Когда трудовой договор считается расторгнутым по соглашению сторон

Судебная палата в гражданских делах Верховного Суда Украины рассмотрела дело об отмене приказа об увольнении работника, восстановлении его на работе и взыскании среднего заработка за время вынужденного прогула

В частотности в постановлении от 26.10.2016 г., вынесенном по результатам дела № 6-1269цс16, суд пришел к такому выводу:

 «Само по себе согласие собственника или уполномоченного им органа удовлетворить просьбу работника об увольнении до истечения срока предупреждения не означает, что трудовой договор прекращен по пункту 1 статьи 36 Кзот Украины, если не было договоренности сторон об этом основании прекращения трудового договора. В последнем случае увольнение считается проведенным по инициативе работника (статья 38 настоящего Кодекса)».

В то же время ВСУ разъяснил, что, рассматривая исковые требования об обжаловании приказа о прекращении трудового договора по п. 1 ст. 36 Кзот Украины (соглашение сторон), суды должны выяснить:

- или действительно существовала договоренность сторон о прекращении трудового договора по взаимному согласию;

- было ли волеизъявление работника на прекращение трудового договора в момент выдачи приказа об увольнении;

- не заявлял работник об аннулировании предварительной договоренности сторон о прекращении договора по соглашению сторон.

 

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ  УКРАЇНИ

 

26 жовтня 2016 року                                                                                           м. Київ

 

Судова палата у цивільних справах

Верховного Суду України в складі:

 

головуючого

 Гуменюка В.І.,

 

 

суддів:

Лященко Н.П.,

Охрімчук Л.І.,

Сімоненко В.М.,

 

 

 

 

розглянувши в судовому засіданні справу за позовом ОСОБА_1 до Державного підприємства «Кіровоградський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» про скасування наказу про звільнення, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за заявою ОСОБА_1 про перегляд рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 1 грудня 2015 року та ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року,

 

в с т а н о в и л а:

 

У квітні 2015 року ОСОБА_1 звернувся до суду із зазначеною заявою, посилаючись на те, що із жовтня 2011 року до ІНФОРМАЦІЯ_1 він працював на різних посадах у відповідача, у тому числі з 2011 року на посаді начальника транспортної служби Державного підприємства «Кіровоградський науково-виробничий центр стандартизації, метрології та сертифікації» (далі – ДП «Кіровоградстандартметрологія»). Наказом директора ДП «Кіровоградстандартметрологія» від ІНФОРМАЦІЯ_1 він був звільнений з роботи на підставі пункту 1 статті 36 Кодексу законів про працю України (далі – КЗпП України). Позивач зазначав, що звільнення з роботи є незаконним, оскільки заяву від 30 березня 2015 року про звільнення за угодою сторін він не писав, у дійсності ця заява була ним написана 5 грудня 2014 року під психологічним тиском директора підприємства ОСОБА_2, з яким у позивача склалися неприязні стосунки. 13 березня 2015 року позивач звернувся до директора підприємства із заявою щодо скасування своєї заяви про звільнення з ІНФОРМАЦІЯ_1, однак відповіді на цю заяву не отримав.

Вважаючи, що звільнення проведено з порушенням норм трудового законодавства, оскільки в позивача не було волевиявлення на звільнення з роботи за угодою сторін, а також те, що він у порушення вимог статті 40 КЗпП України був звільнений у період тимчасової непрацездатності, позивач просив: скасувати наказ про його звільнення з роботи; поновити на посаді начальника транспортної служби ДП «Кіровоградстандартметрологія» стягнути з відповідача на свою користь середній заробіток за час вимушеного прогулу.

Кіровський районний суд м. Кіровограда рішенням від 9 вересня 2015 року позов задовольнив, ухвалив скасувати наказ директора ДП «Кіровоградстандартметрологія» від ІНФОРМАЦІЯ_1 про звільнення ОСОБА_1 з посади начальника транспортної служби ДП «Кіровоградстандартметрологія» на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України; поновити ОСОБА_1 на посаді начальника транспортної служби підприємства; стягнути з ДП «Кіровоградстандартметрологія» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з ІНФОРМАЦІЯ_1 до 9 вересня 2015 року в розмірі 30 тис. 707 грн 48 коп. без урахування відповідних зборів та обов’язкових платежів. Рішення суду в частині поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу за один місяць звернув до негайного виконання.

