РАДА ЄВРОПИ
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П'ята секція

 

УХВАЛА

Заява N 23510/02, подана Наталією Михайлівною ВІТРЕНКО та іншими проти України

Європейський суд з прав людини (п'ята секція), засідаючи 16 грудня 2008 року палатою, до складу якої увійшли:

Пеер Лоренцен, Голова,
Райт Маруст,
Карел Юнгвірт,
Ренате Єґер,
Міряна Лазарова-Трайковська,
Здравка Калайджієва, судді,
Зоряна Бортновська, суддя ad hoc,
а також Стівен Філліпс, заступник Секретаря секції,

беручи до уваги зазначену вище заяву, подану 25 квітня 2002 року,

беручи до уваги рішення застосувати пункт 3 статті 29 Конвенції та розглядати прийнятність і суть справи разом,

беручи до уваги зауваження, подані Урядом-відповідачем, і зауваження, подані у відповідь заявниками,

після обговорення постановляє:

ФАКТИ

Перша заявниця - Наталія Михайлівна Вітренко, громадянка України, 1951 року народження, яка проживає в м. Києві. Другим, третім, четвертим і п'ятим заявниками є, відповідно, Володимир Романович Марченко, Людмила Яківна Безугла, Михайло Юрійович Сидорук і Петро Михайлович Романчук, які є громадянами України різних років народження (від 1949-го до 1957-го). Усі вони проживають у м. Києві.

Уряд-відповідач представляє Ю. Зайцев з Міністерства юстиції.

A. Обставини справи

Обставини справи, викладені сторонами, можна підсумувати таким чином.

Перша заявниця є лідером Прогресивної соціалістичної партії України. У 2002 році виборчий блок політичних партій "Блок Наталії Вітренко" висунув заявників кандидатами у депутати на виборах до Верховної Ради України, які мали відбутися 31 березня 2002 року.

1. Розгляд скарги в Центральній виборчій комісії

7 березня 2002 року на ТРК "Студія 1+1" повинні були відбутися політичні теледебати. У дебатах із першою заявницею мала брати участь пані Тимошенко - лідер іншого блоку політичних партій ("Блок Юлії Тимошенко"), але вона до студії не з'явилася.

Як з'ясувалося пізніше, під час розгляду справи в суді, телеканал "1+1" відмінив ці дебати в останню хвилину за погодженням з іншим телевізійним каналом, на якому дебати між першою заявницею і пані Тимошенко було заплановано провести наступного дня. Тому охорона фактично не дозволила пані Тимошенко увійти до приміщення "Студії 1+1".

Перша заявниця, яка, очевидно, не знала про ці обставини, під час прямого телеефіру відреагувала на відсутність своєї опонентки, заявивши: "Она [пані Тимошенко] точно знала, что я докажу, что она воровка, что именно из-за того, что она, Павел Лазаренко1 и другие олигархи разграбили Украину, не будет в Украине никакого выхода из тупика, пока не будет наведен порядок. Поэтому это спектакль, разыгранный здесь, и она специально не пришла на теледебаты, поэтому мы здесь не будем участвовать в провокации и она не отмоется от своей вины, поэтому завтра [на іншому телеканалі], я все равно ей докажу, кто она есть... Это все спланировано по американским технологиям. Мы не будем продолжать участвовать в этой провокации".

____________
1 Колишній Прем'єр-міністр України.

Пані Тимошенко звернулася до Центральної виборчої комісії зі скаргою на те, що перша заявниця порушила виборче законодавство та виборчі права. 16 березня 2002 року Центральна виборча комісія оголосила першій заявниці попередження, визнавши, що вона порушила виборче законодавство (зокрема ч. 1 статті 51 Закону "Про вибори народних депутатів України") та принцип презумпції невинуватості, передбачений статтею 62 Конституції України. Попередження було опубліковано в українських загальнонаціональних газетах "Голос України" та "Урядовий кур'єр".

Перша заявниця оскаржила це рішення до Верховного Суду України. 26 березня 2002 року суддя Верховного Суду постановив ухвалу про відмову у задоволенні скарги першої заявниці. В ухвалі зазначалося, що Центральна виборча комісія діяла законно і що перша заявниця порушила виборче законодавство, публічно поширивши неправдиві твердження про пані Тимошенко. Згідно з чинним на той час процесуальним законом ця ухвала була остаточною і не підлягала оскарженню. 28 березня 2002 року колегія у складі трьох суддів Верховного Суду відмовила у задоволенні клопотання заявниці про перегляд цієї ухвали в порядку виключного провадження, посилаючись на відсутність відповідних підстав.

