ВЕРХОВНИЙ СУД УКРАЇНИ

ПОСТАНОВА

16.05.2011 р.

Справа N 5-2кс11

 

Верховний Суд України у складі: головуючого - Гошовської Т. В., суддів - Балюка М. І., Барбари В. П., Берднік І. С., Глоса Л. Ф., Григор'євої Л. І., Гриціва М. І., Гуля В. С., Гуменюка В. І., Гусака М. Б., Ємця А. А., Жайворонок Т. Є., Канигіної Г. В., Кліменко М. Р., Колесника П. І., Коротких О. А., Косарєва В. І., Кривенди О. В., Кривенка В. В., Кузьменко О. Т., Лященко Н. П., Маринченка В. Л., Охрімчук Л. І., Панталієнка П. В., Патрюка М. В., Пивовара В. Ф., Пилипчука П. П., Потильчака О. І., Пошви Б. М., Редьки А. І., Сеніна Ю. Л., Скотаря А. М., Терлецького О. О., Тітова Ю. Г., Шицького І. Б., Яреми А. Г., за участю: заявникаь - ОСОБА_1, заступника Генерального прокурора України Ударцова Ю. В., представника Міністерства юстиції України - Кульчицького Н. С., розглянувши кримінальну справу щодо ОСОБА_1 за його заявою про перегляд винесених у цій справі щодо нього судових рішень - вироку Залізничного районного суду м. Львова від 21 червня 2001 року, ухвали апеляційного суду Львівської області від 25 вересня 2001 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 липня 2003 року з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов'язань при вирішенні справи судом, встановив:

Вироком Залізничного районного суду м. Львова від 21 червня 2001 року ОСОБА_1, ІНФОРМАЦІЯ_1 року народження, уродженця м. Ростова-на-Дону Російської Федерації, громадянина України, мешканця АДРЕСА_1 не судимого,

- засуджено за ч. 2 ст. 106 КК України 1960 року до покарання у виді штрафу у розмірі 25 мінімальних розмірів заробітної плати; за ст. 198 КК України 1960 року до покарання у виді штрафу у розмірі 30 мінімальних розмірів заробітної плати.

На підставі ст. 42 КК України 1960 року за сукупністю злочинів ОСОБА_1 визначено остаточне покарання у виді штрафу у розмірі 40 мінімальних розмірів заробітної плати.

На підставі пункту "г" статті 1 Закону України "Про амністію" від 16 липня 1999 року ОСОБА_1 звільнено від призначеного покарання.

Постановлено стягнути з ОСОБА_1 на користь потерпілого ОСОБА_2 2006 гривень на відшкодування моральної шкоди та 400 гривень матеріальних витрат, пов'язаних із наданням послуг адвокатом.

Цим же вироком виправдано ОСОБА_2 за ч. 2 ст. 106 КК України 1960 року.

За вироком суду ОСОБА_1 визнано винуватим і засуджено за вчинення самоправства та умисне заподіяння легких тілесних ушкоджень ОСОБА_2 за таких обставин.

Як визнав установленим суд, ОСОБА_1 22 липня 1999 року самовільно змінив замок на дверях до горища з коридору спільного користування в будинку АДРЕСА_1, обмеживши тим самим доступ до користування горищем інших мешканців цього будинку.

27 липня 1999 року близько 14 години, коли мешканець будинку ОСОБА_2 хотів зайти до горища, то ОСОБА_1 відмовився відчинити йому двері та сокирою завдав ОСОБА_2 один удар по руці, заподіявши потерпілому легкі тілесні ушкодження у вигляді двох ран поверхні лівої кисті в ділянці середньої фаланги 3-го і 4-го пальців.

Ухвалою колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду Львівської області від 25 вересня 2001 року апеляції засудженого ОСОБА_1 та його захисника - адвоката ОСОБА_3 залишені без задоволення, а вирок місцевого суду без зміни.