Апеляційний суд Кіровоградської області рішенням від 1 грудня 2015 року, залишеним без змін ухвалою Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року, скасував рішення суду першої інстанції та ухвалив нове рішення про відмову в задоволенні позову.

У заяві ОСОБА_1 про перегляд судових рішень порушується питання про скасування рішення апеляційного суду й ухвали суду касаційної інстанції та залишення в силі рішення суду першої інстанції з передбаченої пунктом 1 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України (далі – ЦПК України) підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах, а саме пункту 1 статті 36 КЗпП України.

На підтвердження зазначеної підстави подання заяви ОСОБА_1 посилається на ухвали Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2011 року та 16 січня 2012 року.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши наведені в заяві доводи, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України дійшла висновку, що заява підлягає задоволенню з огляду на таке.

Відповідно до статті 353 ЦПК України Верховний Суд України переглядає судові рішення у цивільних справах виключно з підстав і в порядку, встановлених цим Кодексом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 355 ЦПК України заява про перегляд судових рішень у цивільних справах може бути подана з підстави неоднакового застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, що спричинило ухвалення різних за змістом судових рішень у подібних правовідносинах. 

За змістом частини першої статті 3604 ЦПК України суд задовольняє заяву про перегляд судових рішень за наявності однієї з підстав, передбачених частиною першою статті 355 цього Кодексу.

Суди під час розгляду справи встановили, що з жовтня 2011 року до   ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_1 працював на різних посадах у відповідача, у тому числі з 2011 року на посаді начальника транспортної служби ДП «Кіровоградстандартметрологія».

У заяві, датованій 30 березня 2015 року, ОСОБА_1 просив звільнити його з роботи згідно з пунктом 1 статті 36 КЗпП України за угодою сторін у зв’язку з досягненням пенсійного віку з 31 березня 2015 року.

Наказом директора ДП «Кіровоградстандартметрологія» від ІНФОРМАЦІЯ_1 позивача звільнено з роботи на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін).

Ухвалюючи рішення про відмову в задоволенні позову, суд апеляційної інстанції, з висновками якого погодився і суд касаційної інстанції, виходив з того, що факт звернення позивача до роботодавця про анулювання поданої ним заяви про звільнення на підставі пункту 1 статті 36 КЗпП України лише свідчить про його бажання відкликати подану ним заяву та не доводить наявності психологічного тиску директора підприємства на позивача. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою власника або уповноваженого ним органу і працівника, однак такої згоди з боку підприємства не було. Крім того, посилання позивача на те, що в порушення трудового законодавства його звільнено в період тимчасової непрацездатності не є обґрунтованим, оскільки відповідно до вимог частини третьої статті 40 КЗпП України звільнення працівника в такому випадку не допускається лише в разі його звільнення за ініціативою власника або уповноваженого ним органу (за винятком повної ліквідації підприємства, установи, організації), а не за угодою сторін.

ОСОБА_1 зазначає, що суд касаційної інстанції під час розгляду справ з подібним предметом спору, підставами позовів, змістом позовних вимог та встановленими судом фактичними обставинами й однаковим матеріально-правововим регулюванням спірних правовідносин дійшов неоднакових правових висновків, покладених в основу судових рішень у цих справах.

В ухвалі від 24 травня 2011 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з рішеннями судів попередніх інстанцій про часткове задоволення позову й визнання незаконним наказу про звільнення позивача за пунктом 1 статті 36 КЗпП України та поновлення його на роботі, зазначивши, що оскаржувані судові рішення ухвалені з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Надана заявником ухвала Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 травня 2011 року не свідчить про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм матеріального права, оскільки порівняння змісту цього судового рішення зі змістом судового рішення, про перегляд якого подано заяву, не дає підстав для висновку про те, що суд касаційної інстанції під час розгляду двох чи більше справ з тотожними предметами спору, підставами позову та з аналогічними обставинами й однаковим регулюванням норм матеріального права у спірних правовідносинах дійшов протилежних висновків щодо заявлених вимог.

Постановляючи ухвалу від 16 січня 2012 року та залишаючи без змін судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій, Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ погодився з їхніми висновками про задоволення позову з тих підстав, що заява позивача про звільнення його з роботи за угодою сторін була написана за відсутності його волевиявлення, оскільки позивач відкликав свою заяву про звільнення.