2. Розгляд позову про захист честі, гідності та ділової репутації

Після цих подій пані Тимошенко звернулася в Оболонський районний суд м. Києва (далі - Оболонський районний суд) з позовом до першої заявниці про захист честі, гідності та ділової репутації, стверджуючи, що поширені заявницею твердження не правдиві. Вона також просила суд надати їй можливість спростувати ці твердження.

28 березня 2002 року суд провів засідання, в якому брали участь обидві сторони. Під час судового розгляду перша заявниця подала заперечення проти використання як доказу відеозапису її виступу, який надала позивач. Суд відхилив це заперечення окремою ухвалою. Того самого дня перша заявниця намагалася оскаржити окрему ухвалу, але її апеляцію було відхилено, оскільки ця ухвала окремому оскарженню не підлягала. Представник першої заявниці подав клопотання про перенесення судового розгляду.

12 квітня 2002 року під час наступного судового засідання перша заявниця звернулася до суду з клопотанням про витребування з Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації копій рішень, пов'язаних із розслідуванням кримінальних справ, порушених проти пані Тимошенко1 та інших керівників компанії "Єдині енергосистеми України" "на підтвердження слів, сказаних мною про Тимошенко Ю. В. у прямому ефірі на телеканалі "1+1" під час теледебатів 7 березня 2002 року". У задоволенні цього клопотання було відмовлено на тій підставі, що воно не мало відношення до справи, яка розглядалася.

____________
1 На час подій у справі тривало розслідування у кримінальній справі стосовно пані Тимошенко про шахрайство і привласнення майна. Обвинувачення стосувалися її ділових зв'язків як засновника і президента енергопостачальної компанії "Єдині енергосистеми України".

Перша заявниця також просила суд перенести розгляд.

16 квітня 2002 року, під час наступного судового засідання, перша заявниця подала до суду ще одне подібне клопотання про витребування документів з Генеральної прокуратури та Державної податкової адміністрації, зазначивши: "оскільки я використовувала слово "воровка" в іншому загальновизначеному значенні, на підтвердження слів, сказаних мною стосовно [пані] Тимошенко Ю. В. у прямому ефірі телеканалу "1+1" під час теледебатів 7 березня 2002 року...". У задоволенні клопотання було відмовлено з тієї ж підстави.

Під час засідання представник першої заявниці також просив суд викликати представника податкової адміністрації, який міг би розповісти про порушення податкового законодавства з боку пані Тимошенко та її компанії. У задоволенні цього клопотання також було відмовлено на тій підставі, що воно не мало стосунку до позову, який розглядався.

Після відмови у задоволенні цих клопотань перша заявниця подала клопотання про відвід судді. Окремою ухвалою того самого дня суд відхилив цю вимогу як необґрунтовану. Під час наступного судового засідання, 17 квітня 2002 року, суд вирішив залучити телеканал "1+1" до участі у справі як співвідповідача. Це засідання було перенесено на 8 травня 2002 року.

8 травня 2002 року суд відклав розгляд справи через відсутність першої заявниці та її представників.

28 травня 2002 року, встановивши, що перша заявниця та її представники вдруге без поважної причини не з'явилися в судове засідання, суд вирішив розглянути справу за їх відсутності. Суд ухвалив рішення, яким частково задовольнив позов до першої заявниці. Зокрема, він визнав, що пані Тимошенко не була ніколи засуджена за крадіжку чи будь-які подібні злочини. Таким чином, твердження першої заявниці: "она - воровка" і "она не отмоется от своей вины" - порушили статтю 62 Конституції України (презумпцію невинуватості). Суд також визнав неправдивими висловлювання першої заявниці, в яких вона звинувачувала пані Тимошенко в тому, що та навмисно не з'явилася на теледебати. Суд зобов'язав телеканал "1+1" надати пані Тимошенко 50 секунд прямого ефіру для спростування відомостей, висловлених щодо неї першою заявницею. Суд також зобов'язав першу заявницю оплатити ефірний час обсягом 50 секунд, який мав бути наданий пані Тимошенко.

Перша заявниця оскаржила це рішення. Вона стверджувала, зокрема, що слово "воровка" вона використала з метою критики "політичної аморальності" керівництва компанією "Єдині енергосистеми України", яке пані Тимошенко здійснювала в 1995 - 1997 роках, і тому це - оціночне судження. Вона також скаржилася, що суд першої інстанції відмовився витребувати у правоохоронних органів докази на її вимогу, незаконно відмовив у задоволенні її клопотання про відвід судді і провів розгляд за її відсутності.

