокрема суд зазначив, що винні особи, які займали посади голови правління Калузького районного споживчого товариства (далі - РСТ) та головного інженера цього товариства, призначеного ліцитатором аукціонної комісії, та, діючи в інтересах третіх осіб, реалізували останнім об'єкти нерухомості РСТ по занижених цінах, вчинили не розтрату майна товариства, а зловживання службовим становищем, що спричинило тяжкі наслідки товариству, оскільки виручені від реалізації основних засобів кошти звернули на погашення заборгованості РСТ по кредитах.

ОСОБА 3 також порушує питання про неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми статті 75 КК. Посилається на те, що зазначена норма регламентує звільнення від відбування покарання, а це, на її думку, не стосується питань призначення покарання, звільнення від нього та від кримінальної відповідальності, а тому не існує обмежень для перегляду справи щодо неї Верховним Судом України. Вказує на те, що у подібних до її обставин та даних про особу касаційний суд визнавав правильним звільнення інших осіб від відбування покарання з випробуванням за злочин, передбачений частиною п'ятою статті 191 КК. Такий підхід касаційного суду у порівнюваних рішеннях, на її думку, дає підстави для застосування статті 75 КК і до неї.

На підтвердження цих доводів посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 квітня 2011 року, від 26 січня і 5 липня 2012 року, від 24 січня, 12 березня та 13 червня 2013 року.

ОСОБА 3 просить Верховний Суд України прийняти рішення, яким скасувати ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 липня 2013 року, перекваліфікувати її дії з частини п'ятої статті 191 КК на частину другу статті 364 КК та застосувати щодо неї статтю 75 КК.

Судова палата у кримінальних справах Верховного Суду України заслухала доповідь судді, пояснення захисників ОСОБА 1 та ОСОБА 2 про задоволення заяви ОСОБА 3, пояснення прокурора К. М. В. про безпідставність заяви, перевірила матеріали кримінальної справи та матеріали провадження за заявою ОСОБА 3, проаналізувала наукові висновки членів науково-консультативної ради при Верховному Суді України, обговорила доводи заяви та дійшла висновку про таке.

1. Порівняння суспільно небезпечних діянь оспореного рішення і порівнюваних рішень суду касаційної інстанції від 5 лютого 2013 року та від 2 квітня 2013 року свідчить про їх певну подібність за окремими спільними рисами, зокрема, за предметом посягання, спеціальним суб'єктом злочинів, такими ознаками об'єктивної сторони, як спосіб злочинної поведінки - зловживання службовим становищем і наслідками у виді матеріальної шкоди, заподіяної юридичній особі, та такою ознакою суб'єктивної сторони, як вчинення дій на користь третіх осіб. Водночас ці діяння отримали різну кримінально-правову оцінку: в оспореному рішенні - за частиною п'ятою статті 191 КК, а в порівнюваних - за частиною другою статті 364 КК. Це відповідно до вимог статті 400 12 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року (далі - КПК 1960 року) дає підстави Верховному Суду України розглянути в цій частині заяву ОСОБА 3, вирішити питання щодо законності прийнятого відносно неї оспореного судового рішення і визначити ознаки відмінності між нормами закону про кримінальну відповідальність, передбаченими статтями 191 і 364 КК.

Згідно з положеннями статті 400 11, пункту 1 частини першої статті 400 12, частини першої статті 400 21 КПК 1960 року перегляд оспореного рішення провадиться з огляду на ті фактичні обставини справи, які були встановлені та визнані доведеними судами першої та апеляційної інстанцій та з якими погодився суд касаційної інстанції.

ОСОБА 3 визнана винною у розтраті чужого майна шляхом зловживання службовим становищем директора КП "ІНФОРМАЦІЯ 2", тобто у вчиненні злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК.

За нормативним визначенням розтратою чужого майна визнається умисне, протиправне, безоплатне, безповоротне (назавжди) обернення (витрачання) на користь інших осіб шляхом споживання, безоплатної передачі, дарування, передачі в рахунок погашення боргу тощо винною особою чужого майна, яке їй ввірено, тобто на законних підставах надано для забезпечення зберігання, використання та розпорядження ним, чи майна, яке перебуває в її віданні, тобто щодо якого вона наділена повноваженнями тільки по розпорядженню ним і його використанню.