25 березня 2002 року до Верховного Суду України на судові рішення щодо ОСОБА_1. і ОСОБА_2 надійшла касаційна скарга засудженого ОСОБА_1 від 16 березня 2002 року.

9 квітня 2002 року за N 5-961ск02 за підписом судді Верховного Суду України на адресу ОСОБА_1 було направлено повідомлення про те, що його скарга на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 21 червня 2001 року та на ухвалу апеляційного суду Львівської області від 25 вересня 2001 року розглянута у Верховному Суді України як клопотання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження, і підстав для витребування справи не знайдено.

8 квітня 2003 року Європейський суд з прав людини розпочав розгляд заяви N 24402/02, поданої проти України ОСОБА_1, у якій заявник посилався на те, що було обмежено його право на судовий захист, а отже і право на справедливий судовий розгляд, оскільки Верховний Суд України у касаційному порядку його касаційну скаргу не розглянув, а вирішив її у порядку виключного провадження.

13 червня 2003 року постановою судді Верховного Суду України було відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1  від 16 березня 2002 року, витребувана кримінальна справа, та ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 липня 2003 року справа призначена до розгляду на 10 годину 31 липня 2003 року з обов'язковим повідомленням осіб, зазначених у ст. 384 КПК України.

18 липня 2003 року за N 5-2700км03 засудженому ОСОБА_1, його захиснику ОСОБА_3, потерпілому (виправданому) ОСОБА_2 та його представнику - адвокату ОСОБА_4, а також Генеральній прокуратурі України були направлені поштою повідомлення про дату, час та місце розгляду справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на судові рішення щодо нього і ОСОБА_2.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 липня 2003 року було відмовлено у задоволенні касаційної скарги засудженого ОСОБА_1.

У розгляді справи в касаційному порядку брали участь прокурор та потерпілий (виправданий) ОСОБА_2, а засуджений ОСОБА_1 та його захисник ОСОБА_3 у судове засідання не з'явилися, не повідомивши Верховний Суд України про причини своєї неявки та про своє бажання брати участь у розгляді справи.

Рішенням Європейського суду з прав людини по справі "ОСОБА_1 проти України" від 20 травня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 20 серпня 2010 року, констатовано порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі - Конвенції).

Як убачається з мотивувальної частини зазначеного рішення, такого висновку Суд дійшов у зв'язку з тим, що касаційна скарга ОСОБА_1, яка була подана в порядку касаційного оскарження, була розглянута 9 квітня 2002 року та відхилена Верховним Судом України як клопотання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження без обґрунтування та винесення будь-якого процесуального рішення, і це становило втручання в право доступу заявника до суду касаційної інстанції з обмеженням такого доступу.

Також у рішенні зазначено, що Верховний Суд України, відкривши касаційне провадження по касаційній скарзі ОСОБА_1 та розглянувши її у касаційному порядку 31 липня 2003 року з прийняттям рішення про відмову в задоволенні скарги, зробив це в судовому засіданні за відсутності заявника, але в присутності прокурора та потерпілого по справі.

Узявши до уваги всі обставини справи, Суд дійшов висновку, що ОСОБА_1 зазнав надмірного обмеження свого права на доступ до суду, та, відповідно, права на справедливий суд, що не було визнано чи виправлено національними державними органами.

У заяві, поданій у встановлений ч. 2 ст. 40014 КПК України строк до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, ОСОБА_1 порушив питання про перевірку законності та обґрунтованості вироку Залізничного районного суду м. Львова від 21 червня 2001 року, ухвали колегії суддів судової палати у кримінальних справах апеляційного суду від 25 вересня 2001 року, ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 липня 2003 року та просив прийняти рішення про його виправдання за ст. 198 КК України 1960 року або скасувати всі зазначені судові рішення щодо нього та направити справу на новий судовий розгляд до суду першої інстанції. На обґрунтування своїх вимог навів аналіз доказів, які, на його думку, підтверджували безпідставність висновків судів усіх інстанцій.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, засудженого ОСОБА_1, який підтримав свою заяву, представника Міністерства юстиції України, який вважав, що заява засудженого підлягає задоволенню частково, а ухвала колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 липня 2003 року - скасуванню з направленням справи на новий касаційний розгляд до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, заступника Генерального прокурора України, який вважав, що заява засудженого підлягає задоволенню частково з визнанням Верховним Судом України того факту, що ОСОБА_1 зазнав тимчасового обмеження свого права на доступ до суду касаційної інстанції та, відповідно, права на справедливий суд, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи заяви, Верховний Суд України вважає, що заява підлягає задоволенню частково.