6 грудня 2002 року апеляційний суд м. Києва, провівши слухання, в якому брали участь усі сторони, залишив рішення Оболонського районного суду без зміни. Суд також визнав, що відмова у задоволенні клопотання про відвід судді і ухвала про продовження розгляду справи у відсутність заявниці відповідали чинному закону.

13 червня 2003 року колегія з трьох суддів Верховного Суду залишила без зміни рішення судів нижчих інстанцій.

3. Розгляд скарги на бездіяльність Центральної виборчої комісії

31 березня 2002 року Центральна виборча комісія поінформувала заявників про те, що їхній блок отримав приблизно 3,22 % голосів, тоді як прохідний бар'єр становив 4 %. Заявники стверджували, що результати виборів було сфальсифіковано. 10 квітня 2002 року вони подали до Центральної виборчої комісії скаргу на її постанову про оприлюднення результатів виборів. Вони також вимагали скасування результатів виборів і оголошення Центральною виборчою комісією нових виборів. Центральна виборча комісія, як стверджується, оперативно не відреагувала на цю скаргу. 12 квітня 2002 року заявники звернулися до Верховного Суду зі скаргою на бездіяльність Центральної виборчої комісії. 15 квітня 2002 року їхню скаргу було відхилено з формальних підстав, оскільки вони не дотримались процесуальних вимог закону.

4. Розгляд скарги на постанову Центральної виборчої комісії

Оскільки Центральна виборча комісія не визнала підсумків голосування у територіальних виборчих округах N 18, N 35 і N 201, було заплановано провести 14 липня 2002 року нові вибори.

22 липня 2002 року Центральна виборча комісія прийняла постанову N 975, відмовивши у задоволенні скарги першої заявниці на постанову окружної виборчої комісії від 15 липня 2002 року, якою оголошувалося, що більшість голосів під час проведення повторних виборів 14 липня 2002 року отримав С. 22 липня 2002 року перша заявниця оскаржила цю постанову Центральної виборчої комісії до Верховного Суду, стверджуючи про підкуп виборців С. та його представниками. 30 липня 2002 року Верховний Суд відмовив у задоволенні скарги першої заявниці. Згідно з чинним на той час процесуальним законом ця постанова була остаточною і не підлягала оскарженню.

5. Проміжні вибори народного депутата України 8 грудня 2002 року

8 грудня 2002 року у виборчому окрузі N 82 відбулися проміжні вибори народного депутата України.

13 грудня 2002 року Центральна виборча комісія постановою N 1030 відмовила у задоволенні скарги першої заявниці на постанову окружної виборчої комісії від 9 грудня 2002 року про визнання Х. таким, що набрав більшість голосів під час проміжних виборів 8 грудня 2002 року, а також її скарги стосовно підсумків виборів. Перша заявниця оскаржила це рішення Центральної виборчої комісії до Верховного Суду. 23 липня 2002 року Верховний Суд прийняв ухвалу про відмову у задоволенні скарги першої заявниці. Згідно з чинним на той час процесуальним законом ця ухвала була остаточною і не підлягала оскарженню.

6. Проміжні вибори народного депутата України 8 червня 2003 року

У виборчому окрузі N 206 було оголошено про проведення проміжних виборів народного депутата України, і 24 квітня 2003 року першу заявницю було зареєстровано як кандидата на цих виборах.

4 червня 2003 року заступник прокурора Чернігівської області повідомив окружну виборчу комісію про те, що поширення першою заявницею агітаційних матеріалів становило порушення виборчого законодавства.

5 червня 2003 року окружна виборча комісія, встановивши, що М. (довірена особа першої заявниці як кандидата у депутати у виборчій компанії) розповсюджував агітаційні матеріали на підтримку першої заявниці і порушив таким чином виборчий закон, прийняла постанову про скасування реєстрації заявниці за неодноразові порушення нею вимог виборчого законодавства (постанова N 68).