Розтрата чужого майна шляхом зловживання службовим становищем передбачає вчинення зазначених вище дій службовою особою з використанням всупереч інтересам служби при витрачанні чужого майна наданої їй влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій, яке виступає способом розтрати і утворює спеціальний склад службового зловживання (частина друга статті 191 КК). Ці дії можуть вчинятися винною службовою особою в тому числі шляхом надання вказівки підлеглій особі здійснити видачу чи передачу майна третій особі.

Розтрата вчиняється шляхом активної поведінки і вважається закінченою з моменту витрачання винною особою чужого майна, в тому числі з моменту його передачі від власника до третьої особи.

У результаті розтрати чужого майна шляхом зловживання службовим становищем винна службова особа, вчинивши з використанням свого службового становища дії з незаконного вилучення із активів (фондів) юридичної особи, у якої вона обіймає посаду, майна або коштів і передачі їх третім особам (фізичним чи юридичним), фактично забезпечує збільшення їх доходів, поліпшує їх майнове становище внаслідок виникнення у них можливості безпосереднього використання незаконно отриманого ними чужого майна.

З огляду на зазначені матеріальні ознаки, дії винної особи, яка вчиняє шляхом зловживання службовим становищем розкрадання чужого майна у формі його розтрати - передачі третім особам для задоволення їх корисливих інтересів, характеризуються корисливим мотивом і метою обернення чужого майна на користь третіх осіб.

Розтрата чужого майна шляхом зловживання службовим становищем здійснюється тільки з прямим умислом, коли винна особа усвідомлює суспільно небезпечний характер своїх дій, передбачає їх суспільно небезпечні наслідки і бажає їх настання.

У результаті розтрати чужого майна шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем для власника цього майна виникають наслідки у вигляді тільки реальної майнової шкоди, прямих майнових збитків, які носять характер нестачі і можуть приховуватись вчиненням службового підроблення, що потребує додаткової кваліфікації за статтею 366 КК.

Розмежування розтрати чужого майна шляхом зловживання службовим становищем (стаття 191 КК) від зловживання службовим становищем, вчиненим в інтересах третіх осіб із заподіянням істотної шкоди або тяжких наслідків юридичній особі (стаття 364 КК), здійснюється за характером наслідків, способом їх заподіяння та за формою вини.

Зокрема за статтею 364 КК шкода може полягати як у прямих матеріальних збитках, так і в упущеній вигоді; злочин може вчинятися як шляхом активної поведінки, так і бездіяльності; форма вини при вчиненні цього злочину може бути як умисна, так і необережна - щодо наслідків; майнова вигода винною особою отримується не внаслідок незаконного вилучення та безоплатного обернення на користь третіх осіб майна, а за рахунок незаконного використання майна, тимчасового його вилучення, приховування раніше заподіяних збитків тощо. Також зловживання службовим становищем при вчиненні злочину, передбаченого частиною другою статті 191 КК, виступає способом розкрадання чужого майна, а при зловживанні службовим становищем, відповідальність за яке передбачена статтею 364 КК, службова особа не розкрадає чуже майно, а, діючи всупереч інтересам служби і протиправно отримуючи вигоду із свого службового становища, заподіює власникові майнову шкоду.

Таким чином, можна зробити висновок, що основні відмінності полягають в тому, що службова особа при скоєнні злочину, передбаченого статтею 364 КК, зловживаючи своїм службовим становищем, заподіює майнову шкоду власнику при відсутності хоча б однієї ознаки розкрадання чужого майна, в тому числі в формі розтрати шляхом зловживання службовим становищем, зокрема за відсутності безоплатності (коли здійснюється оплатна реалізація майна, в тому числі в певних випадках за зниженими цінами), безповоротності вилучення (коли майно не витрачено та існує можливість його повернення або коли має місце його тимчасове запозичення) тощо.