Наведені висновки суду касаційної інстанції про застосування норми матеріального права, а саме пункту 1 статті 36 КЗпП України, покладені в основу судового рішення, яке переглядається, різняться з висновками, зробленими в наданій для порівняння ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 16 січня 2012 року.

Вирішуючи питання про усунення розбіжностей у застосуванні судом касаційної інстанції норми матеріального права, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України виходить з такого.

Трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов’язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін (стаття 21 КЗпП України).

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника – статтями 38 і 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу – статтями 40, 41, 43, 431 і підстави розірвання трудового договору з керівником на вимогу виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) – статтею 45 цього Кодексу.

Однією з підстав припинення трудового договору, зокрема, є угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу).

Відповідно до статті 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін), суди повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

Суд першої інстанції встановив, що в день подання заяви про звільнення за угодою сторін та в день видачі відповідного наказу про звільнення
(30, ІНФОРМАЦІЯ_1) ОСОБА_1 перебував на стаціонарному лікуванні в Кіровоградській обласній лікарні. Представник відповідача в судовому засіданні підтвердив, що заяву ОСОБА_1 про його звільнення було передано невідомою особою.

Крім того, як зазначали ОСОБА_1 у позовній заяві та відповідач у своїх запереченнях проти позову, 13 березня 2015 року ОСОБА_1 звернувся до директора ДП «Кіровоградстандартметрологія» із заявою, у якій просив скасувати свою заяву про звільнення з ІНФОРМАЦІЯ_1 (а.с. 2, 20).

Таким чином, у справі яка переглядається, суд першої інстанції, ухвалюючи рішення щодо скасування наказу про звільнення, поновлення позивача на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, дійшов обґрунтованого висновку про те, що на момент подання заяви про звільнення за угодою сторін та видачі відповідного наказу про звільнення (30, ІНФОРМАЦІЯ_1) у ОСОБА_1 не було волевиявлення на звільнення за угодою сторін.

Суд касаційної інстанції, залишивши без змін рішення апеляційного суду про відмову в задоволенні позову, неправильно застосував пункт 1 статті           36 КЗпП України та помилково вважав, що факт звернення позивача до роботодавця із заявою про анулювання своєї заяви про звільнення свідчить лише про бажання ОСОБА_1 відкликати заяву про звільнення та не доводить наявності психологічного тиску директора підприємства на позивача, не врахував, що анулювання домовленості про припинення договору за угодою сторін свідчить про відсутність у працівника такої згоди на звільнення.

Оскільки неправильне застосування судом касаційної інстанції норм матеріального права у справі, яка переглядається, призвело до неправильного вирішення справи, то відповідно до частин першої, другої статті 3604 ЦПК України судові рішення судів апеляційної та касаційної інстанцій підлягають скасуванню із залишенням у силі рішення суду першої інстанції.

Керуючись статтями 355, 3603, 3604 ЦПК України, Судова палата у цивільних справах Верховного Суду України  

 

п о с т а н о в и л а:

 

Заяву ОСОБА_1 задовольнити.

Ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 24 лютого 2016 року та рішення Апеляційного суду Кіровоградської області від 1 грудня 2015 року скасувати, залишити в силі рішення Кіровського районного суду м. Кіровограда від 9 вересня 2015 року.

Постанова Верховного Суду України є остаточною і може бути оскаржена тільки на підставі, встановленій пунктом 3 частини першої статті 355 Цивільного процесуального кодексу України.

 

 

Головуючий                                                                         В.І. Гуменюк

 

 

Судді:                                                                                    Н.П. Лященко

 

 

Л.І. Охрімчук

 

 

В.М. Сімоненко

 

ПРАВОВИЙ ВИСНОВОК

у справі за  № 6-1269цс16

 

Однією з підстав припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 статті 36 КЗпП України).

У разі домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (за угодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами.

Сама по собі згода власника або уповноваженого ним органу задовольнити прохання працівника про звільнення до закінчення строку попередження не означає, що трудовий договір припинено за пунктом 1 статті 36 КЗпП України, якщо не було домовленості сторін про цю підставу припинення трудового договору. В останньому випадку звільнення вважається проведеним з ініціативи працівника (стаття 38 цього Кодексу).

Розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 статті 36 КЗпП України (угода сторін), суди повинні з’ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін.

 

 

      Суддя

Верховного Суду України                                                   В.І. Гуменюк