6 червня 2003 року Деснянський районний суд Чернігівської області розглянув скаргу П. (ще одного кандидата в депутати в цьому самому виборчому окрузі) на порушення виборчого законодавства першою заявницею, зокрема неодноразове оприлюднення у газеті "Досвітні огні" агітаційних матеріалів за рахунок коштів, не передбачених офіційним виборчим фондом цього кандидата в депутати. Суд задовольнив скаргу, підтвердивши факт порушення виборчого законодавства. У своєму рішенні суд виходив з того, що ці матеріали публікувалися в газеті за рахунок видавництва, що ця газета була заснована партією, лідером якої була заявниця, і що головним редактором газети був М. - довірена особа першої заявниці як кандидата на цих виборах.

7 червня 2003 року Центральна виборча комісія скасувала постанову окружної виборчої комісії N 68 від 5 червня 2003 року, встановивши, що окружна виборча комісія неправильно розтлумачила відповідні законодавчі положення.

7 червня 2003 року окружна виборча комісія постановою N 72 скасувала реєстрацію заявниці як кандидата в депутати, керуючись рішенням суду від 6 червня 2003 року та пунктами 12 і 14 частини третьої статті 49 Закону України "Про вибори народних депутатів України". Того самого дня постановою N 50 Центральна виборча комісія залишила постанову окружної виборчої комісії без зміни. Перша заявниця оскаржила це рішення до Верховного Суду.

7 червня 2003 року Верховний Суд у присутності представників першої заявниці та членів Центральної виборчої комісії розглянув скаргу першої заявниці і визнав, що рішення відповідних виборчих комісій законні та обґрунтовані. Тому Верховний Суд залишив рішення про скасування реєстрації першої заявниці кандидатом у депутати без зміни.

B. Відповідні національне законодавство, норми міжнародного права та практика

 

1. Конституція України

 

Стаття 32

"<...> Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації".

 

Стаття 62

"Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду".

 

Стаття 77

"<...> Порядок проведення виборів народних депутатів України встановлюється законом".

 

2. Закон України "Про вибори народних депутатів України"

 

Стаття 32. Фінансування виборів депутатів

"1. Витрати на підготовку і проведення виборів депутатів здійснюються виключно за рахунок коштів Державного бюджету України та коштів виборчих фондів партій (блоків), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатомандатному окрузі, кандидатів у депутати, зареєстрованих в одномандатних округах.

2. Партія (блок), кандидатів у депутати від яких зареєстровано в багатомандатному окрузі, кандидат у депутати, зареєстрований в одномандатному окрузі, для фінансування своєї передвиборної агітації зобов'язані утворити свої виборчі фонди, що формуються в порядку, встановленому цим Законом".

 

Стаття 49. Скасування рішення про реєстрацію кандидата (кандидатів) у депутати

"<...>

3. Окружна виборча комісія скасовує рішення про реєстрацію кандидата у депутати у разі:

<...>

12) встановлення судом, що кандидат у депутати крім коштів свого виборчого фонду використовував при фінансуванні передвиборної агітації інші кошти;

<...>

14) якщо кандидат у депутати після оголошення йому окружною чи Центральною виборчою комісіями попередження, зазначеного у частині четвертій цієї статті, повторно порушив вимоги цього Закону.

4. У разі порушення інших вимог цього Закону кандидатом у депутати, партією (блоком) відповідна виборча комісія може оголосити їм попередження, що оприлюднюється в державних та комунальних засобах масової інформації або в інший спосіб. <...>"

 

Стаття 51. Форми і засоби передвиборної агітації

"Передвиборна агітація може здійснюватися у будь-яких формах і будь-якими засобами, що не суперечать Конституції України та законам України. Громадяни України мають право вільно і всебічно обговорювати передвиборні програми партій (блоків)... політичні, ділові та особисті якості кандидатів у депутати, вести агітацію за або проти. <...>"

 

3. Цивільний кодекс України 1963 року

 

Стаття 7. Захист честі, гідності та ділової репутації

"Громадянин або організація вправі вимагати по суду спростування відомостей, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, які порочать їх честь і гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їх інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. <...>

Громадянин або організація, відносно яких поширені відомості, що не відповідають дійсності і завдають шкоди їх інтересам, честі, гідності або діловій репутації, вправі поряд із спростуванням таких відомостей вимагати відшкодування майнової і моральної (немайнової) шкоди, завданої їх поширенням. Щодо вимог про спростування цих відомостей та компенсацію моральної шкоди встановлюється строк позовної давності в один рік".

 

4. Резолюція (74) 26 Комітету міністрів Ради Європи "Про право на відповідь - становище особи відносно преси"

У відповідних положеннях резолюції зазначено:

"Комітет міністрів...

