РАДА ЄВРОПИ 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ

Справа "Бєляєв та Дігтяр проти України"

(Заяви NN 16984/04 та 9947/05)

16 лютого 2012 року

Стислий виклад.

У зв'язку з розслідуванням кримінальної справи заявники протягом певних періодів тримались під вартою в Сумському СІЗО N 25 (далі - Сумський СІЗО). Як стверджували заявники, умови тримання їх під вартою в цій установі були неналежними, зокрема, через замалу площу камер, неналежні освітлення, опалення та водопостачання, незабезпечення їх одягом за сезоном, а також постільною білизною. Крім того, заявники стверджували про ненадання їм медичної допомоги.

Протягом тримання під вартою в Сумському СІЗО заявники намагались надсилати листи до різних національних органів та міжнародних інституцій з прав людини, зокрема, до Європейського суду з прав людини (далі - Європейський суд). Як стверджується, листи заявників переглядались працівниками Сумського СІЗО та не були відправлені адресатам.

28 серпня 2004 року заявників було переведено до Роменської виправної колонії N 56 (далі - Роменська виправна колонія) для відбування покарання у вигляді довічного позбавлення волі.

Під час відбування покарання в Роменській виправній колонії другий заявник намагався надсилати листи до різних національних органів та міжнародних інституцій, зокрема, до Європейського суду. Як стверджується, ці листи переглядались працівниками Роменської виправної колонії та в подальшому йому повертались.

Станом на час подій національне законодавство, а саме ст. 13 Закону України "Про попереднє ув'язнення" та ст. 113 Кримінально-виконавчого кодексу України, передбачало обов'язковий перегляд кореспонденції осіб, які тримаються під вартою у відповідних установах, з усіма адресатами, окрім прокурора та Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

12 серпня 2009 року перший заявник повідомив Європейський суд про те, що він бажає припинення розгляду його заяви. Однак, листом від 14 вересня 2009 року він звернувся з проханням не брати до уваги його лист від 12 серпня 2009 року та наполягав на продовженні провадження. У подальшому він стверджував, що працівники колонії примусили його написати першого листа.

До Європейського суду заявники скаржились за такими статтями Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція): ст. 3 - щодо неналежних побутових умов тримання їх під вартою та відсутності належної медичної допомоги в Сумському СІЗО; ст. ст. 8, 10 та 34 - на те, що працівники Сумського СІЗО переглядали їх листи до різних національних та міжнародних органів, включаючи Європейський суд, та відмовлялись надсилати їх адресатам. Другий заявник також скаржився за ст. 8 Конвенції на втручання працівників Роменської виправної колонії в його право на кореспонденцію. Європейський суд вирішив розглядати ці скарги за ст. ст. 8 та 34 Конвенції. Перший заявник також скаржився за ст. 34 Конвенції на те, що до відкликання ним заяви з Європейського суду його спонукали національні органи.

Європейський суд визнав неприйнятною скаргу заявників на відсутність належної медичної допомоги в Сумському СІЗО у зв'язку з її необґрунтованістю.

Порушення ст. 3 Конвенції було констатовано Європейським судом з огляду на те, що в камерах Сумського СІЗО, де тримались заявники, житлова площа не відповідала встановленим стандартам, а Урядом не було спростовано твердження заявників про неналежні освітлення, опалення, водопостачання, санітарно-гігієнічний стан камер, незабезпечення їх одягом за сезоном, а також постільною білизною.

З огляду на свою практику в аналогічній справі щодо України Європейський суд встановив порушення ст. 8 Конвенції щодо прав обох заявників на повагу до кореспонденції під час попереднього ув'язнення в зв'язку з тим, що відповідне національне законодавство не відповідало стандартам "якості закону" і що відсутність відповідних гарантій могла призвести до незаконної відмови надіслати деякі листи заявників.

Європейський суд також встановив порушення права другого заявника на повагу до кореспонденції за ст. 8 Конвенції під час тримання його під вартою після засудження у зв'язку з тим, що чинне на той час законодавство не містило гарантій захисту від неправомірного втручання у право особи, яка тримається під вартою, на повагу до її кореспонденції і, відповідно, вказане втручання не відповідало вимозі здійснення його "згідно із законом".

Європейський суд постановив також, що Україна не дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції з огляду на те, що передбачений законодавством порядок обов'язкового перегляду кореспонденції осіб, які тримаються під вартою, до Європейського суду не гарантував конфіденційності спілкування та створював ризик прямого чи непрямого впливу на особу, яка тримається під вартою, перешкоджаючи її листуванню з Європейським судом.

Розглянувши скаргу першого заявника щодо спонукання його органами влади відкликати його заяву, Європейський суд констатував, що Україна дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції, оскільки не було встановлено жодних доказів застосування до першого заявника примусу у зв'язку з його листом від 12 серпня 2009 року.

Розглянувши справу, Європейський суд одноголосно:

"1. Оголошує прийнятними наступні скарги:

(a) скаргу першого заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою в період з 17 вересня 2003 року до 28 серпня 2004 року;

(b) скаргу другого заявника за статтею 3 Конвенції щодо побутових умов тримання його під вартою в період з 12 серпня 2002 року до 28 серпня 2004 року; та

(c) скарги обох заявників за статтею 8 Конвенції;

2. Оголошує решту скарг у заявах неприйнятними;

3. Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції щодо обох заявників;

4. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо обох заявників стосовно їх права на повагу до кореспонденції під час попереднього ув'язнення;

5. Постановляє, що мало місце порушення статті 8 Конвенції щодо другого заявника стосовно його права на повагу до кореспонденції під час тримання його під вартою після засудження;

6. Постановляє, що Україна не дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції у зв'язку з переглядом національними органами влади листів заявників до Суду;

7. Постановляє, що Україна дотрималась своїх зобов'язань за статтею 34 Конвенції у зв'язку зі стверджуваним спонуканням органами влади першого заявника відкликати його заяву;

8. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має виплатити кожному заявнику по 7000 (сім тисяч) євро відшкодування моральної шкоди разом з будь-якими податками, які можуть нараховуватись; ці суми мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) зі спливом зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, яка діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.".

____________