Відповідно до ст. 129 Конституції України однією із засад судочинства є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду, крім випадків, встановлених законом.

Частиною 2 ст. 383, ч. 2 ст. 384, ч. 2 ст. 386 КПК України в редакції, яка діяла станом на 2002 рік, передбачалося, що засуджений мав право оскаржити у касаційному порядку вирок суду першої інстанції, ухвалу апеляційного суду, постановлену щодо цього вироку, протягом шести місяців з моменту набрання вироком законної сили.

Як убачається з матеріалів справи, ОСОБА_1 16 березня 2002 року, тобто протягом встановленого законом процесуального строку, подав до Верховного Суду України касаційну скаргу на вирок Залізничного районного суду м. Львова від 21 червня 2001 року та ухвалу апеляційного суду Львівської області від 25 вересня 2001 року.

Ця касаційна скарга засудженого помилково була розглянута як клопотання в порядку виключного провадження, про що 9 квітня 2002 року за N 5-961ск02 за підписом судді Верховного Суду України на адресу ОСОБА_1. у відповідності до вимог ч. 3 ст. 4009 КПК України було направлено повідомлення про те, що підстав для витребування справи не знайдено.

Отже, те, що касаційна скарга ОСОБА_1, яка була подана в порядку касаційного оскарження, була розглянута та відхилена Верховним Судом України як клопотання про перегляд судових рішень у порядку виключного провадження свідчить, що у даному випадку мало місце втручання в право доступу засудженого ОСОБА_1 до суду касаційної інстанції, він зазнав обмеження свого права на доступ до суду та, відповідно, права на справедливий суд, у зв'язку із чим Верховний Суд України визнає, що цим було допущено порушення п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод (далі Конвенція).

Разом з тим, слід зазначити, що це обмеження права ОСОБА_1 на доступ до суду касаційної інстанції носило тимчасовий характер та було виправлено суддею Верховного Суду України, який 13 червня 2003 року відкрив касаційне провадження за касаційною скаргою ОСОБА_1. про що був належним чином повідомлений засуджений, від якого до Верховного Суду України 15 липня 2003 року надійшло клопотання, яке за своїм змістом є доповненням до касаційної скарги.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 17 липня 2003 року справа була призначена до розгляду на 10 годину 31 липня 2003 року, про що 18 липня 2003 року за N 5-2700км03 засудженому ОСОБА_1, його захиснику ОСОБА_3, потерпілому (виправданому) ОСОБА_2 та його представнику - адвокату ОСОБА_4, а також Генеральній прокуратурі України були направлені поштою повідомлення про дату, час та місце розгляду справи за касаційною скаргою ОСОБА_1 на судові рішення щодо нього і ОСОБА_2.

Як убачається з ухвали колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Верховного Суду України від 31 липня 2003 року, касаційна скарга засудженого ОСОБА_1 була розглянута у встановленому законом порядку і в її задоволенні відмовлено.

У розгляді справи в касаційному порядку брали участь прокурор та потерпілий (виправданий) ОСОБА_2, а засуджений ОСОБА_1 та його захисник ОСОБА_3 у судове засідання касаційної інстанції не з'явилися, не повідомивши Верховний Суд України про причини своєї неявки та про своє бажання брати участь у розгляді справи.