рекомендує урядам-членам, щоб становище особи відносно ЗМІ відповідало таким мінімальним принципам:

Стосовно інформації про осіб, опублікованої в будь-якому засобі інформації, відповідна особа повинна мати реальну можливість спростувати без надмірної затримки неправдиві факти щодо неї, у спростуванні яких вона має законний інтерес. Таке спростування повинно, за можливості, мати таку саму вагу, як і первинна публікація.

Стосовно інформації про осіб, опублікованої в будь-якому засобі інформації, відповідна особа повинна мати ефективний засіб юридичного захисту від публікації фактів і думок, що становлять:

<...>

ii. зазіхання на гідність, честь або репутацію..."

5. Рекомендація Rec(2004) 16 Комітету міністрів "Про право на відповідь у новому медіа-середовищі"

У відповідних положеннях рекомендації зазначено:

"1. Обсяг права на відповідь

Будь-яка фізична чи юридична особа, незалежно від громадянства або місця проживання, повинна отримати право на відповідь або інший рівноцінний засіб захисту, що надає можливість відреагувати на інформацію в засобах масової інформації, яка містить неточні факти про неї і яка зачіпає її особисті права".

СКАРГИ

Перша заявниця скаржилася, посилаючись на статтю 10 Конвенції, на обмеження її свободи вираження поглядів. Посилаючись на пункт 1 статті 6, вона доводила, що суди України припустилися помилок при встановленні фактів і застосуванні закону, що суд першої інстанції постановив рішення за її відсутності і що воно не є безстороннім. Вона також скаржилася на підставі пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції, що вона не мала можливості оскаржити проміжні ухвали суду першої інстанції.

Заявники посилалися на порушення статті 3 Першого протоколу, взятої окремо та у поєднанні зі статтею 13 Конвенції. Вони стверджували, зокрема, що результати виборів, проведених 31 березня 2002 року, та проміжних виборів, проведених у певних виборчих округах 14 липня та 8 грудня 2002 року, не можна було оприлюднювати, оскільки мав місце підкуп виборців, і що Центральна виборча комісія та національні суди не врахували цю обставину. Перша заявниця також скаржилася, що її незаконно позбавили права балотуватися кандидатом у депутати на проміжних виборах до Верховної Ради 8 червня 2003 року.

ПРАВО

1. Перша заявниця скаржилася на те, що попередження, оголошене їй Центральною виборчою комісією, та результат розгляду позову про захист честі, гідності та ділової репутації становили втручання в її свободу вираження поглядів. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 і статтю 10 Конвенції, відповідні положення яких передбачають:

 

Стаття 6. Право на справедливий судовий розгляд

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом... який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру..."

 

Стаття 10. Свобода вираження поглядів

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. <...>

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язане з обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві... для захисту репутації чи прав інших осіб..."

Суд вважає, що зазначену вище скаргу, подану першою заявницею з посиланням на пункт 1 статті 6, має бути розглянуто у світлі статті 10 Конвенції.

Уряд визнавав наявність втручання у право першої заявниці на свободу вираження поглядів, але доводив, що це втручання було встановлене законом і мало легітимну мету захисту репутації та прав інших осіб, а також слугувало суспільному інтересу в забезпеченні вільних і справедливих парламентських виборів.

Уряд також стверджував, що теледебати, про які йдеться, широко анонсувалися і що слова, які використовуються у виборчій компанії, мають особливу вагу і справляють величезний вплив на формування громадської думки.

Уряд доводив, що перша заявниця суперечила сама собі, коли стверджувала, що її слова були оціночним судженням, адже у клопотаннях від 12 і 16 квітня 2002 року, поданих нею до суду першої інстанції, вона просила витребувати у Генеральної прокуратури та податкової адміністрації документи, які мали підтвердити її слова. Це явно свідчило про те, що перша заявниця розглядала свої висловлювання як твердження про факт, а не як оціночні судження.

Уряд також вказував на те, що перша заявниця знала про причини нез'явлення пані Тимошенко на теледебати.

Уряд доводив, що втручання у право першої заявниці на свободу вираження поглядів було пропорційним до поставленої легітимної мети. Попередження, оголошене Центральною виборчою комісією, не мало жодних практичних наслідків для першої заявниці, оскільки не відбилося на її участі у виборах. Далі Уряд зауважував, що національні суди відреагували на цю ситуацію, забезпечивши для пані Тимошенко можливість здійснити своє право на відповідь, і що це відповідало європейським стандартам.