Слід зазначити, що Верховний Суд України раніше висловив правовий висновок про ознаки відмінності між аналізованими видами злочинів, пов'язаних із зловживанням службовим становищем. У цьому висновку Верховний Суд України, з поміж іншого, зазначив, що у тому разі, коли зловживання службовою особою своїм службовим становищем виступає способом розкрадання чужого майна, при якому винний незаконно вилучає та безоплатно обертає майно на свою користь чи користь третіх осіб, то такі дії утворюють спеціальний склад зловживання службовим становищем і мають кваліфікуватися за статтею 191 КК. Якщо ж службове зловживання не супроводжується розкраданням чужого майна (в будь-якій формі), не пов'язується з протиправним вилученням та безоплатним оберненням його у свою власність чи власність третіх осіб, а призводить до набуття іншої вигоди, то ці дії охоплюються диспозицією статті 364 КК (справа N 5-27кс12).

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність правозастосування, суд дійшов висновку, що ОСОБА 3 як директор КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" була наділена службовими повноваженнями розпоряджатися майном і коштами підприємства для забезпечення його прибуткової діяльності, ефективного використання та зберігання закріпленого за підприємством комунального майна, тобто правомочністю розпоряджатися ввіреними їй грошовими коштами; саме вона використала своє службове становище всупереч інтересам служби і прийняла рішення про вилучення грошових коштів КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" і безоплатне та безповоротне перерахування їх на користь третіх осіб.

Ці дії за своїми ознаками утворюють розтрату чужого майна шляхом зловживання службовим становищем і правильно кваліфіковані як злочин проти власності (частина п'ята статті 191 КК).

Той факт, що рішення про вилучення грошей з рахунку КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" і перерахування їх на користь третіх осіб було ініційоване іншою особою, і те, що, за показаннями засудженої, особисто вона не заволоділа цими грошима, не змінює характеру інкримінованого ОСОБА 3 діяння проти власності і не впливає на його кримінально-правову оцінку.

Відповідно до частини четвертої статті 41 КК особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

У цій справі, за визнанням самої ОСОБА 3, вона усвідомлювала, що наказ іншої особи був явно незаконним, оскільки ніяких договірних відносин у КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" з тими юридичними особами, на користь яких належало перерахувати кошти, не існувало і ніяких послуг для КП вони не надавали і надавати не повинні були, але вона виконала наказ тільки тому, що боялася втратити роботу. Отже, виконавши наказ про перерахування грошей на користь третіх осіб, ОСОБА 3 розуміла, що у такий спосіб вчиняє розтрату чужого майна з використанням свого службового становища.

Неотримання службовою особою особисто вигоди при тому, що таку вигоду отримують треті особи, на користь яких перераховані кошти, не виключає наявності в її діях ознак розтрати чужого майна шляхом зловживання службовим становищем, оскільки попри те, що майно безоплатно обертається на користь третіх осіб, водночас реалізується корисливий інтерес особи, яка, зловживаючи службовим становищем, вчинила дії з перерахування коштів.

В ухвалах судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду з розгляду цивільних і кримінальних справ від 5 лютого та від 2 квітня 2013 року фактичні обставини суспільно небезпечних діянь, щодо яких ухвалені ці рішення, подібні за окремими елементами складу злочину з обставинами діяння, вчиненого ОСОБА 3, однак слушно отримали інакшу кримінально-правову кваліфікацію, а саме за частиною другою статті 364 КК.

У цих справах суд касаційної інстанції погодився с висновками судів нижчої ланки про відсутність в діях засуджених ознак злочину, передбаченого частиною п'ятою статті 191 КК, оскільки поставлене їм за провину зловживання своїм службовим становищем не було пов'язано з безоплатним, безповоротним оберненням майна на користь третіх осіб. У цих справах у винних осіб протиправне використання своїх службових повноважень було зумовлено такими причинами, в основі яких не було, а тому і не реалізовувався намір на розкрадання чужого майна. Наслідки, які фактично настали від дій цих осіб, та злочинна мета цих дій повністю охоплюються диспозицією статті 364 КК.

Зіставлення фактичних обставин оспорюваного та порівнюваних суспільно небезпечних діянь в обсягах, установлених у судових рішеннях, не дає підстав вважати, що до діяння, вчиненого ОСОБА 3, належало застосувати норму статті 364 КК, а не норму статті 191 КК. У свою чергу, ці висновки спростовують твердження у заяві про наявність неоднакового застосування однієї і тієї ж норми закону про кримінальну відповідальність (статті 364 КК) в подібних суспільно небезпечних діяннях.

2. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 400 12 КПК 1960 року підставами для перегляду судових рішень Верховним Судом України, що набрали законної сили, є неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм кримінального закону щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень. Ця процесуальна норма закону містить застереження, що із зазначених у ній підстав не переглядаються судові рішення з питань призначення покарання, звільнення від покарання та від кримінальної відповідальності.

У заяві ОСОБА 3 вказує, що за рішенням суду касаційної інстанції призначене їй покарання належить відбувати реально, тоді як у порівнюваних рішеннях за діяння, аналогічні інкримінованим їй, з огляду на схожі дані про особу та обставини, що впливають на покарання, прийняті рішення про звільнення засуджених від відбування основного покарання з випробуванням (стаття 75 КК). На переконання ОСОБА 3, конкретні обставини її справи та обставини порівнюваних рішень є подібними і роблять можливим звільнення її від відбування покарання на підставі норми, застосованої у порівнюваних рішеннях. При цьому, стверджуючи про неправильне призначення їй покарання, заявниця по суті в заяві посилається на місце цієї норми в Загальній частині КК і не наводить аргументів про неоднакове застосування судами касаційної інстанції зазначеної норми закону.

Аналіз юридичних термінів і понять, які використані у статтях розділу XI "Призначення покарання" і розділу XII "Звільнення від покарання та його відбування" КК, свідчить про те, що поняттям "звільнення від покарання" охоплюються й окремі різновиди звільнення від відбування покарання особи, яка його не відбувала взагалі, в тому числі і звільнення від відбування покарання з випробуванням, передбачене статтею 75 КК; таке звільнення, як видно зі змісту цієї статті, безпосередньо пов'язане з призначенням судом покарання винній особі.

Слід визнати, що положення статті 75 КК, яка передбачає звільнення від відбування покарання з випробуванням, стосуються питань призначення покарання і звільнення від нього, незалежно від того, в якому розділі КК України знаходиться зазначена стаття кримінального закону.

Для визначення, чи входить застосування норми статті 75 КК до застережень, зазначених у пункті 1 частини першої статті 400 12 КПК 1960 року, треба враховувати, що прийняття судом рішення про призначення покарання або звільнення від нього (від відбування покарання) включає такі складові, як:

а) дотримання судом нормативно визначених в законі формальних вимог, які стосуються неконкретизованого кола осіб;

б) дотримання судом визначених законодавством вимог, які стосуються конкретної винної особи і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями, тобто правозастосовною інтелектуально-вольовою діяльністю суду з передбаченого кримінальним законом правом вибору одного з можливих варіантів рішення у кримінальній справі).

У першому випадку порушення судом нормативно визначених в законі формальних вимог застосування статті 75 КК, зокрема таких умов звільнення від відбування покарання з випробуванням, як призначення судом за вчинений злочин основного покарання того виду, який вказаний в частині першій статті 75 КК України, обмеження строку позбавлення волі п'ятьма роками, не призначення додаткового покарання у виді конфіскації майна тощо, в разі порівняння з рішенням, в якому дотримані ці законні вимоги, є підставою для перегляду Верховним Судом України оспореного рішення, оскільки чітко встановлюється неоднаковість правозастосування однієї і тієї ж норми кримінального закону поза межами призначення покарання в залежності від даних про особу засудженого, і усунення зазначеного порушення відповідає цілям діяльності Верховного Суду України із забезпечення однакового застосування судами (судом) касаційної інстанції норм матеріального права (ст. 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів") та не є втручанням в інтелектуально-вольову складову прийняття судом рішення.

У другому випадку прийняття судом рішення про призначення конкретній винній особі покарання, звільнення від нього та від його відбування прямо стосується застереження, викладеного в пункті 1 частини першої статті 400 12 КПК.

Зі змісту заяви випливає, що ОСОБА 3 фактично порушує питання про недотримання судом визначених законодавством вимог, що стосуються конкретної винної особи і пов'язані із суддівським розсудом (дискреційними повноваженнями).