Будь-яких даних про те, що засуджений ОСОБА_1 не був належним чином повідомлений про розгляд справи судом касаційної інстанції, в матеріалах справи немає. Не вказує на це і ОСОБА_1 у своїй заяві.

Крім того, відповідно до вимог статей 362, 394 КПК України (у редакції, яка діяла станом на 2002 р.) участь засудженого в розгляді справи судом касаційної інстанції при перевірці судових рішень, зазначених у ч. 2 ст. 383 КПК України, не є обов'язковою і це положення відповідає практиці Європейського Суду з прав людини (Monnel and Morris v. UK (1987), § 58; Fejde v. Sweden (1991), § 31; Sinichkin v. Russia (2010), § 31; Botten v. Norway (1995), § 39), аналіз якої свідчить про те, що відсутність засудженого, потерпілого у касаційній інстанції не може автоматично вважатися порушенням п. 1 ст. 6 Конвенції.

Підстав вважати, що відсутність ОСОБА_1 та його захисника при розгляді справи судом касаційної інстанції вплинула на правильність прийнятого рішення, немає.

Отже, Верховним Судом України у 2003 році було відновлено провадження у кримінальній справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 на судові рішення щодо нього з відновленням його попереднього юридичного стану, якій він мав до порушення Конвенції щодо обмеження його права на доступ до касаційного суду та, відповідно, права на справедливий суд.

Однак, оскільки зазначене порушення Конвенції до теперішнього часу не було визнано національними державними органами України, у тому числі судами, Верховний Суд України визнає, що у квітні 2002 року Верховним Судом України було допущено порушення п. 1 ст. 6 Конвенції щодо права ОСОБА_1 на доступ до суду касаційної інстанції і це є справедливою сатисфакцією та не потребує інших заходів з боку держави. У цій частині заява ОСОБА_1 підлягає задоволенню.

Що стосується посилань засудженого ОСОБА_1 у заяві на необґрунтованість його засудження, то вони стосуються перегляду фактичних обставин справи, що не є предметом розгляду Верховного Суду України у порядку, передбаченому главою 321 КПК України, а тому в цій частині його вимоги не підлягають задоволенню.

Ураховуючи наведене в сукупності, Верховний Суд України підстав для скасування постановлених по справі судових рішень, як про це йдеться у заяві ОСОБА_1, не вбачає.

На підставі викладеного, керуючись ст. 40011, 40021 КПК України, Верховний Суд України постановив:

заяву засудженого ОСОБА_1 задовольнити частково.

Визнати, що при зверненні ОСОБА_1 в березні 2002 року з касаційною скаргою до Верховного Суду України мало місце тимчасове обмеження його права на доступ до касаційного суду та, відповідно, права на справедливий суд, тобто порушення пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини й основоположних свобод.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і не може бути оскаржена, крім як на підставі, передбаченій пунктом 2 частини першої статті 40012 КПК України.

 

Головуючий, суддя

Т. В. Гошовська

Судді:

М. І. Балюк

 

В. П. Барбара

 

І. С. Берднік

 

Л. Ф. Глос

 

Л. І. Григор'єва

 

М. І. Гриців

 

В. С. Гуль

 

В. І. Гуменюк

 

М. Б. Гусак

 

А. А. Ємець

 

Т. Є. Жайворонок

 

Г. В. Канигіна

 

М. Р. Кліменко

 

П. І. Колесник

 

О. А. Коротких

 

В. І. Косарєв

 

О. В. Кривенда

 

В. В. Кривенко

 

О. Т. Кузьменко

 

Н. П. Лященко

 

В. Л. Маринченко

 

Л. І. Охрімчук

 

П. В. Панталієнко

 

М. В. Патрюк

 

В. Ф. Пивовар

 

П. П. Пилипчук

 

О. І. Потильчак

 

Б. М. Пошва

 

А. І. Редька

 

Ю. Л. Сенін

 

А. М. Скотарь

 

О. О. Терлецький

 

Ю. Г. Тітов

 

І. Б. Шицький

 

А. Г. Ярема