Уряд також надав витяги зі словника російської мови. Згідно з поясненням Уряду, головне значення слова "воровка" - "тот, кто крадет; преступник, занимающийся кражами".

Перша заявниця стверджувала, що вона використала слово "воровка" в широкому значенні і що, згідно зі словником, воно означає "мошенник, бездельник, обманщик" і "хитрый, лживый, лукавый человек". Будучи освіченою людиною і усвідомлюючи згадані вище значення цих слів, вона не обвинувачувала пані Тимошенко у вчиненні злочинів, але висловила припущення про можливість надання у подальшому доказів політичної аморальності її поведінки. Вона також доводила, що фраза "она не отмоется от своей вины" не стосувалася якого-небудь злочину, тому що, всупереч поясненню Уряду, провина може також бути моральною, а не обов'язково - кримінальною.

Вона наполягала, що мала достатні підстави для своїх оціночних суджень, і посилалася на кілька рішень господарських судів про порушення податкового та фінансового законодавства компанією, яку в минулому очолювала пані Тимошенко. Вона стверджувала, що висновки цих судів давали їй достатні підстави вважати Тимошенко лицемірною, облудною, хитрою людиною. Вона також доводила, що наявність таких порушень довів заступник голови податкової адміністрації, який підтвердив у своєму листі до першої заявниці, що компанія пані Тимошенко ухилялася від сплати податків у великих розмірах. За твердженням першої заявниці, така аморальна поведінка пані Тимошенко надавала першій заявниці право привернути до неї увагу громадськості, і це не було обвинуваченням у конкретних злочинах.

У підсумку вона стверджувала, що позиція Уряду, згідно з якою висловлені нею сподівання на надання в подальшому доказів аморальної поведінки цього політика були твердженнями про факт, не відповідала статті 10 Конвенції.

Суд зазначає, що попередження, оголошене Центральною виборчою комісією, а також застосовані судами санкції становили втручання у право першої заявниці на свободу вираження поглядів, яке гарантовано першим пунктом статті 10. Це втручання було "встановлене законом", а саме - статтею 49 Закону України "Про вибори народних депутатів України" та статтею 7 Цивільного кодексу, і переслідувало легітимну мету захисту "репутації чи прав інших осіб". Отже, Суд має визначити, чи було це втручання "необхідним у демократичному суспільстві", тобто, чи було воно "пропорційним до поставленої мети" (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Кіпріану проти Кіпру" [ВП], заява N 73797/01, п. 170 - 171, ECHR 2005-...).

Оцінюючи необхідність втручання, важливо з'ясувати, в який спосіб відповідні національні органи вирішували цю справу (див. ухвалу від 4 квітня 2006 року у справі "Келлер проти Угорщини", заява N 33352/02). Право на свободу вираження поглядів, закріплене у статті 10, підлягає ряду обмежень, які мають тлумачитися вузько, а необхідність обмеження має бути переконливо доведена. Коли йдеться про визначення меж прийнятної критики в контексті публічної полеміки навколо політичного питання, яке становить загальний інтерес, Суд, здійснюючи свою наглядову функцію, має переконатися, що національні органи справді застосували критерії, які відповідають таким принципам, і що при цьому вони також виходили з прийнятної оцінки відповідних фактів (див. рішення у справі "Салов проти України", заява N 65518/01, пункти 104 - 106, ECHR 2005-... (витяги)). Крім того, Суд бере до уваги позитивний обов'язок держави із забезпечення особам, які стали об'єктом дифамації, відповідної можливості здійснити своє право на відповідь - відповісти на інформацію, яка завдала шкоди честі, гідності та репутації, у такий самий спосіб, в який її було поширено (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пек проти Сполученого Королівства", заява N 44647/98, п. 90, ECHR 2003-I; ухвалу Комісії від 10 липня 1986 року у справі "Вінер проти Сполученого Королівства", заява N 10871/84, DR 48, с. 154; та ухвалу Комісії від 16 січня 1998 року у справі "Граф і графиня Спенсер проти Сполученого Королівства", заяви N 28851/95 і N 28852/95, DR 25, с. 56).

