РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

РІШЕННЯ

Справа "Гавула проти України"

(Заява N 52652/07)

16 травня 2013 року

Стислий виклад.

6 лютого 2003 року заявника було затримано та доставлено до СВ ТУМ Дніпровського РУ ГУ МВС України в м. Києві, де було проведено допит, під час якого він зізнався у вчиненні злочину. У невизначену дату щодо заявника було порушено кримінальну справу за фактом крадіжки. З матеріалів справи неясно, відбулося це до чи після затримання заявника.

10 лютого 2003 року рішенням Дніпровського районного суду м. Києва (далі - районний суд) щодо заявника було обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з огляду на те, що заявник обвинувачувався у вчиненні ним тяжкого злочину та на ймовірність його переховування чи ухилення від слідства. Протягом досудового слідства, судового слідства та розгляду справи заявник тримався під вартою у Київському СІЗО N 13 далі - СІЗО). Продовжуючи тримання заявника під вартою, національні органи посилалися на первісні підстави обрання йому запобіжного заходу та на необхідність подальшого розслідування справи.

Заявник скаржився на неналежні умови тримання його під вартою в СІЗО, переповненість камер та антисанітарні умови в них. Заявник також стверджував про ненадання йому належної медичної допомоги.

Крім того, заявник неодноразово скаржився на жорстоке поводження з боку працівників міліції. Прокуратура Дніпровського району м. Києва (далі - районна прокуратура) відмовляла у порушенні кримінальної справи щодо цього 12 липня 2007 року, 14 вересня 2007 року, 07 листопада 2007 року, 30 січня 2008 року та 30 липня 2008 року. Постанова про відмову у порушенні кримінальної справи від 14.09.2007 скасовувалася прокуратурою м. Києва, справа направлялася на новий розгляд. Оскільки додаткова перевірка порушень з боку працівників міліції не виявила, 30 січня 2008 року районна прокуратура відмовила у порушенні кримінальної справи. Постановою районного суду від 17 березня 2008 року скаргу заявника на щойно зазначену постанову районної прокуратури було залишено без задоволення, рішення районного суду залишено в силі.

Кримінальна справа щодо заявника неодноразово розглядалася районним судом та поверталася на додаткове розслідування. 1 березня 2010 року районний суд визнав заявника винним у вчиненні розбою та призначив йому покарання у вигляді позбавлення волі строком на 8 років та 6 місяців. 6 серпня 2010 року та 1 листопада 2011 року апеляційним судом м. Києва та Верховним Судом України відповідно вирок районного суду щодо заявника було залишено без змін. 26 березня 2011 року заявника було звільнено від відбування покарання з випробуванням.

4 червня 2008 року у зв'язку з листом Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник попросив адміністрацію СІЗО надати йому копії документів з його справи та копії медичних висновків. Зазначені документи були надані заявнику. У подальшому заявник неодноразово скаржився на ненадання зазначених документів та, як наслідок, перешкоджання йому в комунікуванні з Європейським судом.

До Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд) заявник скаржився за такими статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція): 3 та 13 - на жорстоке поводження з боку працівників міліції та неефективне розслідування його скарг щодо цього, неналежні умови тримання під вартою та ненадання медичної допомоги; пунктами 1 та 3 статті 5 - на незаконність та надмірну тривалість тримання його під вартою; пунктом 1 статті 6 - на надмірну тривалість провадження в кримінальній справі щодо нього. Крім того, заявник стверджував, що державні органи не забезпечили надання йому копій документів, необхідних для подання його заяви до Європейського суду, та здійснювали на нього тиск з метою спонукати його відмовитися від підтримання заяви. Він подав також інші скарги.

Скарги заявника на жорстоке поводження з боку працівників міліції, неефективне розслідування цих скарг та на відсутність належної медичної допомоги було визнано Європейським судом необґрунтованими через ненадання заявником відповідних доказів, зокрема, медичних документів.

З огляду на встановлення Європейським судом порушення належних умов тримання осіб під вартою у СІЗО раніше (зокрема, у рішеннях Європейського суду в справах "Коваль проти України", заява N 65550/01 від 19 жовтня 2006 року та "Харченко проти України", заява N 40107/02 від 10 лютого 2011 року), аналогічних висновків Комітету із запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню Ради Європи та тривалу відсутність змін щодо цього, Європейський встановив порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з неналежними умовами (зокрема, переповненість камер та незадовільний стан гігієни у них), в яких заявник протягом тривалого часу тримався під вартою.

З огляду на неможливість встановлення факту порушення кримінальної справи, а саме - її порушення до чи після затримання заявника та його допиту, а також відсутність окремого та обґрунтованого рішення щодо такого затримання, Європейським судом було встановлено порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

З огляду на ненаведення державними органами протягом семи років жодних конкретних підстав для тримання заявника під вартою, окрім тих, які були первісно вказані судом при обранні йому запобіжного заходу, нерозгляду судами можливості застосування альтернативних запобіжних заходів, а також непроведення перевірки щодо зміни обставин, за яких заявникові було обрано запобіжний захід та обґрунтування продовження тримання під вартою потребами проведення слідчих дій, Європейським судом було встановлено порушення пункту 3 статті 5 Конвенції у зв'язку з надмірною тривалістю тримання заявника під вартою.

Європейський суд також встановив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв'язку з тим, що тривалість провадження у кримінальній справі (більше восьми років та восьми місяців) була надмірною та не відповідала вимозі "розумного строку", основною причиною чого були неодноразові направлення справи на додаткове розслідування.

У зв'язку з відсутністю доказів щодо ненадання заявнику запитуваних ним документів, необхідних для подання заяви до Європейського суду, та щодо здійснення державними органами тиску на заявника з метою спонукати його відмовитися підтримувати свою заяву, Європейський суд дійшов висновку, що немає жодних підстав вважати, що держава не дотрималася зобов'язань за статтею 34 Конвенції. Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

"1. Оголошує скарги за статтею 3 (умови тримання), пунктами 1 та 3 статті 5 та пунктом 1 статті 6 (тривалість провадження) Конвенції прийнятними, а решту скарг у заяві - неприйнятною.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушення пункту 3 статті 5 Конвекції.

5. Постановляє, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

6. Постановляє, що держава дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції.

7. Постановляє, що

(a) упродовж трьох місяців від дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 10000 (десять тисяч) євро відшкодування моральної шкоди, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу, разом з будь-якими податками, що можуть нараховуватись;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції."

____________