Поняття судової дискреції (судового розсуду) у кримінальному судочинстві охоплює повноваження суду (його права та обов'язки), надані йому державою, обирати між альтернативами, кожна з яких є законною, та інтелектуально-вольову владну діяльність суду з вирішення у визначених законом випадках спірних правових питань, виходячи із цілей та принципів права, загальних засад судочинства, конкретних обставин справи, даних про особу винного, справедливості та достатності обраного покарання тощо.

Підставами для судової дискреції (судового розсуду) при призначенні покарання виступають: кримінально-правові відносно-визначені (де встановлюються межі покарання) та альтернативні (де передбачено декілька видів покарань) санкції; принципи права; уповноважуючи норми, в яких використовуються щодо повноважень суду формулювання "може", "вправі"; юридичні терміни та поняття, які є багатозначними або не мають нормативного закріплення, зокрема "особа винного", "щире каяття" тощо; оціночні поняття, зміст яких визначається не законом або нормативним актом, а правосвідомістю суб'єкта правозастосування, наприклад, при врахуванні пом'якшуючих та обтяжуючих покарання обставин (статті 66, 67 КК), визначенні "інших обставин справи", можливості виправлення засудженого без відбування покарання, що має значення для застосування статті 75 КК тощо; індивідуалізація покарання - конкретизація виду і розміру міри державного примусу, який суд призначає особі, що вчинила злочин, залежно від особливостей цього злочину і його суб'єкта.

Дискреційні повноваження суду визнаються і Європейським судом з прав людини (зокрема справа "Довженко проти України"), який в своїх рішеннях зазначає лише про необхідність визначення законності, обсягу, способів і меж застосування свободи оцінювання представниками судових органів, виходячи із відповідності таких повноважень суду принципу верховенства права. Це забезпечується, зокрема відповідним обґрунтуванням обраного рішення в процесуальному документі суду тощо.

Загальні засади призначення покарання (стаття 65 КК) наділяють суд правом вибору однієї із форм реалізації кримінальної відповідальності - призначити покарання або звільнити від покарання чи від його відбування, завданням якої є виправлення та попередження нових злочинів. Ця функція за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки потребує врахування та оцінки конкретних обставин справи, ступеня тяжкості вчиненого злочину, особи винного, обставин, що впливають на покарання. Реалізація цієї функції становить правозастосовну інтелектуально-вольову діяльність суду, в рамках якої і приймається рішення про можливість застосування чи незастосування статті 75 КК, за змістом якої рішення про звільнення від відбування покарання з випробуванням суд може прийняти лише у випадку, якщо при призначенні покарання певного виду і розміру, враховуючи тяжкість злочину, особу винного та інші обставини справи, дійде висновку про можливість виправлення засудженого без відбування покарання.

Оскільки питання про звільнення від відбування покарання відносяться до дискреційних повноважень суду і стосуються питання призначення покарання і звільнення від нього, вони підпадають під застереження, передбачені пунктом 1 частини першої статті 400 12 КПК, а тому не можуть бути предметом перегляду Верховним Судом України.

За обставин, коли у справі немає неоднакового застосування однієї і тієї самої норми закону про кримінальну відповідальність щодо подібних суспільно небезпечних діянь, що потягло ухвалення різних за змістом судових рішень, а також, коли в заяві про перегляд судових рішень порушені питання, які підпадають під встановлені законом обмеження на перегляд Верховним Судом України цих рішень, заява ОСОБА 3 задоволенню не підлягає.

Керуючись пунктом 15 розділу XI "Перехідні положення" Кримінального процесуального кодексу України, статтями 400 12, 400 20, 400 21, 400 23 КПК 1960 року, постановила:

Відмовити у задоволенні заяви засудженої ОСОБА 3.

Постанова є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 400 12 Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року.

 

Головуючий

А. І. Редька

Судді:

С. М. Вус

 

Л. Ф. Глос

 

Т. В. Гошовська

 

М. І. Гриців

 

В. В. Заголдний

 

Є. І. Ковтюк

 

В. І. Косарєв

 

М. Р. Кліменко

 

В. Ф. Пивовар

 

Б. М. Пошва

 

А. М. Скотарь

 

Т. С. Таран

 

В. Ф. Школяров