У справі, що розглядається, національні суди, зважуючи конфліктуючі інтереси, зокрема право першої заявниці на свободу вираження поглядів, з одного боку, та право пані Тимошенко на захист репутації, з іншого, ухвалили рішення на користь пані Тимошенко. Вони встановили, що твердження, висловлені першою заявницею, зокрема про те, що пані Тимошенко - злодійка, що вона навмисно не прибула для участі в дебатах, не правдиві, і дійшли висновку, що ці твердження завдали шкоди репутації позивача. Суд зазначає, що з матеріалів, поданих сторонами, видно, що слово "воровка", як правило, означає причетність відповідної особи до кримінальної діяльності, тому, найімовірніше, саме так може зрозуміти це слово громадськість. Отже, це не просто оціночне судження, а неправдиве стверджування факту. Суд далі зазначає, що, незважаючи на особливу роль, яку відігравала перша заявниця як кандидат на виборах до Верховної Ради та в контексті її політичної кампанії, її критика на адресу політичного опонента містила неправдиві звинувачення, які надавали національним органам влади право вважати, що існують відповідні підстави вжити стосовно першої заявниці певних заходів. Крім того, слід зазначити, що перша заявниця назвала пані Тимошенко "воровкой" у її відсутність. Хоча дебати можна розглядати як частину публічної полеміки, у прямому телеефірі не відбулося якої-небудь гострої суперечки, під час якої політичні лідери могли б виходити поза певні межі (див., a contrario, рішення від 29 лютого 2000 року у справі "Фуентес Бобо проти Іспанії", заява N 39293/98, п. 46). Ураховуючи обставини справи, що розглядається, рішення національних органів про оголошення попередження, яке мало бути оприлюднено в газетах, та надання пані Тимошенко можливості спростувати обвинувальні твердження на тому самому телеканалі, з якого вони пролунали в ефір, можна обґрунтовано вважати такими, що відповідають принципам, встановленим практикою Суду.

Виходячи з цих висновків не можна стверджувати, що органи влади вийшли за надані їм межі розсуду, коли визначали, чи були відповідні заходи "необхідними у демократичному суспільстві" і, зокрема, чи існувало відповідне розумне співвідношення між використовуваними засобами і поставленою легітимною метою. Зважаючи на обставини цієї справи, Суд не знаходить ознак порушення статті 10 Конвенції.

Отже, ця скарга явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

2. Перша заявниця також скаржилася, посилаючись на пункт 1 статті 6, що суд першої інстанції ухвалив рішення в її відсутність і що воно не було безстороннім.

Суд зазначає, що представники першої заявниці брали участь у всіх підготовчих судових засіданнях і мали можливість подати доводи та клопотання під час судового провадження. Через те що два рази поспіль перша заявниця та її представники не з'явилися в судове засідання з причин, які національний суд визнав непереконливими, розгляд справи відбувся в їхню відсутність. Таке рішення не видається необґрунтованим. Суд повторює, що, згідно з його усталеною практикою, при визначенні можливості вважати розгляд справи справедливим у значенні статті 6 Конвенції слід оцінити все відповідне провадження в цілому (див., зокрема, рішення від 16 грудня 1992 року у справі "Едвардс проти Сполученого Королівства", Series A, N 247-В, п. 34). Навіть якщо припустити, що відсутність першої заявниці могла послужити підставою для порушення питання про недотримання принципу рівності процесуальних засобів сторін, перша заявниця мала можливість зробити необхідні подання до апеляційного суду, який був повноважним переглянути справу як з точки зору фактів, так і з точки зору права та виправити будь-які недоліки її розгляду в першій інстанції (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі "Едвардс проти Сполученого Королівства", п. 39). Крім того, немає жодних ознак того, що розгляд справи в апеляційному суді був у тому чи іншому аспекті несправедливим.

Щодо скарг на упередженість суду, то вони стосуються відмови судді суду першої інстанції задовольнити всі клопотання першої заявниці. Суд зазначає, що у більшості цих клопотань йшлося про долучення судом певних доказів до матеріалів справи. У цьому зв'язку Суд повторює, що саме національні суди мають кращі можливості оцінити належність доказів у справі (див., зокрема, рішення від 22 квітня 1992 року у справі "Відаль проти Бельгії", Series A, N 235-В, с. 32 - 33, п. 32 та згадуване вище рішення у справі "Едвардс проти Сполученого Королівства", п. 34). Процесуальні рішення суду першої інстанції не видаються такими, що їх було ухвалено у свавільний спосіб. Також у фактичних обставинах справи неможливо побачити ознак суб'єктивної чи об'єктивної упередженості.

Отже, ця частина заяви явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

3. На підставі пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції перша заявниця також скаржилася, що вона не мала можливості оскаржити процесуальні рішення суду першої інстанції. У статті 13 передбачено:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Суд повторює, що ані стаття 6, ані стаття 13 Конвенції як такі не гарантують права на оскарження чи права на розгляд справи в суді другої інстанції (див. рішення від 29 липня 1998 року в справі "Ґерен проти Франції", Reports of Judgments and Decisions 1998-V, п. 44 та ухвалу від 14 травня 2002 року у справі "Чепева проти Словаччини", заява N 67199/01). До того ж усі питання стосовно таких процесуальних рішень перша заявниця мала можливість порушити в апеляційному суді, оскаржуючи рішення суду першої інстанції; апеляційний суд, як уже було зазначено вище, мав можливість переглянути всю справу в цілому, повторно оцінивши факти і розглянувши нові докази. Як свідчать матеріали справи, перша заявниця подала всі ці скарги до апеляційного суду і одержала на них вмотивовану відповідь.

Отже, ця частина заяви явно необґрунтована і має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

4. Заявники скаржилися на порушення статті 3 Першого протоколу до Конвенції, в якій передбачено:

"Високі Договірні Сторони зобов'язуються проводити вільні вибори з розумною періодичністю шляхом таємного голосування в умовах, які забезпечують вільне вираження думки народу у виборі законодавчого органу".

Суд повторює, що у статті 3 Першого протоколу до Конвенції, по суті, втілений принцип рівності всіх громадян у здійсненні своїх прав на участь у виборчому голосуванні та на висунення своєї кандидатури на виборах (див. рішення від 2 березня 1987 року у справі "Матьє-Моен і Клерфейт проти Бельгії", Series A, N 113, п. 54). У внутрішніх правопорядках Договірних держав здійснення особою прав на участь у виборчому голосуванні та висунення своєї кандидатури на виборах може обмежуватися певними умовами, які, в принципі, не виключає стаття 3 Першого протоколу. У цій сфері держави мають широкі межі розсуду, але Суд, у випадку звернення до нього як до останньої інстанції, має визначити, чи було дотримано вимоги цього положення; при цьому Суд має переконатися, що такі умови не обмежують зазначені права до тієї міри, яка підриває саму їхню суть та позбавляє їх дієвості; що такі умови встановлено на досягнення легітимної мети і що застосовані заходи не є непропорційними (див. рішення від 1 липня 1997 року у справі "Гітонас та інші проти Греції", Reports of Judgments and Decisions 1997-IV, с. 1233, п. 39 та ухвалу від 16 березня 2000 року у справі "Головатий проти України", заява N 43239/98).

У справі, що розглядається, Суд бере до уваги те, що заявники мали всі можливості брати участь у виборах на рівних умовах з іншими кандидатами і що вони не довели наявності яких-небудь ознак порушення їхніх прав за статтею 3 Першого протоколу. Той факт, що вони не досягли успіху, не є свідченням такого порушення (див. ухвалу від 4 травня 1999 року у справі "Бабенко проти України", заява N 43476/98).

Щодо скарги першої заявниці на скасування її реєстрації як кандидата в депутати під час проміжних виборів, які відбулися 8 червня 2003 року, Суд зазначає, що вона не довела того факту, що в її справі чіткі й передбачувані положення виборчого законодавства, спрямовані на недопущення зловживань та забезпечення рівних можливостей під час виборчої компанії, були застосовані необґрунтовано чи свавільно. Суд вважає, що національні органи влади уважно вивчили скарги першої заявниці на друге рішення про скасування її реєстрації і вмотивували своє рішення. Отже, і в цьому аспекті перша заявниця також не довела наявності ознак порушення її прав за статтею 3 Першого протоколу.

Таким чином, ця частина заяви має бути відхилена відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

5. Заявники також посилалися на статтю 13 Конвенції, в якій передбачено:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

Суд, визнавши неприйнятними відповідні скарги заявників, подані з посиланням на статті 6 і 10 Конвенції та статтю 3 Першого протоколу, доходить висновку, що вони не мають небезпідставних скарг для цілей статті 13 Конвенції (див. рішення від 18 квітня 1988 року у справі "Бойл і Райс проти Сполученого Королівства", Series A, N 131, с. 23, п. 52).

Отже, згідно з пунктами 3 і 4 статті 35 Конвенції ця частина заяви має бути відхилена як несумісна ratione materiae з положеннями Конвенції.

З огляду на зазначене вище Суд вважає за доцільне відхилити заяву.

На цих підставах Суд одноголосно

Оголошує заяву неприйнятною.

 

Голова

П. Лоренцен

Заступник Секретаря

С. Філліпс